Увесь світ зараз уважно спостерігає за тим, що відбувається в Україні. І це не дивно — настільки бурхливо розвиваються події в нашій країні. Але, з іншого боку, українці та весь світ спостерігає за реакцією Росії, представник якої був залучений до врегулювання української кризи.
Російський прем’єр Дмитро Медведєв став першим, хто прокоментував зміну влади в Україні. Він висловив сумнів щодо легітимності зміни влади в Україні. Більш того, з Києва відкликав російського посла на тій підставі, як зауважив Медведєв, що в Україні «є загроза для наших інтересів, життя та здоров’я наших громадян». І ось російський МЗС позавчора ввечері назвав нинішні події в Україні «насильницькою зміною влади». «Посилаючись фактично лише на «революційну доцільність», там штампують «рішення» і «закони», у тому числі націлені на те, щоб ущемити гуманітарні права росіян та інших національних меншин, які проживають в Україні, — наголошується в заяві МЗС. У той же час спостерігачі зауважують про «золоте мовчання» російського президента Володимира Путіна. «День» звернувся до провідного наукового співробітника Московського центру Карнегі Лілії Шевцової з проханням прокоментувати реакції російських властей щодо останніх подій.
«У ПУТІНА НА СТОЛІ ДЕКІЛЬКА СЦЕНАРІЇВ»
1. Те, що говорить МЗС, ще раз доводить, що МЗС РФ і зовнішня політика стали найважливішим інструментом здійснення внутрішньополітичних завдань Кремля — консолідації суспільства — на основі заборони Заходу і проєвропейських революцій.
2. У Путіна на столі декілька сценаріїв. Але, думаю, що поки артилерійська підготовка має як основне завдання — змусити Україну та Захід прийняти Росію як основного медіатора, в руках якого найважливіший козир — КЛЮЧ ДО ЄДНОСТІ УКРАЇНИ. ЯК ДЕРЖАВИ. Поки — це шантаж. Поки це спроба довести, що ключова роль Москви визначається її здатністю завдати удару по цілісності. Загроза гіршим сценарієм. А як тільки роль основного медіатора приймається — викочуватимуться інші умови. Думаю, коли в Берліні говорять, що потрібний Трикутник: Європа — Україна — Росія — це крок до прийняття умов Кремля.
3. Не можна вважати безпосереднє введення грузинського сценарію основним. Гра тонша, я вважаю. Не можна дивитися лише на те, про що всі попереджають. Введення військ та інше. Це може бути поки засіб у боротьбі тоншій. Загроза бомбардування з метою змусити місто здатися і прийняти умови нападаючого...
Москва діє більш усвідомлено. Концентровано та рішучіше, ніж Захід. Севастополь важливіший для Москви — не як частина Росії, а як постійна заноза в тілі України.
Я вважаю, що жорстка риторика і навіть обіцянки видавати паспорти, є фоном для Путіна, який намагається сказати: ось вам сценарій, за яким і підемо. Якщо ви не схвалите сценарій збереження наших позицій гнучкішим способом. Це певного роду шантаж. Путін — не той лідер, який готовий прямо втрутитися і ввести війська і відрубати територію. Він буде, перш за все, намагатися використовувати гнучкі форми тиску, сподіваючись на податливість новою української влади. Але в той же час не можна виключати, що запущений маятник піде дуже різко — і Москва не зможе виплигнути з жолоба грузинського сценарію. Але він поки не є неминучим. У Кремлі сидять прагматики. Але ми не знаємо, коли інерція, емоції та неадекватність щодо оцінки ситуації може штовхнути їх перейти межу раціональності. Все залежить від того, яку позицію обере Захід, до цих пір він сприймався, як співтовариство, позбавлене позиції та політичної волі.
«ПУТІН ВИПРОБУЄ МОЖЛИВІСТЬ ЗДІЙСНЕННЯ 2014 РОКУ ПОВТОРЕННЯ «МЮНХЕНСЬКОГО» СЦЕНАРІЮ 1938 РОКУ»
— А як розглядати заяви Медведєва і «золоте мовчання», як відзначають західні ЗМІ, Путіна?
— Що стосується Медведєва, то його не варто сприймати серйозно. Він працює у форматі Жириновського. Те, що говорить Медведєв, цікаво з погляду того, який тон, настрої панують у кремлівських коридорах. По суті, він — рупор, який говорить про те, як і що думає російська правляча команда. А вона вважає, що українська Рада не є легітимним органом влади в Україні й у ній триває заколот. Найіронічніше і найпарадоксальніше: вустами Медведєва російська влада говорить, що вона хоче, щоб Україна (і щоб Захід це підтримав) слідувала угодам 21 лютого в той час, коли немає президента Януковича і російська сторона аж ніяк їх не схвалила.
Путін мовчить «відкрито», і він тактично діє правильно. Решта створили поле для жорсткого сценарію, і на ньому він має можливість говорити з Меркель та Обамою — лідерами тих держав, які він визнає як партнерів, і вже домовлятися з ними про жорсткіший сценарій. Розмовляючи з Обамою та Меркель, Путін фактично має для себе з’ясувати: якою мірою Захід чинитиме опір, а якою він повинен і може відступити. Той факт, що російська делегація парламентарів на чолі зі Слуцьким — керівником профільного комітету Думи з питань СНД, вже «висадилася» в Севастополі й робить заяви про можливість приєднання Криму до Росії, в разі якщо кримчани цього попросять і, фактично, заявляють про видачу в прискореному темпі й спрощеному режимі російських паспортів. Сам цей факт є навіть не дослідження ґрунту й міри готовності Заходу терпіти, а визнанням того, що російська сторона вважає, що він не має позиції, жорсткості у відповідь, і можна тиснути далі. До якої міри тиснути? Фактично, до реалізації «мюнхенського» сценарію. Путін, спілкуючись з Обамою і підготувавши жорсткий ґрунт, через пропагандистські зусилля МЗСа, випробує можливість здійснення 2014 року повторення «Мюнхенського» сценарію 1938 року — про розчленування Чехословакії. Наскільки реальність повернеться знову, і Росія повторить у Криму цей сценарій — зараз залежить вже від позиції Заходу, яка, очевидно, дуже м’якотіла. Про що говорить Путін з Обамою та Меркель? Можна лише здогадуватися. Путін, природно, говорить про російські інтереси. Путін просуває ідею захисту не лише російських, комерційних, олігархічних інтересів в українському промисловому комплексі. Він просуває ідею й говорить з ними про те, кого б Кремль хотів бачити у складі українського уряду. Я думаю, що Путін вже мав обговорити з ними й можливість діалогу з Тимошенко як головним представником української еліти, яку Кремль готовий сприймати як партнера. Не виключаю, що, звичайно, інтереси Південно-Східної України, російськомовного населення, можливо автономії Криму, також обговорюватимуться. Судячи з того, що консультантом Путіна з українських питань є Медведчук, він, приїжджаючи до Москви, увесь час апробує ідею федералізації. Звісно ж Путін говорить з Обамою та Меркель про те, що Росія підтримала б ідею федералізації України, яка надає можливість для автономії Південного Сходу й Криму. Я не виключаю, що Путін також просуває в розмовах із західними лідерами ідею протекторату над певними регіонами України. Цю ідею вже вкинули в російську політичну свідомість і в пропагандистський дискурс.
— Зараз з боку ЄС і Штатів звучать заяви про готовність надати допомогу Україні. Про що це свідчить?
— До цього часу Захід, який включає Європу і Сполучені Штати, не мав:
а) координованої й цілісної політики щодо України;
б) риторика Заходу обмежилася словесними зворотами, окрім рішення про візове обмеження для 10—20 українських чиновників, жодних конкретних рішень з боку Заходу ми не мали.
Добре, що є обіцянки, однак чекатимемо, як ці обіцянки реалізовуватимуться, тому що тут необхідна абсолютна готовність Міжнародного валютного фонду підключитися до цього. Американці можуть його переконати швидко підключитися, як це свого часу зробив Клінтон 1998 року, коли потрібна була термінова допомога для порятунку режиму Бориса Єльцина. Вони можуть зробити це й щодо України. Питання буде в тому: кому вона буде адресована? Йдеться не лише про фінансово-економічну допомогу для утримання України на плаву і підготовки реформ. Йдеться ще про те, чи готовий Захід: самостійно або через переговори з Росією, гарантувати територіальну цілісність і суверенітет України в нинішніх умовах, коли вони ставляться під питання.
Чи готовий Захід гарантувати Україні реальне членство в ЄС за умови початку українських реформ, чи готовий Захід повернутися до певного формату, можливо, до ПДЧ (План дій з членства в НАТО. — Ред.), який пропонував Буш і водночас відкинула Меркель. Йдеться не лише про економічні реформи, але й про існування української держави в нинішньому географічному форматі.
«ФІНЛЯНДИЗАЦІЯ» ОЗНАЧАЄ ДРЕЙФ ДЛЯ УКРАЇНИ В СІРІЙ ЗОНІ МІЖ РОСІЄЮ І ЗАХОДОМ»
— А що Ви думаєте з приводу ідеї Бжезинського, котрий пропонує Росії «фінський план» для України?
— Звичайно ж, можна зрозуміти спробу Збіґнєва Бжезинського знайти мирний спосіб виходу з конфлікту, який можливо назріває. Це фактично конфлікт, який може стати геополітичним між Росією та Заходом, якщо Захід займе жорстку позицію. Але якою мірою ідея «фінляндизації» може допомогти запобігти цьому конфлікту?
Я вважаю, що це вельми наївна ідея. По-перше, тому що Росія дивиться на Україну не так, як Радянський Союз дивився на Фінляндію. Вона не була «діамантом» в російській короні. Росія легко дала можливість Фінляндії піти, хоча це також були фантомні болі. Україна вже важить для російської політичної еліти значно більше. Поразка Путіна в Україні буде його поразкою в боротьбі за власну владу всередині Росії. «Фінляндизація» означає дрейф для України в сірій зоні між Росією та Заходом, без гарантій реального захисту її територіальної цілісності й суверенітету, адже це не включення до військового блоку. Україна вже «пливла» в цій сірій зоні, знаходилася в цьому болоті з часів Кучми — це була його політика. І до чого вона призвела? Вона не створила гарантій безпеки для самої України в очах українців і нічим не допомогла Україні стати повноцінною державою, готовою до реформ. Тому, я думаю, що це — чергова ідея, яка навряд чи буде сприйнята українським суспільством. Принаймні формально вона є продовженням колишнього загнивання.
— Німецький політолог Ульріх Шпек говорить, що Україні потрібно пропонувати більше, ніж Асоціацію. Не обов’язково НАТО, але хоча б членство в ЄС.
— Він має рацію, однак у такому разі потрібно піти далі, вийти за межі Східного партнерства і зробити те, що пропонував і Штайнмайєр та Сікорський в бесіді з опозицією і Радою Майдану. Вони обіцяли поговорити про можливе членство України в ЄС. Це буде інша модель підключення України до Європи. Балтійські держави «підключалися» спочатку через НАТО, а потім через ЄС. Можливо, Україна через її особливу роль, і ревнощі Росії, піде спочатку на зближення з ЄС, а потім вступить у певні євроатлантичні, військово-політичні структури.
