Жорж Ніва, експерт із російських питань, розмірковує про колосальні зусилля тих, хто в багатонаціональній колишній імперії, охопленій амнезією, працює над збереженням російської історичної пам’яті XX століття.
Химерна російська історична пам’ять... Заворушення 11 грудня на Манежній площі, в історичному центрі Москви, нагадали, що і в сучасній Росії, як і в іншій Європі, існує проблема з мігрантами. Частково ця проблема успадкована з часів царської Росії. Ритми соціальної енцефалограми цієї країни зовсім не рівні. Можливо, іскра, як це можна було цілком передбачити, розгориться саме з національної проблеми.
«Росія для росіян» — безглузде гасло в країні, яка є багатонаціональною від часів свого створення: степові народи, включені в московський «плавильний казан», підкорені з XVI століття татари, кавказькі народи, які увійшли до складу імперії наприкінці XVIII століття, колоніальні війни XIX століття. А нині «арбайтгастери» (Arbeitsgaster) — це слово в російській мові останнім часом нерідко можна почути — легальні або нелегальні, які приїхали переважно з колишніх центральноазіатських республік або з ще більш віддалених країв. Росія розвивається економічно і тому приваблює мільйони мігрантів. У країні ведуться розмови про введення квот, відповідне регулювання законодавства.
Однак у цьому разі проблема в тому, що ніхто не знає, що взяти за основу. Відсилання до «матінки Русі» й патріотизму звучать звідусіль, особливо на великих телеканалах. Хочуть підняти Росію з колін, звертаються до російської діаспори, як давньої, так і тієї, яка нещодавно сформувалася і розсіяна по всьому Заходу. Російська православна церква, єдина по-справжньому незалежна від держави сила, поширює вплив на цілі частини імперії, що відходять від впливу Кремля: саме вона втілює собою «російський світ», про який часто говорить патріарх Кирило та його права рука ігумен Іларіон, священик, композитор та історик, який відразу став другою за значимістю людиною в РПЦ. Успіхи влади на цьому шляху досить очевидні, попри економічну кризу: нові високошвидкісні експреси, отримання права проведення Олімпійських ігор і Чемпіонату світу з футболу, розростання Москви й інших міст. Але що ж це за країна — «Російська Федерація»? Від федерації вона має хіба що ім’я: зі складу не можна добровільно вийти. Але це не «плавильний казан» на американський зразок — це складна культурна мережа, дивна і своєрідна, в якій російська мова — це засіб міжетнічного спілкування. Про перемогу 1945 року докладно написано в усіх підручниках, повсюди встановлені пам’ятники. Свого роду історичний синкретизм визначає дві різні Росії, які воювали одна проти одної під час страшних громадянських воєн XX століття, як спадкоємиці Росії на рівних засадах. РПЦ і Російська православна церква за кордоном об’єдналися. Генерала Денікіна поховано на кладовищі Донського монастиря неподалік від могили Солженіцина. Сталін з’являється то тут, то там, а «Архіпелаг ГУЛАГ» включено у шкільну програму завдяки урізаній версії, яку зробила Наталія Солженіцина. Але Росія є християнською не більше, ніж інша частина Європи, тандем, який перебуває при владі, має лише безформну партію, що насилу розроблює платформу... Тому серед бездіяльної молоді зріють націоналістичні та ксенофобські ідеї, а спорт, можливо, зіграв роль детонатора.
Незадовго до цих заворушень мені довелося побувати в Москві на церемонії 15-ї річниці Закордонного російського будинку, заснованого Солженіциним, який «повертає на батьківщину» скарби російської думки, що з’явилися в діаспорі: вражаюча робота, призначена, однак, лише для вузького кола. Потім я був у соборі Христа Спасителя — величезному храмі роботи Тона, реконструйованому за ініціативою колишнього мера Лужкова. Там проходила чудова виставка, присвячена Соловкам — монастирю неподалік Білого моря, де з 1919-го до 1939 року було розташовано трудові табори. Тут загинули десятки тисяч інтелектуалів і священнослужителів, яких ще живими скидалися в море з крутих сходів, з людьми поводилися як із худобою, розстрілювали закутими в крижаному морі.
Проблема пам’яті була провідною. Священик, син та онук убитих священиків, сам колишній в’язень ГУЛАГу, отець Сергій Правдолюбов натхненно говорив про «сміливість, якої нам бракує, аби зустрітися віч-на-віч із нашим минулим». Поет Кублановський навів як приклад зниклий сьогодні хрест, який його група поставила в 1990-х роках над знайденими під Ярославлем братськими могилами: пам’ятне місце покинуте напризволяще, невідоме більшості населення і може стати жертвою вандалів.
Метою другої поїздки став полігон у Бутові у 30 кілометрах від Москви, де в 1936—1937 роках за п’ять місяців було розстріляно 28 000 осіб, у тому числі декілька переведених із Соловків священиків. Організація поховань була методичною: тут вирили 13 братських могил 30-40 метрів завдовжки і чотири метри завширшки. Для захисту об’єкта було збудовано огорожу. Цим наповненим жахливими спогадами місцем сьогодні займається РПЦ. Я був там з його молодим директором Ігорем Гаркавим. Він хотів би поставити стіну, на якій було б викарбовано 28 000 імен. Проте до цього ще далеко, біля входу поки що можна побачити лише десяток імен закатованих. Невелика дерев’яна церква, яка нагадує про Крайню Північ, створює майже радісний контраст із похмурим полем, де зміяться братські могили. Це — храм прощення і воскресіння. За огорожею стоїть ще одна церква, в сучасному стилі. Вона помітно більша і побудована в псковському стилі на кошти віруючого мецената. У підвалі розташовано імпровізований маленький музей із кількома вітринами, в яких стоять знайдені під час розкопок чоботи й сумки. 2000 року Синод РПЦ зарахував до лику святих 360 мучеників: у склепі стоять ікони з їхніми ликами, а новоявлені святі заступники виставлені для загального поклоніння. Скільки людей на рік відвідує це місце? Менше 6000, розповів директор. Він був в овернському селищі Орадур-сюр-Глан: там буває близько 10 000 відвідувачів на рік, причому серед них багато німців...
Бутове — далеко не єдиний музей ГУЛАГу і гонінь. Ще є музей у Пермі, на Соловках і в інших місцях. Невелика, але відважна організація «Меморіал», церква з її незрівнянно ширшими можливостями — ось, хто зберігає пам’ять про криваву бійню. Для Росії, яка найзухвалішим чином виставляє напоказ розкіш та убогість, цього замало, пам’ятні місця практично не відвідують. Внаслідок відсутності грамотної роботи над колективною пам’яттю з тим, аби знайти рівновагу між утопією й дикою жорстокістю Громадянської війни, за всієї безмірності феномену ГУЛАГу російська пам’ять все ще впадає в небезпечні ілюзії — рани досі не загоїлися, а багато помилок, як і раніше, живі. І ось сьогодні ми бачимо безлади на Манежній площі, на відстані двох кроків від кінної статуї маршала Жукова, переможця 1945 року, від мавзолею Леніна, від замурованої у стінах Кремля урни з прахом Сталіна, від відновленої Іверської каплиці біля входу на Красну площу й від Історичного музею, в холі якого ви можете помилуватися на прекрасне генеалогічне древо Романових. Безліч пам’ятних місць, які повертаються одне до одного спиною...
