Гостем останнього випуску телевізійного прес-клубу «Іду на Ви» («1+1») став голова Верховної Ради України Володимир Литвин. Глядачі, які регулярно дивляться цю програму та пам’ятають квітневий випуск за участі Мирослави Гонгадзе (де вона, зокрема, висловила надію, що в новому парламенті не буде людей, які могли б бути причетні до загибелі її чоловіка), можливо, чекали, що й у програмі з участю Володимира Литвина активно обговорюватимуть «справу Гонгадзе». Проте ця тема лише прослизнула в програмі: відповідаючи на запитання зі студії, Володимир Литвин ще раз заявив, що не розмовляв із Леонідом Кучмою про Георгія Гонгадзе. (Хоча експерти не заперечують, що слова Мирослави Гонгадзе могли стати для спікера стимулом для участі в програмі).
«День» запропонував експертам поділитися своїми телевізійними враженнями: які «сигнали» вони почули від спікера, а які — ні, хоча, можливо, й чекали на них.
Костянтин МАТВІЄНКО , корпорація «Гардарика»:
— Сам факт появи Володимира Литвина — політика першого ряду і, безумовно, одного з провідних політиків України, — в одному ефірі з вельми одіозною людиною В’ячеславом Піховшеком, імовірно, не найкраще прислужився Литвину. Цей факт свідчить про те, що Литвин перебуває в такій собі дезорієнтації. І очевидно, що ситуація, що складається зараз навколо нього, ставить під сумнів можливість того, що він залишатиметься впливовим політиком після 2006 року. Тобто він шукає можливості посилення власної суб’єктності. Крім факту його появи в ефірі, слід також відзначити й те, що спікер парламенту постарався донести свою стурбованість ситуацією, що виникла в країні, не тільки з погляду ефективності свободи слова, економічної ситуації, а й із погляду того, яким чином, якими методами, якими способами вже в посткучмівській Україні ведеться політична боротьба. Власне, мені здається, це були основні месиджі, які він намагався донести.
Що стосується «сигналів» у «справі Гонгадзе», то з огляду на те, якими методами ведеться сучасна українська політична боротьба, «справа Гонгадзе» просто перетворюється на розмінну монету в способах тиску на великих українських політиків. Якщо є якісь претензії до того чи іншого свідка в цій справі, то це слід оголошувати в судовому порядку, тобто це має бути доведене. Якщо ні, то я не думаю, що слід би на цьому акцентувати увагу. Якщо ви обвинувачуєте — доводьте обвинувачення або мовчіть.
Андрій ЄРМОЛАЄВ , директор Центру соціальних досліджень «Софія», співзасновник Українського клубу:
— Загалом я дав би позитивну оцінку ефіру Литвина. Насамперед тому, що там проявилися його бійцівські публічні якості. Це, до речі, було видно не лише з його відповідей, а й із реакції журналістів, які брали участь у цій передачі. Якщо говорити про важливі оцінки, які я почув, то насамперед Литвин був і залишається послідовним парламентарієм, що дуже важливо, зважаючи на приховану хвилю дискредитації парламенту, що знову відчутна зараз із боку нової влади. Ось у цьому питанні, мені здається, спікер був послідовний не лише як представник парламенту, його голова, але і як політик — він парламентарій за переконанням.
Другий важливий момент пов’язаний з його оцінками політичного ландшафту. Я думаю, що, можливо, не дуже приємна, але правильна оцінка була дана й поведінці так званої нової опозиції, до якої він поставився критично та скептично (І в цьому з ним можна погодитися). І те, що він наголосив, що послідовною, системною опозицією залишаються комуністи, також відповідає істині, за моїми спостереженнями.
І третій момент. Мені здається, що Литвин був і залишається політиком-об’єктивістом, особливо стосовно тих гострих запитань, які йому задавали та які були націлені, так би мовити, на руйнування його іміджу як політика толерантного та послідовного — зокрема, запитання про плівки, запитання про співпрацю з представниками старої влади. Мені здається, що Литвин знайшов правильні відповіді на ці запитання, наголосивши, що, по суті, більшість представників політичної еліти так чи інакше пов’язані з політичною історією, і цуратися цього або виставляти це як критерій — просто негідно. Мені здається, що ця відповідь була правильно сформульована та правильно почута глядачами.
Якщо ж говорити про те, що хотілося б почути, мені здається, що Литвин має право вже говорити про деякі свої принципові позиції щодо програми розвитку (цей дискурс, на жаль, не був розкритий). Гадаю, що як представнику парламенту та як керівнику парламенту йому варто більше уваги приділити в тому числі і міжнародній тематиці, і гострим питанням, пов’язаним із новою позицією України на міжнародній арені. Зокрема, йдеться про хвилю євроромантизму (трохи «кавалерійського») і, природно, про те саме гостре наше російське питання. І, напевно, доцільно сформулювати загальносоціальні завдання, що виникають перед українським виборцем у контексті парламентських виборів. Про що йдеться? Я особисто був і залишаюся критиком терміну «нова влада», що делегується лише президентській команді та Кабінету Міністрів. На мій погляд, нова влада — це певна якість роботи всієї владної системи, до якої належить і парламент. І з цього погляду, напевно, варто було приділити увагу образу майбутньої політичної системи, що може бути відтворена, по-перше, за фактом реалізації положень політичної реформи, а по-друге, після парламентських виборів. Цей образ потрібен зараз виборцю, бо поки що політика в нас, на жаль, персоніфікована, й оця персоніфікація затіняє реальні проблеми, з якими зараз стикаються гілки влади у своїй роботі.
Чому тема «справи Гонгадзе» не стала помітною в програмі? По-перше, ця тема невдячна, оскільки вона відображає крайню позицію. Це так званий ідеолого-політичний принцип люстрації. Та ми під люстрацією розглядаємо процес призначення та перепризначення чиновників, а зараз пропонується принцип люстрації стосовно політичної діяльності — хто має право бути політиком, хто ні. Річ у тому, що й представники політичної еліти, які були тісно пов’язані з Леонідом Кучмою в другий термін його президентства, і більшість політиків і суспільних діячів, які зараз пов’язані з переможцями помаранчевої революції так чи інакше були частиною старого режиму. Причому, не лише в смислі посад, а й у смислі своєї поведінки, у смислі своїх економічних, політичних поглядів. Якщо ви звернете увагу, то, попри новомовність, що виникла після помаранчевої революції в принципових положеннях, пов’язаних із зовнішньополітичними орієнтаціями, із завданнями з реформування економіки, заяви нових можновладців мало чим відрізняються від тих месиджів, які публічно звучали від старої влади. Інша річ, що конкуренція триває навколо питання, хто ефективніше та справедливіше реалізує ці принципи. Але в змістовному плані вони збігаються. Якщо ви звернете увагу, навіть так звана євростратегія (що нібито проголошена), по суті, своїм корінням сягає в ті напрацювання та програми, послання, які готували політики й аналітики Леоніду Кучмі. Більш того, рамкові документи, які тоді розроблялися, зараз послідовно приймають. Тому говорити про якусь новизну, нову якість поки що не доводиться. І тут конкуренція розгортається навколо здатності ефективніше та послідовніше реалізовувати закладене. І, повертаючись до питання про цю ідеолого-політичну люстрацію, повторю, що взагалі в історії немає чорно-білих тонів. Роль кожного політика, кожного діяча, хоч де б він працював, виявляється в суспільному результаті. І мені здається, що більша частина громадських діячів, політиків і експертів, які були пов’язані з діяльністю минулої влади, власне, завоювали також і право залишатися зараз у політиці та бути там активними. Це стосується насамперед Володимира Литвина.
А що стосується «плівок», я переконаний, що ми сьогодні стикаємося вже з четвертим етапом реалізації сценарію навколо «плівок». Однозначно йдеться про міжнародний формат цього сценарію. Тобто він давно вже втратив внутрішній вимір, і той факт, що в справі з’явилися, умовно кажучи, і «плівки Березовського», і просто Україна зараз втягується у великий інформаційний конфлікт із Росією, з російською елітою, мені здається, досить продуманим і добре організованим сценарієм. Якщо ж ви звернете увагу на характер передачі останніх записів у прокуратуру, що супроводжувалася деякими експертизами, які нібито існують відносно цих записів, це все свідчить про те, що вже ззовні впливові сили намагаються примусити силові органи залучити в юридичні процедури практично весь політичний актив України. Остільки, оскільки, якщо кожен запис, який зараз фігуруватиме, візьмуть у справу, то не лише представники колишньої правлячої еліти, а й більшість представників нині правлячої еліти виявляться фігурантами цих скандалів. Причому аж ніяк не в найкращому вигляді. Я маю на увазі весь спектр політиків — і працюючих у Кабінеті Міністрів, і парламентаріїв, і президентську адміністрацію.
Микола ОЖЕВАН , професор Інституту міжнародних відносин, доктор філософських наук:
— Героєм політичного ток- шоу «Іду на Ви» цього разу став спікер парламенту, який небезпідставно вважає себе прибічником «реальної політики» і роль якого в українському політикумі реально вже давно вийшла за номінальні межі суто спікерських функцій. Що є не лише результатом не тільки недорегламентованості функцій голови ВРУ, але передусім — психологічної налаштованості Володимира Михайловича на постійну владну експансію за досить типовим для новітнього українського політикуму принципом: «бери не скільки дають, а скільки можеш взяти». Зокрема, коли Литвин покинув свого часу рольову функцію глави АПУ, то скромно зізнався, що за своїми можливостями ця посада дорівнювала віце-президентській. Забувши додати — «у моїй власній інтерпретації».
На вірності real politik Володимир Михайлович постійно наголошував і в передачі Герасим’юк — Піховшека («нам не вистачає реалізму у політиці»; «я не політичний самогубця»), явно апелюючи до «мислячої частини суспільства», а заодно звинувативши чинну виконавчу владу в «революційному натиску». Реалізм повинно було підкреслювати неодноразово задеклароване Литвином ставлення до Конституції як до політичної аксіоматики, а не як до «людини легкої поведінки». Реалістичний підхід спікера як антитезу властивому більшості політиків «нової хвилі» романтизмові, на думку організаторів передачі та її Героя, мали підкреслювати також посилання на конкретні дати й цифри.
На глядача, напевно, справило неабияке враження, як лідер Народної партії впевнено ставив на місце надто агресивних журналістів. Особливо дісталося пані Пирожук і панові Бойку із «Радіо «Свобода», яких Литвин явно й неявно звинуватив у некомпетентності. Щоправда, не таким переконливим був пан Литвин, коли пояснював походження своїх голосових реплік на плівках Мельниченка.
Зате досить переконливими були видані «на гора» п. Литвином цифри збереженого й втраченого українцями у твердій доларовій валюті (втраченого, звичайно, через недолугу політику ревальвації гривні). Виявляється, у нас на руках було аж 22 млрд. доларів, із яких ми зберігали в банках лише один мільярд, втративши натомість від ревальвації 2 мільярди. Така арифметика на будь-кого справить сильне враження. Тим більше, що нікому й нічому люди не вірять так сильно і так охоче, як цифрам. Як досвідчений політичний психолог із калькулюючим стилем мислення Литвин це добре розуміє. Саме тому насправді недоречним було адресоване нашому калькулюючому Героєві запитання Марини Пирожук «За ким розривається ваше політичне серце?», бо «політика серця» так само незрозуміла Литвину, як і колумбійські дипломи Романа Зварича, на які пані Пирожук спробувала «конвертувати» високе академічне звання пана Литвина. Володимира Литвина історики новітньої української політики донедавна описували як «сірого кардинала», себто прибічника і виразника «абсолютно непрозорої політики» (Кость Бондаренко у львівському культурологічному часописові «Ї» за 2001 рік). Справді, Литвин політик не майданного, не наметового, не революційного і, — тим паче, — не романтичного ґатунку. Але, з огляду на його політичну поведінку впродовж останнього буремного періоду, неважко дійти висновку, що схильність до закритості й закулісної інтриги Володимиру Михайловичу «зраджує» і він намагається стати виразником раніше не зовсім йому властивої відкритої політики. Підтвердженням чому є, зокрема, рецензоване ток-шоу.
Володимир БОЙКО , журналіст, учасник програми:
— Що стосується мене, то поспілкуватися з головою Верховної Ради України в програмі «Іду на Ви» мені так і не вдалося. Зокрема, через присутність у студії кількох журналістів, які явно були запрошені на передачу для того, щоб поставити спікеру «правильні» запитання. Відповіді також були «правильними». А між тим і журналістів, і глядачів програми цікавили не розміркування Володимира Михайловича на загальнофілософські теми, а цілком конкретні відповіді на цілком конкретні запитання.
Зокрема, я хотів почути точку зору керівника парламенту на правову колізію, що виникла внаслідок внесення за його активного лобіювання поправок до Конституції. Відповідно до нової редакції Основного Закону, з нового року в Україні буде відроджено загальнопрокурорський нагляд, що несумісно з самою ідеєю правової держави та суперечить міжнародним зобов’язанням, які наша держава взяла на себе перед Радою Європи. З іншого боку, міжнародні пакти, згідно з тією ж Конституцією, мають пріоритет над внутрішнім законодавством. Отже, виникла правова колізія і хотілося б знати, який саме вихід пропонує Литвин: чи то скасувати політреформу, принаймні в частині явно непродуманої поправки до статті 121 Конституції, чи то поставити хрест на європейських орієнтирах України. На жаль, це запитання я так і не зміг поставити.
Також цікавила мене ситуація, що склалася навколо впертого ігнорування народними депутатами, які перейшли на роботу до органів виконавчої влади, заборони щодо сумісництва. Зокрема, досі в секретаріаті Верховної Ради України перебувають трудові книжки Петра Порошенка, Олександра Турчинова та ще трьох десятків осіб, які давно вже мали скласти свої депутатські повноваження. І проблема тут не тільки в неприхованому правовому нігілізмі представників законодавчої влади, але й у тому, що таке сумісництво, відповідно до Закону України «Про державну службу», становить склад корупційного діяння і Литвин мав би звернутися до Генеральної прокуратури з поданням щодо складання відповідних протоколів відносно депутатів-сумісників з подальшим притягненням їх до адміністративної відповідальності. Але натомість Володимир Михайлович обіцяє звернутися до суду з заявою про позбавлення сумісників депутатських повноважень. Хоча, як на мою думку, йому слід було б, передусім, звернутися до Президента України з вимогою звільнити депутатів-правопорушників з посад в органах виконавчої влади.
Також я сподівався почути точку зору Володимира Михайловича на таке непересічне явище українського сьогодення, як «касетний скандал», що розпочався ще в ті часи, коли Литвин очолював адміністрацію президента Кучми. Гадаю, суспільству не все однаково, чи вважає Литвин так звані «записи Мельниченка» фальшивими, чи він переконаний у їхній справжності. Це тим більше важливо, що останнім часом на його адресу лунають звинувачення у причетності до організації вбивства Георгія Гонгадзе, які базуються на одному з епізодів з тих записів. Мушу сказати, що я маю свій погляд на це питання й мені здається, що подібні обвинувачення виглядають дещо штучними. На відміну від того ж Леоніда Деркача, який неодноразово доповідав Кучмі про стеження за Гонгадзе. Але про Деркача зараз ніхто не згадує. Тим більше було б цікавим вислухати самого Литвина, який є публічним політиком і не повинен уникати неприємних запитань. Особливо, якщо він вважає себе ні в чому не винуватим, а звинувачення на свою адресу пояснює підступами політичних опонентів.
Але діалогу між спікером і журналістом так і не вийшло. Можливо тому, що керівники держави досі так і не зрозуміли різниці між журналістами та рекламними агентами.
ДО РЕЧІ
У день ефіру на «Українській правді» (www.pravda.com.ua) повідомлялося про те , що в авторській програмі російського журналіста Андрія Караулова «Момент істини» на каналі ТВЦ колишній депутат Верховної Ради Олександр Єльяшкевич заявив про те, що до фізичного знищення Георгія Гонгадзе екс-президента Леоніда Кучму підштовхнув тогочасний глава президентської адміністрації Володимир Литвин. «Литвин був намовником президента Кучми до дій проти журналіста Г. Гонгадзе», — заявив О. Єльяшкевич. За його словами, В. Литвин досі блокує розслідування цієї справи: «Володимир Литвин, який є головою парламенту, блокує це. І посилається на те, що це Віктор Ющенко просить його цього не робити».
