Відомо, що в Україні наявна низка гострих питань, що стосуються як історичних подій, так і сьогодення, щодо яких існує різка поляризація думок. Поляризація громадської думки відбувається за такими осями:
1. Ставлення до доцільності введення інших державних або офіційних мов.
2. Ставлення до доцільності прискореного вступу в НАТО.
3. Ставлення до прискореної економічної та політичної інтеграції в західному й східному напрямках (ЄС або ЄЕП).
4. Оцінка Жовтневої революції та радянського періоду в історії України.
5. Оцінка дій ОУН-УПА та доцільність надання воїнам ОУН-УПА статусу учасника бойових дій.
6. Ставлення до доцільності прискорення процесу формування єдиної помісної православної церкви.
7. Ставлення до помаранчевої революції.
Це аж ніяк не весь перелік спірних питань. Саме по собі неоднозначне ставлення суспільства до низки найважливіших питань історії та сучасності є абсолютно нормальним. Погодьтеся, набагато гіршим був би цілковитий «одобрямс». Це в нас уже було. Серйозні побоювання викликає не плюралізм думок як такий, а надзвичайно високий рівень поляризації та її чіткий територіальний розподіл. Попри неодноразові заяви з найвищих трибун про єдність і неподільність країни, не можна не визнати, що різні частини України в багатьох питаннях протистоять одна одній. У чому причина цього протистояння? Є дві думки із цього приводу.
Згідно з першою — у суттєвих об’єктивних відмінностях між різними регіонами України в економічному, політичному, соціальному розвитку, в культурних і релігійних традиціях. А ще — в природному оточенні, розподілі ресурсів та густоті населення. Зрозуміло, що кількість регіонів — більше двох, і не йдеться про спробу банального зіставлення Західної України і Східної. Ці відмінності формувалися століттями. Погодьтеся, було б дивним, якби, наприклад, регіон із тисячолітньою історією осілого життя значно не відрізнявся б від регіону, в якому ще недавно, за історичними мірками, переважав кочовий спосіб життя, а сама ця територія мала характерну назву — Дике Поле. Тобто наявні відмінності між регіонами України носять цивілізаційний характер. Із цією думкою, по суті, погоджуються й кілька авторитетних західних експертів, наприклад, Хантінгтон і Бжезинський.
З іншого погляду, вищевказані відмінності не є об’єктивними та довготривалими і спричинені недостатнім рівнем інформованості частини населення. Їх можна подолати послідовним роз’ясненням історичних подій і чіткою аргументацією позиції влади. Очевидно, що нинішня влада на чолі з Президентом України однозначно дотримується другого погляду. Вона чітко визначила свою позицію майже за кожною віссю поляризації суспільства та послідовно проводить свою лінію. Агітацією, нормативними актами, кадровою політикою, іншими конкретними діями з реалізації задекларованих цілей. Однак ця позиція має низку недоліків:
1. У більшості випадків додаткове інформування, тобто високобюджетні PR-кампанії, не приносять очікуваного результату. Ну, не хоче вірити «необізнане й несвідоме» населення історичній правді в трактуванні влади. Не бажає приймати всіх вигод запропонованого владою напряму прискореної інтеграції. Не поспішає відмовлятися від неправильного, на думку влади, погляду на історію та сучасність, проблеми конфесій, мови, що підтверджується численними соціологічними опитуваннями.
2. Чітка й однозначна позиція влади майже за більшістю осей поляризації визначається аж ніяк не демократичним шляхом. Народу просто сказали, як буде правильно. І крапка. Наприклад, стратегічне та принципове рішення про вступ до НАТО ухвалювали на засіданні РНБО, більшість членів якої прямо чи непрямо призначає Президент. Звісно, і раніше так було, тому «тримати дулю в кишені» під час промов начальства стало звичкою. Але це було до клятвених запевнень на Майдані про вірність демократичним принципам. А згідно з цими ж принципами, перш ніж ухвалювати найважливіші рішення, треба радитися з народом, хоч би зрідка. Тож рішення РНБО про вступ до НАТО при Президенті Ющенку настільки ж відповідає принципам демократії, наскільки й аналогічне рішення РНБО про вступ України до НАТО, прийняте в 2002 році за президента Кучми.
3. Поляризація думок не зменшується, а наростає. Протиріччя загострюються. У столиці та регіонах відбуваються акції протестів, що переростають у зіткнення. У результаті ініціатива переходить до радикалів з обох сторін. Тож якщо, наприклад, невтомний боєць за справу пригнобленого пролетаріату Наталія Михайлівна Вітренко з однодумцями подолає виборчий бар’єр, то основна заслуга в цьому буде партії влади й особисто Президента. Такого варіанту не можна відкидати, досить у потрібному місці та в потрібний час спровокувати заворушення із застосуванням зброї з будь-якої сторони або ж погроми. І на гребені хвилі радикали проходять до парламенту.
4. Необхідність дотримуватися чіткої й однозначної офіційної позиції з низки найгостріших питань є однією з причин розвалу єдиної команди нової влади. Команди і без того неоднорідної, розшматованої внутрішніми протиріччями.
5. Чітко зайнявши позицію однієї з двох сторін, розраховувати на збереження нинішнього рівня популярності в електорату не доводиться. Прихильники протилежної позиції, звісно, не підтримуватимуть. Але і прихильники дедалі більше висловлюватимуть своє обурення наростаючим рівнем протистояння та нездатністю влади швидко й чітко (раз і назавжди) вирішити питання та закрити тему. Тому чітка й однозначна позиція влади в питаннях із різкою поляризацією громадської думки є однією з причин падіння рівня довіри до Президента та уряду, що особливо небезпечно перед парламентськими виборами.
Очевидно, що політика влади з прийняття позицій однієї зі сторін в нинішньому протистоянні думок себе не виправдовує. Більш адекватно визначає причини нинішньої поляризації думок погляд на них як на процеси об’єктивного, цивілізаційного плану, а не суб’єктивного, інформаційного. Тобто необхідна суттєва зміна позиції державної влади. Водночас треба відкинути можливість простої кон’юнктурної, можливо, передвиборної зміни полюсів. Наприклад, ту саму однозначну позицію влади про необхідність визнання воїнів ОУН-УПА змінити на зворотну. Самої проблеми це однаково не вирішить. Тактика страуса — не помічати реальної проблеми на зразок статусу російської мови, або спеціально замовчувати її, мовляв, мовного питання в Україні немає, — також неприйнятна. Хоч як заганяй проблему вглиб, вона потім сама вилізе в тому місці і в той час, коли цього найменше чекаєш. Наприклад, її активно використовуватиме з PR-метою один відомий опозиційний політик, що дозволить йому отримати несподівано велику кількість голосів на майбутніх виборах. Що ж робити?
Треба повернутися до ще однієї обіцянки Ющенка на Майдані — стати Президентом усіх українців, попри їхні мовні, політичні, історичні та релігійні відмінності! Президент повинен бути вищий за міжрегіональні протиріччя, а не намагатися бути суддею. Історію треба залишити вченим, і не оцінювати історичних подій з етичних та ідеологічних позицій. Не намагатися нав’язувати іншим своє бачення історичної справедливості. А ще краще не намагатися взагалі її шукати. Не для політика ця справа. Принаймні, не для політика демократичної орієнтації. Ющенка дедалі більше критикують. Іноді у справі, а частіше ні. На мій погляд, основна помилка Президента полягає в тому, що він залишився політиком і не зміг стати державним діячем, тоді як із ним пов’язували великі очікування. Найчастіше Ющенка критикують за відсутність стратегічного плану дій, виразної національної ідеї, запитаної всією Україною, а не окремими регіонами. Критика безглуздої кадрової політики або, наприклад, непослідовності дій Президента вторинна: якщо відсутні стратегія розвитку й об’єднуюча національна ідея, то не може бути й виразної, послідовної кадрової політики.
А якщо зважати на цивілізаційний характер причин різкої поляризації думок зі стратегічних питань розвитку, то основою для національної ідеї може слугувати тільки консолідація різних регіонів України, етнічних, мовних, релігійних культурних і політичних груп народу України навколо спільних цінностей і формування на цій базі нової політичної нації. За збереження нинішньої етнічної, мовної, релігійної, культурної та політичної різноманітності.
Спільних цінностей небагато. Ними можуть бути:
1. Пріоритет прав людини та демократії. (Реальної демократії, а не декларативної, в тому числі з елементами прямої демократії.) Побудова правової держави.
2. Децентралізація та регіоналізм у внутрішній політиці й україноцентризм у зовнішній.
3. Соціальна орієнтація держави. Гарантування державою соціального захисту громадянам.
Це і є раціональна складова української національної ідеї. Вона визначається її внутрішніми особливостями та впливом зовнішніх чинників. У міру її реалізації вона наповнюватиметься ірраціональною складовою — стереотипами, міфами, легендами. Водночас, оскільки наша країна не має шансів стати основою нового центру геополітичного впливу (імперією), то українська національна ідея не матиме або майже не матиме сакральної складової. Поява «Великої української мрії» або «Великого українського міфу» — нереальна.
Однак прагматичної національної ідеї цілком досить для політичної конкретизації стратегічного напряму розвитку України в різних аспектах і для напрацювання оптимальних вирішень найгостріших питань розвитку країни, враховуючи ті, в яких спостерігається значна поляризація думок.
Та політична сила, яка швидше в цьому зорієнтується, зможе запропонувати суспільству найприйнятніші шляхи вирішення проблем з наявною поляризацією громадської думки, матиме значну перевагу як на майбутніх парламентських виборах, так і на наступних президентських.
Із наближенням парламентських виборів, з огляду на небезпеку можливого реваншу опозиції, можна прогнозувати певну зміну позиції влади. Ні, її чітка й однозначна позиція не зміниться. Але темпи її впровадження в масову свідомість знижуватимуться. Навіть із питання прискореного вступу до НАТО влада буде вимушена з наближенням виборів просити майбутніх союзників зменшити темпи «інформування» населення. Знову сипатимуть компліментами на адресу російськомовних українців і закликами про єдність і неподільність. А після виборів виникнуть інші перешкоди й об’єктивні труднощі, що заважають швидкому й однозначному вирішенню складних питань. Сама поляризація громадської думки при цьому нікуди не дінеться, щонайбільше стане трохи менш вираженою.
