На тлі передвиборної кампанії, яка розпочинається в Україні, на людей ринули обіцянки про майбутнє покращaння соціальних гарантій, умов праці, підняття заробітної плати. Обіцяють політичні партії, обіцяє уряд, обіцяє Президент.
Так, наприклад, всім відома ініціатива Президента Віктора Ющенко про те, щоб мінімальна зарплата з 1 січня наступного року склала не менше 500 гривень. Водночас з боку уряду також була пропозицiя, щоб до кінця року рівень мінімальної зарплати сягнув 90—92% від прожиткового мінімуму, що означає приблизно те ж саме — підняття мінімальної зарплати до 490—532 грн. Була з боку Президента ініціатива провести другий етап реформи єдиної тарифної сітки, в результаті чого держслужбовці мали б отримати підвищення зарплати на 40%. Так само і уряд запропонував підняти до кінця року зарплату держслужбовцям на 35%. При народженні дитини Президент пропонує робити виплату 15 тис. грн. Зі свого боку, уряд виступив з ініціативою при народженні третьої дитини давати безвідсотковий кредит на купівлю житла, а при народженні четвертої дитини — забезпечити безкоштовно родину житлом з розрахунку 17 квадратних метрів на особу. Список ініціатив можна продовжити.
Всі ці ініціативи ми вітаємо —профспілки підтримують будь-які починання з боку Президента, уряду, політичних сил, які здатні покращити становище працюючого населення.
Але зараз основне питання полягає в тому, чи збираються насправді державні мужі робити те, про що заявили, чи це, бува, не піар — тобто такий собі передвиборний шантаж. Люди вже не можуть розібратися, наскільки правдивими є слова політиків, чи будуть їхні обіцянки виконані, чи ні. Фактично політики говорять так: якщо ви за нас проголосуєте, то ми зробимо все, що ви забажаєте. Складається враження, що все, чого вони добиваються — це можливість сказати: це саме я підняв зарплату, пенсію, тощо; це саме я, і більш ніхто, допоміг вам. При цьому можновладцi ніби забувають, що вони лише розподіляють бюджет — кошти, зароблені населенням. І розподіляти бюджет справедливо — їхній найперший обов’язок перед народом, за це їх люди утримують.
А тому хотілося б проаналізувати озвучені обіцянки щодо їхньої правдивості.
Чи є, скажімо, у Президента відповідні механізми, важелі, щоб реалізувати саме такі соціальні ініціативи? Я би сказав, що нема. Бо сьогодні, згідно з Конституцією, відповідно з чинним розподілом повноважень глава держави фактично позбавлений можливості ініціювати та реалізувати свою економічну та соціальну програму. Він може тільки апелювати до Верховної Ради, до уряду, до громадськості, пропонуючи ті чи інші соціальні ініціативи. Згадані механізми має уряд.
В соціальних ініціативах представники влади повинні опиратися на реальний стан економіки, і я думаю, що він в нас сьогодні такий, що справді дозволяє говорити про підвищення прожиткових стандартів.
Щоб наповнити змістом всі ті соціальні ініціативи, які прозвучали з боку політичних партій, уряду, Президента, потрібно перш за все прийняти відповідні закони. Тобто ми повинні створити законодавчу базу для реалізації наявних ініціатив, аби не вийшло знову так, що під час виборів обіцяють, а після виборів говорять, що економічний стан не дозволяє виконати те, що обіцялося, а дозволяє здійснити лише значно скромніші завдання.
Задля того, аби соціальні ініціативи політиків наповнилися реальним змістом, Національний форум профспілок разом з Федерацією профспілок України та Національною конфедерацією профспілок України передає Президентові, уряду та парламенту свої законодавчi пропозиції. Ми, зокрема, пропонуємо:
— Негайно ухвалити Трудовий кодекс, Закон «Про соціальний діалог», Закон «Про єдиний соціальний внесок», — у яких, насамперед, мають бути чітко закріплені права і соціальні гарантії людини, найманої праці. Прийняття цих законів дасть можливість реально в правовому полі захищати людей праці, а також — підняти соціальну планку, забезпечивши її рівень на основі державних гарантій, а не на основі «доброго слова» політиків.
— Змінити форму управління фондами соціального страхування. Щорічно за рахунок ручного управління цими фондами значна частина їхніх коштів розкрадається, використовується неефективно або не за призначенням. Змінити ситуацію можна шляхом об’єднання трьох фондів в один, за рахунок зміни форми правління та ведення єдиного електронного реєстру платників. Про те, що значна сума коштів фондів використовується нераціонально та не за призначенням свідчать хоч би й такі цифри: на утримання апарату трьох соціальних фон дів щорічно витрачається 1 млрд. грн.! У бюджеті фонду з безробіття є статті, які однозначно дозволяють створення корупційних схем: працевлаштування безробітних шляхом надання дотацій роботодавцям — 307 млн. грн., одноразова виплата допомоги по безробіттю для зайнятт я підприємницькою діяльністю — 96 млн. грн., організація громадських робіт для безробітних — 77 млн. грн., створення умов прийому та надання соціальних послуг робочими органами виконавчої дирекції фонду — 105 млн. грн., тощо. У 2007 р. 22% фонду страхування з тимчасової втрати працездатності пішло на оздоровчі заходи. З них 5% (понад 50 млн. грн.) йде на страхування путівок. Звідки взялася така форма страхування? Що саме страхується? Як обирається страхова компанія? Все це невідомо. Але тим не менше, щорічно сума коштів на страхування путівок зростає.
— По-третє, продовжити та прискорити процес введення єдиної тарифної сітки, зробити її наскрізною для всіх категорій працюючих.
— По-четверте, внести зміни до закону про оплату праці, які передбачають встановлення витрат на зарплату на рівні не менше 25% від собівартості виробленої продукції або наданої послуги. В Європі фонди заробітної плати становлять 40— 70% виробничих затрат, то ж ми ставимо перед собою завдання досягнути таких стандартів: на найближчий час — 25% зарплати у виробничих затратах, а протягом наступних 5 років — до 40%.
— По-п’яте, передбачити в законодавстві гарантії пенсійного забезпечення для суб’єктів підприємницької діяльності та «заробітчан». Громадяни України, зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності, а також ті, хто працює за кордоном (навіть нелегально), повинні мати державні гарантії щодо свого пенсійного забезпечення. Сьогодні найбільш активні громадяни України — це суб’єкти підприємницької діяльності (майже 6 млн. громадян) та «заробітчани», ті, хто не чекає благодіянь від держави, а сам заробляє гроші для забезпечення себе і своєї родини і при цьому платить податки, фактично залишаються викинутими державою на узбіччя. Чинне законодавство не передбачає для них жодних соціальних гарантій, в тому числі абсолютно замовчує питання забезпечення їх пенсіями. Проте «заробітчани» щорічно пересилають в Україну та залишають в її економіці 10—20 млрд. доларів. Така ситуація є вкрай несправедливою. Тому профспілки ініціюють внесення змін до пенсійного законодавства щодо встановлення системи добровільних внесків суб’єктів підприємницької діяльності та заробітчан до державного Пенсійного фонду.
