В Україні з певним скрипом, але все ж таки йде реформа судової влади та кримінальної юстиції. Президент країни Віктор Янукович вважає, що зволікати з цими реформами не можна. За його словами, «це не лише зволікання з виконанням зобов’язань України перед Радою Європи — це, в першу чергу, питання захисту всіх без винятку громадян України від проявів свавілля посадових осіб із правоохоронної системи та кримінального судочинства, неможливості для простої людини захистити свої конституційні права».
Хто стоїть нині на чолі кримінальної юстиції, як розуміє свої завдання та шляхи вирішення проблем, «День» з’ясовував у ексклюзивному інтерв’ю з головою Вищого спеціалізованого суду для розгляду цивільних і кримінальних справ Леонідом ФЕСЕНКОМ.
— Бути суддею — це покликання чи звичайна професія? Що особисто вас підштовхнуло до того, щоб стати на цей шлях?
— Цей свій вибір я зробив ще в дитинстві. Мені довелося вісім років провести в дитбудинку, і стосунки, що з дітьми, що з вихователями там були найрізноманітніші — до болю гостро відчувався дефіцит справедливості. І саме тоді я вирішив стати суддею, щоб закон і справедливість торжествували й ніхто не міг би їх порушувати...
— Ви хотіли стати не міліціонером, не прокурором, а саме суддею?
— Так. Після закінчення інституту (Харківського юридичного. — Авт.) проходив практику спочатку в Кам’янобрідському суді Луганської обл., потім у Ленінській районній прокуратурі Луганська, де прокурором був відомий юрист Григорій Ворсинов, який пізніше став Генеральним прокурором України. Він бачив, що робота мені подобається, і говорив мені: я з тебе зроблю справжнього прокурора. Умовляв залишитися під його керівництвом. Але я був упертий і не боявся говорити «ні». Ось і йому сказав: хочу бути суддею. І в мене вийшло: у квітні, ще студентом, я був обраний суддею, а лише в липні складав в інституті іспити. На цьому місці, де в мене був чудовий учитель, ветеран війни, нині покійний Дмитро Прокопович Антонець, я пропрацював шість років. Суддею мене зробила й виховала саме ця непересічна людина. Потім мені довелося працювати і в інших організаціях, в судах вищих інстанцій. П’ять років віддав Верховній Раді (це для мене як вирвані роки). І тепер я знову суддя...
— Як я зрозумів, ви себе почуваєте на своєму місці не в кріслі народного депутата, а за суддівським столом. А що це був за скандал із поєднанням посад?
— Від мене в цій ситуації нічого не залежало — я зробив усе, що належало, згідно із законом. Після того, як мене обрали суддею Вищого суду, я відразу ж написав заяву про складання повноважень. Зареєстрував її. Того ж дня! Я вважав, що моє волевиявлення, мій вибір став відомим. Але Верховна Рада день у день не приймала жодної ухвали. Зрештою я звернувся до голови ВР Володимира Литвина й попрохав його вирішити це питання на сесії, бо я й сам розумію, що сидіти одночасно на двох стільцях — це незаконно. У відповідь він розповів про «запарку в Раді» та пообіцяв обов’язково вирішити це питання. А тут ще й преса почала обговорювати це. Але я дійсно не міг нічого зробити. І звідси не міг піти, бо був обраний на цю посаду тією ж Верховною Радою і став до виконання обов’язків, і у ВР не міг манкірувати — адже мене мандата не позбавили. А тут, у суді, справ було дуже багато. Як відомо, ми почали створювати й формувати Вищий спеціалізований суд практично з чистого аркуша. Ось так, нібито на рівному місці, виник скандал.
— Про що ви думаєте, коли підписуєте суворі вироки? Чи не виникає у вас таке відчуття, що щодо засудженого вчиняють несправедливо?
— Перш ніж виносити ухвали, я завжди дуже ретельно вивчаю всі матеріали справи. І з погляду законності порушення кримінальної справи, і аналізую хід слідства, дотримання процесуальних норм. А головне — наявність доказів. І якщо вже я як суддя прийняв ухвалу, то сумнівів потім не виникає. А якщо вони є, то я не приймаю ухвали, а вказую, в чому маю сумнів, і спрямовую справу на дослідування. Там усе перевіряється ще раз, а коли справа знову потрапляє до суду, то сумніви вже найчастіше відпадають. Інша річ, коли потрібно визначитися з покаранням. Як ви знаєте, закон майже за всіма статтями встановлює так звані вилки: скажімо, від 8 до 15 років. Який строк дати людині? Як виміряти в роках ув’язнення його вину? Доводилося навіть розглядати справи, за які раніше передбачалася вища міра покарання. Уявляєте, яка відповідальність?! Проте, приймав ухвалу без жалю. Адже йшлося про особливу жорстокість, убивство декількох людей, зѓвалтування малолітніх. Жалості до таких покидьків я не проявляв. Але що цікаво. Попри чималий суддівський стаж, кожного разу, коли я читав такий вирок, не міг стримати тремтіння в голосі. Людина, якою б вона не була, — не річ і не іграшка, і оголосити їй вирок не просто.
— У Верховній Раді зареєстровано законопроект про повернення України до застосування смертної кари. Ви б проголосували за такий закон?
— Я вважаю, що вища міра покарання в нашій країні потрібна. Скажу відверто, я завжди був її прибічником щодо нелюдів, які скоюють тяжкі злочини. Ми часто говоримо, що людина безцінна, що її створив Бог, і на цей скарб нікому не дано права зазіхати. Але як тримати на землі людину, яка, не замислюючись, розпоряджається чужим життям, нерідко проявляючи при цьому просто-таки жахливу жорстокість? А ми її довічно утримуємо та годуємо за рахунок платника податків, 20—30, а то й 40 років. До речі, багато з довічно засуджених і самі вибрали б собі смерть.
— Але ж історія знає й судові помилки, коли до страти засуджували абсолютно безневинних людей.
— На жаль, людині властиво помилятися в усіх сферах своєї діяльності. А такі помилки й зовсім неприпустимі. Хоча вони, звичайно, трапляються. Пам’ятаю, харківський обласний суд засудив до вищої міри покарання двох інженерів заводу ім. Малишева, а потім виявилось, що вони не винні. Це — страшно. Проте я — за страту.
— А чи були у вашій роботі ухвали, за які було потім соромно перед самим собою?
— На щастя, такого мені не довелося відчути. Я вже розповідав, що вперше почав працювати суддею в Кам’янобрідському районі. Там за всі шість років у мене не було жодного скасованого вироку. І коли мене рекомендували на посаду глави обласного управління юстиції, а міністром тоді був Володимир Зайчук, то він просто не повірив, що таке можливо. Але це було саме так. І тут я повинен ще раз згадати свого вчителя, який долучив мене до простих таємниць нашої професії: будь чесним, справедливим і дотримуйся закону.
— Україну звинувачують у політичних переслідуваннях діячів попереднього режиму, у вибірковому судочинстві. Ви можете це прокоментувати?
— Ніякого вибіркового судочинства в країні немає хоча б тому, що всі ті справи, які ви, мабуть, маєте на увазі, до судів не надходили. А якщо вони надійдуть, то розглядатимуться у встановленому законом процесуальному порядку, який застосовується до всіх без винятку громадян. Я особисто не бачу в нашій країні політичних переслідувань. Коли буде закінчено слідство, суди дадуть оцінку доказам і фактам, які виявить слідство, і приймуть відповідну законну ухвалу. У будь-якому разі судова система на даному етапі до цих справ, які дехто підносить до рангу політичних переслідувань, жодного стосунку не має.
— Чи стала українська судова система справедливішою після проведеної нещодавно судової реформи? І що, на вашу думку, в цьому напрямку ще слід було б зробити? Чи потрібно прислухатися до побажань Венеціанської комісії?
— Я б сказав, що судова система стала доступнішою для громадян, які шукають захисту своїх інтересів. Раніше теж були спеціалізовані суди: господарський, адміністративний, а також Верховний Суд. Така система істотно утрудняла людям доступ до суду, спроможного вирішити їхні проблеми. Сьогодні в результаті судово-правової реформи створено також Вищий спеціалізований суд для розгляду кримінальних і цивільних справ. Окрім кращої доступності, створення нашого суду дозволяє виправляти судові помилки з погляду правозастосування. А якщо різні суди по-різному застосовують норми права, то для цього є Верховний Суд, який вносить ясність до таких ситуацій і може впливати на розгляд цивільних і кримінальних справ.
Зараз іде велика полеміка з приводу повноважень Верховного Суду. Венеціанська комісія робить проблему з того, що його, мовляв, позбавили всіх прав. Про що тут ідеться? Ці повноваження сьогодні виконуються Вищим Судом для розгляду кримінальних і цивільних справ, судом, у якому працюють фахівці з великим практичним досвідом. Отже повноваження нікуди не пішли. Вони залишилися у вищій інстанції, але стали ближчими до людей, які дістали легший доступ до останньої судової інстанції, яка розглядає справи по суті.
А що стосується повноважень Верховного Суду, то я вже говорив і говоритиму: не личить Верховному Судові розглядати, наприклад, справи з питань аліментів, розірвання шлюбів і з усіх інших, зв’язаних із застосуванням права. Верховний Суд повинен стояти над цим і вирішувати важливіші для держави проблеми, наприклад, міжнародне правозастосування, помилки в застосуванні норм закону в національному судочинстві. Такі сьогодні, згідно із законом, повноваження цього суду.
— Що ви можете сказати про нинішній кримінальний світ, з яким вам доводиться мати справу в суді?
— Еволюція не обходить стороною і кримінальний світ. Міняються склади злочинів, відбувається декриміналізація деяких їхніх видів (наприклад, сьогодні вже немає покарань за бродяжництво, участь в азартних іграх). Але головна відмінність полягає в тому, що злочинці «працюють» витонченіше і, дійсно, професійніше. На озброєнні у злочинців тепер не просто мобільні телефони, але й смартфони, айфони, комп’ютери. Дуже складно розслідувати злочини, пов’язані з різними фінансовими махінаціями. У 90-х роках, коли йшов переділ власності, країна стала незалежною, але при цьому не здобула незалежності від криміналітету, який тоді практично взяв владу в свої руки і скоював найжорстокіші злочини, в яких гинули сотні молодих людей. Пізніше злочини стали менш жорстокими, а на перше місце вийшли фінансові афери. Технічний прогрес породив нового злочинця, який на «ти» з комп’ютерною технікою.
— Чи правда, що на сьогодні у в’язницях і СІЗО України перебуває більше людей, аніж горезвісного 1937 року?
— Я не став би це стверджувати. Але, в той же час, проблеми тут є, й чималі. Особливо в СІЗО. Там дійсно перебуває набагато більше людей, ніж має бути за нормами. Цьому є декілька причин. По-перше, не витримуються терміни розслідування кримінальних справ, затягуються терміни розгляду справ судами. Дехто сидить роками без вироку, який визначає його вину. Від цього люди страждають. Нещодавно на цю тему виступала наш омбудсмен Ніна Карпачова, і, за її словами, ситуація виглядає неймовірно складною, особливо в Київському СІЗО. Отже перед судами стоїть завдання підвищити оперативність розгляду справ. Але, мабуть, головне — необхідно замість улюбленого ще з радянських часів узяття під варту використовувати альтернативні запобіжні заходи, наприклад звільнення під заставу. Але суди дуже неохоче підходять до вирішення цієї проблеми. Тепер Вищий спеціалізований суд має можливість спрямовувати практику в цьому напрямку, і я на всіх нарадах, у тому числі й в областях, про це говорю. Я думаю, що в результаті ситуація покращиться.
— На жаль, рейтинги суддів і судів у народі зараз не дуже високі, зовсім не такі, як у судової системи США. Що потрібно зробити, щоб суддю поважали не лише за ту владу, яку він має, але й за мудрість, непідкупність?
— У цьому напрямку потрібно працювати. На жаль, за останні п’ять років до приходу нинішньої влади судову систему в країні було практично розвалено. Судді були самі по собі — що хотіли, те й чинили, яку хотіли прийняти ухвалу, таку й приймали, наприклад, рейдерські ухвали, або коли, скажімо, київські суди розглядали питання виділення землі в Криму. І все це призвело до справжньої вакханалії, до того результату, який ми маємо сьогодні. Отже рейтинг у нас, дійсно, такий, що не позаздриш. Потрібно підносити авторитет суду! А для цього, перш за все, підвищувати професіоналізм і відповідальність суддів. Але зробити це можливо лише в тому випадку, коли влада дієва й досить централізована, коли вона правильно добирає кадри судового корпусу. Я впевнений, що таку систему в нас буде впроваджено і вона працюватиме. Хочу вам нагадати, що місяць тому Президент України підписав закон, який удосконалює процедуру призначення суддів на посаді вперше і, зокрема, в питаннях спеціальної підготовки кандидатів на посаду суддів. Крім того, я маю намір ініціювати прийняття змін до законодавчих актів, які передбачають порядок призначення на адміністративні посади в судовій системі. Наприклад, голова апеляційного суду області краще за всіх знає, як працюють судді. Так кому ще можна довірити висунення на посади голів районних і міських судів? А якщо я як глава Вищого спеціалізованого суду аналізую і знаю якість роботи апеляційних судів, то кому ще може бути дано право на роботу з відповідними кадрами? Так повинна будуватися вертикаль відповідальності в судовій системі. І якщо я запропонував людину, яка не впоралася зі своїми обов’язками чи порушила присягу, то мені доведеться за це відповідати... Адже суди створено не для суддів, а для того, щоб громадяни могли прийти в них зі своїми проблемами та отримати законну ухвалу. Ми покликані не судити, а розсудити людей!
— Що ви можете сказати про оснащення українських судів? Чи досить у них комп’ютерної та іншої техніки? Чи забезпечені суди нормальними приміщеннями?
— Так, проблема ставлення влади до судової системи дісталася нам ще з радянських часів. Суди, як правило, розташовувалися в якихось бараках, у приміщеннях, абсолютно не пристосованих для відправлення правосуддя. На жаль, великих змін не сталося. Суди, як і раніше, залишаються в дуже складній ситуації з погляду матеріально-технічного забезпечення, хоча закон вимагає досить високої оснащеності судів і суддів. У кожному суді має діяти електронна система розподілу справ і документообігу. Це має велике значення для зниження рівня корупції та підвищення оперативності роботи судів усіх рівнів. Але законодавство в цьому випадку йде попереду можливостей держави. Закон ухвалено, а в судів немає можливості отримати необхідне їм матеріально-технічне забезпечення. Деякі суди досі туляться в бараках... Потрібні кошти не виділяються. І від того, куди прийшла людина за захистом — до хліва чи до палацу, — залежить і авторитет суду, і ефективність його роботи.
Гадаю, що судово-правова реформа стане основою для вирішення також і цих проблем. Адже вона здійснюється не у відриві, а в ув’язці з іншими, у тому числі й економічними, реформами, які намічені програмою Президента.
