Скориставшись напівкруглою датою — 45-річчям утворення Спілки журналістів, хотів би поставити одне, але винятково важливе для всієї журналістської громади питання про перспективи нашого професійного життя. Не виживання, як прийнято донині говорити у власному середовищі, а про повноцінне творче життя. До цього ще ой як далеко. Тому відчуваю внутрішню потребу продовжити розмову на цю тему, розпочату газетою «День» (23 квітня 2004 р.)
Але спочатку два загальних зауваження. Перше. Не можна не сказати доброго слова про нинішнього голову НСЖ України Ігоря Лубченка, який на цьому етапі працює із своєю невеличкою командою досить одчайдушно, мужньо відстоюючи інтереси своїх колег, вчасно гасячи конфлікти, достукуючись до дверей найвищих посадовців, веде себе достойно. Але сучасне громадське об’єднання журналістів ні за своєю кількістю, ні за фінансовими і правовими можливостями не може сьогодні забезпечити тих завдань, яких вимагає від нашої організації мас-медійна ситуація в Україні.
Друге. Треба пам’ятати, що Спілка журналістів СРСР була заснована майже півстоліття тому з ініціативи недоброї пам’яті рафінованого партійного догматика Михайла Суслова аж ніяк не для виконання якихось суттєвих завдань, а лише для формального представництва на міжнародній арені. Але, як це нерідко буває в історії, певні наміри дають не завжди очікувані результати.
Об’єднані у спільну кошару підручні партії раптом заговорили про свої права, чим завдавали певних клопотів партійним функціонерам. Якщо ж говорити про позитивну роль того, що називалось тоді засобами масової інформації і пропаганди, то вона насамперед у тому, що серед журналістського корпусу було немало мудрих, кваліфікованих і мужніх людей. Вони й у тих умовах загального послушанія знаходили можливості і форми говорити людям якщо не всю, то хоч частину правди, часто стаючи останньою інстанцією, до якої апелювали ображені і принижені. Слава їм! Про бездумних прислужників режиму говорити не будемо.
Наша спілка, тепер Національна, успадкувавши минулу історію, веде свій родовід з 1990 року. Вважаю своїм обов’язком нагадати, як це відбувалося. Якраз тоді, коли на бетоні нинішнього майдану Незалежності голодували студенти, відбувся VII (Установчий) з’їзд Спілки журналістів УРСР. У результаті досить впертої внутрішньої боротьби делегаціям Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської та інших областей спільно з найчисленнішою Київською міською делегацією вдалося переконати більшість делегатів з’їзду у необхідності реорганізації Спілки. Тоді нам загрожував розкол. Незважаючи на шалений опір окремих членів, всупереч волі керівництва все ще правлячої партії, нам удалося проголосити Декларацію, у якій говорилося: «Керуючись Декларацією про державний суверенітет України, VII (Установчий) з’їзд журналістів Української РСР проголошує незалежну Спілку журналістів України (СЖУ) вільною, позапартійною, незалежную, неурядовою, добровільною організацією працівників газет, журналів, видавництв, інформаційних агентств, телебачення, радіомовлення, інших засобів масової інформації». Оголосивши себе спадкоємцями досі існуючої Спілки, ми задекларували основні принципи оновленої організації: «Чесність, правдивість, повага до різних світоглядних позицій, гарантія свободи слова і совісті своїх членів, пріоритет загальнолюдських цінностей, відродження української, інших національних традицій журналістики України».
Оскільки сьогодні багато охочих приписати собі якісь заслуги у цій справі, хочу назвати хоч би окремі імена тих, хто найактивніше домагався змін у відродженні нашої Спілки. Згадану Декларацію мені допомагав укладати світлої пам’яті Леонід Сотник, талановитий публіцист, тодішній кореспондент «Социалистической индустрии». Основними ініціаторами і найзавзятішими полемістами на цьому з’їзді були Віталій Карпенко, редактор «Вечірнього Києва», Михайло Батіг, тоді уже депутат Верховної Ради, Валентина Менжун, редактор журналу «Трибуна», Павло Романюк, кореспондент «Культури і життя», Володимир Боденчук, редактор газети «Молодь України», Володимир Кулеба, редактор газети «Независимость», Мирослав Скуратко, Павло Лехновський, голова і заступник голови Львівської обласної журналістської організації, Богдан Фіголь, голова Івано-Франківської обласної журналістської організації. Ми мали підтримку представників регіональної преси і радіо в особі редакторів районних газет Мирослава Малахівського, Богдана Зробка та багатьох інших рядових журналістів. А тепер про головне. Ситуація, яка склалася сьогодні і поглиблюватиметься у прогнозованому майбутньому, постійно вимагає не просто поліпшення, про що говорять практично усі, а кардинального реформування, докорінного підвищення ролі нашої Спілки. Сьогодні в Україні діє досить розгалужена масово-комунікаційна система, яка включає мас-медіа різних видів і рівнів, різних політичних напрямків, а головне — різних форм власності, а також різноманітну сітку інформаційних служб, включаючи PR, рекламу, речників, прес-секретарів, спічрайтерів та інших найманих літературних працівників, яких колись скорочено називали «літрабами».
Ними управляють ті, хто має владу і гроші, і нема на то ради, як сказав один мудрий інтелігент. Формально маємо відповідні керівні структури на рівні Верховної Ради, відповідний законно утворений комітет у Кабінеті Міністрів і Головне управління інформації у Адміністрації Президента. Отже, жодні громадські мас-медіа в Україні неможливі. У всьому світі можливі, а у нас — ні. Поза всякими сумнівами, 99% журналістів у країні — це наймана робоча сила. Її інтереси може відстоювати, а значить, певним чином впливати на стан публічної свободи слова лише сильна професійно-творча організація. До такого висновку підштовхує теоретичний аналіз ситуації, всебічно викласти який у популярній статті немає можливості. Відзначу лише, що економічні та політико-правові передумови стану мас-медіа у державі, абсолютна відсутність політичної волі влади і громади в цілому досягти хоча б наближеного до цивілізованого стану вільного обміну публічною інформацією змушує самих журналістів зайняти у цьому питанні активну позицію. І влада, і олігархічний капітал, і партії, що його обслуговують, зацікавлені насамперед у відстоюванні власних інтересів, а не у тому, щоб відстоювати істину. У ній потенційно зацікавлене суспільство, але цю його зацікавленість мають збудити і стимулювати журналісти, головне завдання і покликання яких — об’єктивно говорити громаді про все, що відбувається у світі.
При всіх стараннях мужнього голови і деяких активістів нині існуюча Спілка це завдання виконати неспроможна. Не тому, що не хоче, а тому, що не може і не вміє. Вона нечисленна по відношенню до кількості діючих журналістів (всього 13,5 тисяч при наявності близько сотні тисяч працівників масово- інформаційної системи), хоча точної цифри ніхто назвати не може. Журналістські організації здебільшого не користуються авторитетом, їм важко зібрати навіть членські внески. Найдраматичнішим є їх фінансово-матеріальний стан. Вони не тільки безправні. Вони бідні, як церковні миші. А бідних не люблять, до них не горнуться, особливо молоді люди.
У нас нема (та й чи можуть вони бути у когось сьогодні?) готових рецептів створення такої організації. Та найголовніші засади докорінно оновленого, потужнішого, ніж нинішнє, журналістського об’єднання можна сформулювати. Насамперед воно має захищати професійно- творчі інтереси працівників усіх масово-комунікаційних засобів. Виходячи з реальної ситуації, ніхто інший цього робити не буде. Ні влада, ні власники, ні навіть найпрогресивніші партії та політичні об’єднання. Використовувати, нацьковувати, роз’єднувати, купувати, кидати дрібні подачки — так, відстоювати професійні права та інтереси журналістів — ні. Ніхто в цьому об’єктивно не зацікавлений, в тому числі керівники існуючих профспілково-бюрократичних утворень. Всі будуть проти. Драматизм ситуації полягає в тому, що цього не можуть усвідомити самі журналісти. Ще на початку позаминулого століття це зрозуміли темні наймані робітники Європи і США, утворивши власні профспілкові об’єднання. На початку ХХI століття у цивілізованій нібито країні працівники ЗМІ не можуть консолідуватися і єдиною силою захистити собі подібних.
Як і неважко було передбачити, досить помітний сплеск протестів і незадоволення журналістської братії наприкінці 2002-го закінчився великим пшиком у вигляді обіцянок, запевнень і навіть внесення суттєвих змін до діючих законів, яких ніхто не виконує. Сьогодні потенційний кандидат у президенти на черговому загальноукраїнському «інструктажі» представників державних і комунальних засобів масової інформації, які, за словами нині діючого гаранта, в Україні вже не існують, знову запевняє всіх, що все буде якнайкраще і радить своїм васалам на місцях укладати угоди із редакціями і любити журналістів, як себе самого. Не буде любові між паном і наймитом, між конем і вершником. Та й хто контролюватиме цих князьків, коли вони постійно і нахабно, систематично порушують уже існуючі закони? Хоч одного оштрафували, віддали до суду, зняли з роботи? Хоча б для жарту.
Командували і будуть командувати.
Бажане об’єднання має бути незалежною, самовладною, а не провладною організацією. Нещодавно навіть прозвучала думка про необхідність створення в Україні якогось керівного органу над мас-медіа під назвою Великого жюрі. Не будемо говорити про те, що таку назву могла придумати людина, яка не читала знаменитої утопії Джорджа Орувелла «1984» з її єзуїтсько-тоталітарною термінологією. Справа у суті — знайти ще одну особливу форму контролю над тими «клятими» журналістами. Загалом, коли я читаю висловлювання колишніх журналістів, а тепер чиновників від журналістики, все більше переконуюсь у тому, що вони продовжують жити у полоні ленінських ідей про те, що влада всім і завжди мусить командувати, про повне підпорядкування пишучої братії різним формам влади. Вони не можуть зрозуміти азбучної для сучасної демократії істини щодо того, що ЗМІ, наявний у них інтелект може, презентуючи розум громади, стати вище влади, вище партій, що чиновна братія не просто має, а мусить прислухатися до їх голосу. Саме у результаті застарілих, справді тоталітарних уявлень про сучасний світ наше найвище керівництво не може навіть зрозуміти, за віщо їх так часто і так нищівно критикують на міжнародній арені. І нічого не вдієш. Такі у нас голови, так вони запрограмовані.
Не треба будувати надхмарних палаців. Не ЗМІ, а сильні світу сього командували і командують у ньому. Мас-медіа, хочемо цього чи ні, стали формою бізнесу із десятками, сотнями тисяч найманих працівників інформації. Вони продають свою працю, але мусять відстояти правду, свою честь і права, щоб не продаватись. Продавати працю і продаватись проти істини, гідності і совісті — різні речі.
Порівняно легко визначити функції прогнозованого журналістського об’єднання. На першому місці, зрозуміло, захист журналістів і захист суспільства від недобросовісних журналістів і, ширше, працівників інформаційної сфери виробництва. Спілка не може управляти, але вона може і повинна впливати на масово-комунікаційні процеси шляхом підвищення професійного рівня журналістів, їх виховання, морального контролю за якістю праці, дотримання ними правових та етичних норм поведінки. Бо що таке журналістська етика, як не встановлення ними самими таких норм діяльності, таких самообмежень, які б не дозволяли їм зловжити публічною свободою слова? І разом з тим вони повинні вимагати від влади та суспільства дотримання і вдосконалення діючих законів.
Із утвердженням такого типу громадянської структури вона могла б взяти на себе разом з іншими громадськими і духовними інстанціями обов’язок видавати ліцензії на право займатися професійною журналістською працею, як це прийнято у Франції та інших європейських країнах. Бо це ж ненормально, коли реальною чи підставною особою-засновником може бути будь-хто, в тому числі й не громадянин України.
Значно важче знайти фінансові ресурси та реальні організаційні форми втілення назрілої реорганізації журналістського співтовариства. Життя, щоденна практика підказують різні варіанти вирішення проблеми. Всі вони вразливі, недосконалі. Йде робота по формуванню самостійної профспілки працівників ЗМІ. Це могло б бути сильне і численне об’єднання, у яке би входили не тільки власне журналісти, але й усі причетні до процесу виробництва і доставки масової інформації. У Львові, Дніпропетровську, деяких інших регіонах уже створені такі профспілки. Невдоволеність існуючим станом речей у журналістиці веде до створення інших незалежних, але нечисленних, за винятком хіба що об’єднання телевізійників, організацій журналістів. Частина з них, як, наприклад, Комісія з питань журналістської етики, існує на скромні гранди. Пробиває собі дорогу об’єднання видавців. Виникає пропозиція — шляхом об’єднання різних за характером мас-медійних громадських структур створити щось на зразок Федерації працівників ЗМІ. А може, якщо неможливо, згідно з існуючим законодавством, злити воєдино професійну і творчу спілку журналістів, мати незалежну професійну спілку працівників ЗМІ і паралельно значно розширену і реформовану, уже існуючу творчу Національну спілку журналістів України, аналогічно до того, як це зроблено у Російській Федерації?
Повторюю, ніхто не зацікавлений в існуванні потужної, привабливої для більшості журналістів, незалежної організації. Драматизм ситуації поглиблюється тим, що самі акули пера не усвідомлюють потреби такої громадської структури. Досить кволо ратуючи за громадянське суспільство, самі журналісти практично не готові діяти за його неписаними законами, а тим паче підставити своє плече для створення власної надійної опори. Видно така вже наша слов’янська натура. Журналісти — кустарі-одиночки, як писав колись про себе Микола Хвильовий. До того ж, заражені скепсисом і зачаровані власною індивідуальністю. Консолідуватись важко, особливо в умовах украй несприятливих у соціально-економічному плані. Будемо надіятися на краще, і реформування спілки може стати частиною реальної, а не уявної реформи усієї політичної системи.
У всякому разі, треба думати, шукати. Було б добре створити з ініціативи Національної спілки авторитетну комісію. Щоб не винаходити велосипед, не завадило б ознайомитися з досвідом європейських країн, скажімо Франції, Німеччини, Угорщини. В Україні діють різноманітні фонди, які б посприяли нам у цьому.
Як мінімум, маємо почути одне одного і не опускати у відчаї руки, оскільки професійний самозахист — нелегка справа.
