У парафованій представниками майбутньої урядової коаліції угоді питання реформи виборчого законодавства містить тільки сторінку. А даремно. Адже таке законодавство — якщо винести за дужки балаканину про «демократію без берегів» — є важливим чинником досягнення справжньої демократії. І передусім ідеться про парламентські вибори.
Для держави, яка прагне позбутися спадщини тоталітаризму та колоніалізму, дуже важливим є — перепрошую за мимовільний каламбур — вибір правильної виборчої системи. Скажімо, після Другої світової війни майже всі держави Західної Європи, звільнені від нацистів і фашистів, запровадили у себе парламентські вибори за партійно-пропорційною системою (і тільки деякі — за змішаною). Повсюдно було заборонено та недопущено до участі у виборах нацистські та фашистські партії, а також колабораціоністські організації (це стосувалося країн, окупованих у роки війни Гітлером і Муссоліні). А у разі наявності змішаної виборчої системи заборонялося висунення «незалежних» кандидатів, під вивіскою яких намагалися сховатися «колишні». Іншими словами, виборчі системи того часу відверто надавали преференції партіям — учасницям Руху Опору та зводили на пси бажання тієї частини виборців, яка за інерцією зберігала пієтет до колишніх «господарів життя», проголосувати за повернення до «світлого минулого». Без реалізації цього завдання не було б ні сьогоднішнього Євросоюзу, ні теперішніх європейських стандартів демократії, які часом, бува, навіть дещо зашкалюють. Коли ж проблему було переважно знято, виборчі системи Європи почали трансформуватися — бо ж за умов усталеної демократії навіть наявність у парламентах певної кількості симпатиків ідей «арійської єдності» і «расової чистоти» нездатне зруйнувати соціально-економічну стабільність, ба більше — наочно демонструє ницість прихильників таких ідей. А от постколоніальна Індія пішла іншим шляхом — там, відповідно до британських електоральних традицій (а Індія, як відомо, півтора століття була колонією Великобританії), запровадили мажоритарні вибори до нижньої палати парламенту. Але до початку 1960-х у цих округах обирали по два-три депутата, що за конкретних умов давало можливість правлячому Індійському національному конгресу проводити в «надійних» округах кількох депутатів, а в «ненадійних» — принаймні одного. Верхню ж палату (Індія є федерацією) обирали від законодавчих зборів штатів; до обраних президент держави додавав ще 12 депутатів за своїм вибором із числа знаних діячів науки, культури, освіти. Загалом ця система та особистий авторитет Джавахарлала Неру та його доньки Індіри Ганді забезпечили ІНК більшість у парламенті з 1947 (момент набуття Індією незалежності) й аж до 1977 року, що стало запорукою проведення курсу на ефективну модернізацію та деколонізацію країни, званої «найбільшою демократією світу».
• В Україні після відновлення незалежності виборча система ніколи не була інструментом позитивних політичних змін. Успадкована від радянських часів «мажоритарка» дала 1994 року «червоним директорам» (олігархів на той час іще не було) та комуністам провести до Верховної Ради стільки депутатів, що реальні реформи виявилися заблокованими; натомість з подачі президента Леоніда Кучми почав формуватися олігархічний лад, на службу якому перебігло чимало з числа депутатів-директорів та їхніх ставлеників. На той час тільки Україна, Білорусь і Македонія серед посткомуністичних європейських держав зберегли мажоритарну виборчу систему; навіть у Росії вона була партійно-пропорційна (щоправда, це зробило найпотужнішою партією спершу ЛДПР Жириновського, а потім КПРФ Зюганова, але це вже інша історія, це наслідок непроведення дерадянизації та розімперення). Інші європейські посткомуністичні держави запровадили партійно-пропорційну або, принаймні, хоча би змішану виборчу систему та провели більш чи менш масштабну люстрацію, чим відсікли «колишніх» на час вирішальних змін і не допустили формування кланово-олігархічної системи. Немає сумніву: якби в Україні новий парламент було обрано на початку 1992 року за пропорційною системою, то конституційну більшість у ньому — за даними всіх тодішніх соціологічних опитувань — отримали б демократичні сили, які тоді ще не залежали від великого капіталу та адмінресурсу. Але шанс було втрачено...
• Вибори до Верховної Ради 1998 року за змішаною системою дали перевагу лівим партіям та новонародженим олігархічним угрупованням — не в останню чергу внаслідок розпорошеності та взаємопоборення націонал-демократів, як у загальнодержавному, так і в мажоритарних округах. Наступні вибори пройшли вже за влади олігархату, за «пізнього» Кучми, — і їхнім наслідком стало те, що пропрезидентський блок «За єдину Україну», вщент програвши у загальнодержавному окрузі, став основною опорою уряду, — передусім через те, що зі 100 обраних до Ради депутатів, які позиціонували себе перед електоратом як «незалежні», як рівновіддалені від владних й опозиційних партій, 99 пішли до провладного блоку. Хто з ідейних міркувань, а хто не зміг відмовитися від наполегливих пропозицій з боку влади й олігархів.
Ну, а далі була вкрай недолуга (якщо не сказати більше) «політреформа», яку так обстоював лідер соціалістів Олександр Мороз, і яка насправді закріпила вплив не просто великих, а дуже великих грошей на українську політику. Бо чи не єдиним джерелом фінансування партій і їхніх виборчих кампаній стали олігархічні клани та наближений до влади великий бізнес. Реклама на радіо і телебаченні, безкоштовні газети, білборди, армії агітаторів, штаби в усіх областях, представники у виборчих комісіях різних рівнів, політтехнологи, записні «незалежні» оратори на телешоу, зрештою, утримання партапарату... Все це — гроші, гроші та ще раз гроші. Такі правила встановлено законодавством, без великих грошей шансів виграти вибори немає, а де ці гроші взяти? Тож немає нічого дивного, що парламентські вибори 2006 і 2007 року пройшли під знаком олігархічних «капіталовкладень» та особистої участі в них олігархів.
2012 року ситуації істотно змінилася — але не через повернення до змішаної системи, а через гостре протистояння влади й опозиції. Останній для успіху за тих обставин не були потрібні великі кошти. Партія регіонів та її сателіти не випадково змінили законодавство — рівень їхнього неприйняття соціумом став таким значним, що за пропорційною системою регіонали та комуністи безнадійно програли б виборчі змагання. Тож «мажоритарка» та «незалежні» грошовиті кандидати і порятували тодішню «партію влади».
• Цього року всі «партії Майдану» та основні кандидати у президенти дружно обіцяли «докласти всіх зусиль» для запровадження партійно-пропорційної виборчої системи з відкритими списками, але... Про те, чому так не сталося і кому були найвигідніші кандидати-«мажори», у «Дні» було написано чимало. Нині важливо інше: щоб вибори стали справді демократичними, а не умовно, потрібно здійснити щонайменше кілька кроків. По-перше, ліквідувати мажоритарні округи, де за кризових українських умов завжди існуватиме можливість підкупу частини виборців і бодай незначної, але вкрай важливої для проходження до Ради фальсифікації результатів голосування. По-друге, радикально обмежити вплив олігархів і взагалі великих грошей на партії та виборчі перегони. По-третє, поставити всіх учасників виборів у максимально рівні умови. По-четверте, завжди мати можливість відсікати від участі у виборах відверто антидержавні та неототалітарні політичні сили.
• У коаліційній угоді ці речі виписано, на жаль, тільки частково.
Згідно з угодою, нова коаліція впродовж І кварталу 2015 року має докорінно змінити виборче законодавство з метою «забезпечення підзвітності та дієвості парламенту, стабільності партійної системи та можливості для ротації політичних еліт». Для цього передбачено кілька речей, передусім «відмова від змішаної (пропорційно-мажоритарної) виборчої системи і запровадження пропорційної виборчої системи виборів до Верховної Ради України, за якої виборці матимуть можливість голосувати за конкретних кандидатів у багатомандатних виборчих округах (пропорційна система з відкритими списками)». Наче й непогано, але виникає запитання: якими будуть ці багатомандатні виборчі округи? Якщо включатимуть одну-дві області, то в олігархів буде можливість впливати на частину виборців, і не тільки в олігархів, а й у фінансованих з Росії легальних «крил» терористичних організацій. Зарадити, бодай частково, може реалізація інших положень угоди — щодо «забезпечення законодавчого закріплення відповідальності суб’єктів виборчого процесу за порушення вимог виборчого законодавства» та «посилення відповідальності політичних партій за невиконання ними вимог щодо відкритості та прозорості фінансування їхньої діяльності».
Але ні слова не сказано про те, якою має стати ця відповідальність, які саме санкції накладатимуть на партії у разі порушення ними вимог законів...
• Тут не треба вигадувати велосипед, Україні як «прифронтовій» державі (що беззаперечно накладає відбиток на виборчі перегони) варто лише творчо запозичити досвід іншої «прифронтової» держави — Ізраїлю. Місцеві багатії там не мають серйозного фінансового впливу на партійне життя, адже більшу частину партійних витрат фінансує держава. Зрештою це для країни і її громадян значно вигідніше, ніж допуск «грошових мішків» до політичного життя. За рахунок приватних пожертвувань до партбюджетів надходить тільки їхня невелика частина, бо одна там може пожертвувати політичній партії не більше 600 доларів на рік виборів і до 250 доларів на рік, коли вибори не проводять. Звісно корпораціям чи приватним особам, які не є громадянами Ізраїлю або позбавлені права голосу, заборонено давати партіям навіть найменші кошти. А щоб гарантувати всім учасникам виборів максимально рівний доступ до електорату, партіям заборонено закуповувати рекламний час на телебаченні та радіо. Натомість їм надають безкоштовний, але обмежений за тривалістю ефірний час. Закон також накладає обмеження на площу рекламних передвиборних оголошень у друкованих виданнях. Що цікаво: до Кнесету недавно внесено законопроект про заборону безкоштовних газет, які використовували під час виборчих кампаній... Ну, а додаткові обмеження на політичну рекламу включають заборони на залучення будь-яким способом молодших за 15 років дітей, на використання зображень військовослужбовців та армійської символіки, на використання імен і фотографій жертв терору без офіційного дозволу їхніх родичів. Отже, це все речі, які варто внести у нинішнє українське виборче законодавство.
• До речі: в Ізраїлі діє 2-процентний прохідний бар’єр (раніше взагалі був 1-процентний). Чи не варто Україні повернутися хоча б до 4-процентного бар’єру або взагалі перейти до 3-процентного? Бо ж із нинішнім 5-процентним бар’єром ми надто наблизилися до таких «стовпів демократії», як Росія та Туреччина. А щодо побоювань, що з таким низьким бар’єром до Ради можуть пролізти антидемократичні сили, то тут також у пригоді стане досвід Ізраїлю: центрвиборчком там має право заборонити партіям брати участь у виборах, якщо їхні офіційно заявлені або латентні цілі включають в себе: а) заперечення права Ізраїлю на існування як держави єврейського народу; б) заперечення демократичного характеру Держави Ізраїль; в) підбурювання до расизму. Переконаний: якби в Україні існували обмеження такого роду, кількість претендентів на участь у виборах (а тут ідеться і про парламентські, і про муніципальні) скоротилося б...
Звичайно, існує й досвід інших країн, який дозволяє проводити не змагання «грошових мішків», а демократичні вибори. Головне — його використати.
Інакше кажучи, положення коаліційної угоди про реформу виборчої системи — це ще такий собі ембріон, причому не найвдаліший, і треба вже зараз напрацьовувати таке виборче законодавство, яке стане одним із чинників остаточного розриву країни з посттоталітарний і постколоніальним минулим.
