Коли мова заходить про занадто малу купівельну спроможність українських громадян, про їхній слабкий соціальний захист, тобто про їхній злиденний стан, то більшість висловлювань при цьому є явним докором державній владі, тому що саме від неї українські робітники найманої праці очікують благ. Проте такий підхід є проявом соціально-політичного та економічного романтизму (щоб не назвати це явище короткозорістю або дитячою наївністю), який дуже заважає Україні. Верховна Рада та уряд сьогодні повністю знаходяться під контролем певних (хоча часом і конкуруючих) комерційно-підприємницьких кіл або окремих підприємців — це вже довершений факт.
Одного разу мені пощастило відвідати тижневий семінар в Німеччині, влаштований Фондом Фрідріха Еберта (Ф. Еберт (1871—1925) — відомий діяч німецької соціал-демократії). Нас, громадян України, розташували в чудовому профспілковому санаторії, де поруч із нами оздоровлялися літні німці — робітники й робітниці. Першою несподіванкою для мене стало те, що на стіні в коридорі висіли портрети Маркса та Енгельса, яких до того часу я вважав духовними батьками більшовиків, тому особливої поваги до них не мав і не думав побачити їхні портрети тут, у демократичній Німеччині. Виявилося, що в німецькому робітничому і соціал- демократичному русі ці дві постаті користуються повагою.
Другою несподіванкою стало те, що ми, учасники семінару із України, почули вже в перші хвилини занять.
Лектор, профспілковий лідер регіонального рівня, спитав: «Ну як, непогано живуть робітники в Німеччині?» «Добре живуть!» — відповіли ми хором. Він обвів нас уважним поглядом, а потім проказав жорстко: «Ну так запам’ятайте — на те, що підприємці віддають нам добровільно, так не поживеш. Більшість наших чесно зароблених благ ми відбираємо у них. Як це робити в демократичній державі ми й хочемо вам розповісти».
Ми були здивовані та розчаровані цими словами: так хотілося щось мати просто так, без будь-якої боротьби, через людську доброту. Нам всім вже набридла «боротьба за справу ленінської партії та героїчного робітничого класу» за комуністичних часів. Чесно кажучи, тоді я цьому профбосу не дуже й повірив. Тільки ознайомившись із історією і сучасною діяльністю західно-європейської соціал-демократії та профспілок я зрозумів, що той лектор мав таки рацію.
Дійсно, стрімке зростання благополуччя найманих працівників почався в Європі тільки після розквіту робітничого руху, причому саме соціал-демократія (в різних країнах під різними партійними назвами) та профспілки зіграли тут вирішальну роль. Вони пройшли через десятиріччя переслідувань та гонінь, життєві історії деяких їхніх представників прикрасили б найцікавіші пригодницькі романи, а декому прийшлося заради цієї справи віддати життя.
І сьогодні укладання колективного договору в розвинених європейських країнах часто перетворюється в багатоденну боротьбу за кожен євро.
Повідомлення про соціальні конфлікти — страйки, пікети, масові демонстрації, виснажливі перемови — є невід’ємною частиною інформації західних ЗМІ. А коли ми чули останнім часом про щось подібне в Україні? І не пригадаєш. Якщо подивитися на наш соціальний спокій, то можна подумати, що наші наймані працівники найбагатші у Європі.
Та причин для соціальних конфліктів у нас безліч. Ось головні.
Дуже низька оплата праці. Проте майже на всіх приватних підприємствах вже зараз можливе підвищення зарплатні, тим більш можливе її поступове підвищення, бо в нас прибутки бізнесу чи не найвищі в Європі порівняно з вкладеними грошима. Значно підвищити платню можна й на державних підприємствах, якщо навести там елементарний лад.
Частина заробітної плати майже всюди видається в конвертах, що зменшує розміри майбутньої пенсії, можливість взяти кредит тощо.
Видача зарплатні затримується або не видається взагалі, що є порушенням прав людини.
Хаос царює в системі охорони здоров’я, від чого тяжке захворювання сьогодні практично фінансове руйнує бюджети робітників найманої праці. Слід зауважити, що саме створення системи лікарняних кас, в яку робили відрахування підприємці, було однією із перших перемог західноєвропейських соціал-демократів та профспілок ще наприкінці ХIХ століття.
Наймані працівники приватної сфери у нас майже абсолютно безправні при звільненні з роботи. Те, що нещодавно виборола для себе французька молодь, є тільки мрією для нашої молоді. Отже, кричущих соціальних проблем у нас дуже багато.
А соціальний спокій в Україні царює тому, що наші робітники не мають організуючої сили — потужної соціал-демократичної партії (або соціалістичної) та профспілок — вільних і по-справжньому незалежних від держави, підприємців та адміністрації, і тому вони, ці наші неорганізовані працівники, по іншому вирішують свої біди — пияцтвом, поганою роботою, безсилою лайкою на адресу держави та хазяїв, частою зміною місця роботи або пошуком щастя в інших країнах.
Дійсно, розвиненого соціал- демократичного та незалежного профспілкового руху у нас майже немає.
СДПУ(О) є за своєю суттю партією крупного капіталу, інакше підприємці в неї б не вступили. Те ж стосується й Соціалістичної партії. Які конкретні соціальні вимоги або програми українських соціал- демократів та соціалістів були оприлюднені перед парламентськими виборами? Жодних. Більше всього ці «робітничі» партії переймалися проблемами НАТО та російської мови, що аж ніяк не є тим, що постійно турбує найманих працівників в Україні. А які конкретні законопроекти на захист робітників ці партії ініціювали в парламенті? Цього не знає ніхто. Це тому, що інтереси найманих працівників вони захищати й не збирались, бо залишились би без фінансової підтримки деяких підприємців, соціальні та індивідуальні замовлення яких вони й виконують в парламенті... Захищаючи в першу чергу соціальні права всіх заробітчан, справжні соціал-демократи та соціалісти міцно би об’єднували всі регіони України, а виконуючи соціальні замовлення великого капіталу наші так звані соціал-демократи ці регіони тільки роз’єднують.
Соціал-демократичним активом повинні стати самі наймані працівникі-ентузіасти, а не колишні комуністичні функціонери, які гарячково шукали, куди б вигідніше пристроїтися й подалися хто в демократи, а хто навіть в соціал-демократи...
Є у нас якісь інші дрібні партії з соціал-демократичною назвою, але про них та їх програми мало хто з найманих працівників чув. Або у цих партійців не вистачає талантів, ентузіазму та працьовитості, або вони теж є фіктивними соціал-демократами і за допомогою цього бренду лише вирішують якісь свої приватні або бізнесові проблеми.
На Заході більша частина профспілок на виборах підтримує партії соціал-демократичного (соціалістичного) спрямування. А кого на минулих виборах підтримували наші профспілки? Вони про це мовчали, але деякі висновки зробити можна. Пан Стоян, колишній лідер українських профспілок, залишивши посаду, вступив до лав партії крупного капіталу — Партії регіонів. Факт свідчить сам за себе. А на так званих зборах робочих колективів завжди одностайно підтримувались ті кандидати, на яких вказувала адміністрація. Нинішні українські профспілки, які благополучно перекочували із командного соціалізму в ринкову економіку, є тим, що на Заході називається «жовтими профспілками» і абсолютно непридатні виконувати свою головну функцію — захист соціальних прав найманих працівників. Профспілкові функціонери в профспілки пішли колись за «завданням» партії, вони вправно обслуговували «хазяїв життя» в ті часи, добре роблять це й зараз.
Отже, на черзі дня в Україні стоїть питання створення справжньої сильної соціал-демократичної (соціалістичної) партії та дійсно незалежних профспілок. Де-не-де незалежні профспілки вже створюються, але їх створення супроводжується шаленим опором підприємців та адміністрації. Мені довелось почути, наприклад, як важко працювати членам незалежної профспілки на «Укрзалізниці». А ось офіційні профспілки та партія «Відродження» там були завжди у великій шані у адміністрації.
Соціал-демократи мусять вміти захищатися від великого бізнесу, який в усіх країнах всіляко намагається або прибрати її до своїх рук, або послабити та знешкодити. Якщо деякі підприємці мають добре серце, то це не значить, що їх треба приймати в партію — вони можуть організувати партію ліберально-демократичного напрямку або благодійницькі фонди і таким чином допомагати робітникам і взагалі всім, хто потребує допомоги.
Соціал-демократія пильнує за тим, аби її члени не були перекуплені великим капіталом під час їх активної заангажованості в політиці. Наприклад, в Німеччині члени соціал-демократичної партії, яких вибирали в бундестаг (парламент), значну частину своєї досить високої депутатської зарплатні мусять віддавати в фонд партії — щоб народні захисники не звикали до великих грошей. Взагалі тому, хто шукає великих статків або багатств, в справжній соціал-демократичній партії робити нема чого. Більшість її фінансів — то є внески найманих працівників та інколи дрібних підприємців. І занадто дорого оплачувати працю функціонерів або, скажімо, платити гроші за участь у масових акціях така партія не зможе й не буде (на відміну від наших «захисників» людей найманої праці).
Але активна соціальна діяльність соціал-демократії та профспілок потрібна ще й із інших причин.
Не дозволяючи підприємцям одержувати основні прибутки за рахунок низької платні робітників, ця діяльність змушує їх шукати інші прибуткові джерела. Це може бути краща організація праці, механізація, автоматизація й роботизація, збільшення кількості, асортименту та покращення якості продукції, пошук нових сфер для вкладання капіталу, тобто все те, що є основою суспільного прогресу та благополуччя.
Навіщо українським підприємцям ламати собі голови над цими проблемами, якщо вони і так збагачуються в декілька разів швидше, ніж їх західні колеги? Ніколи вони не будуть гідно оплачувати працю талановитих менеджерів, інженерів та вчених, якщо їх не змусить це зробити життя — у вигляді сильних профспілок та сильної соціал-демократії, яка примушує парламент приймати законодавство, що захищає інтереси найманих працівників. Наші підприємці досягли майстерності, яку розвивають і далі, в іншому: вони добре знають кому та скільки треба «дати», коли із однієї партії треба перебігти в іншу і так далі. Витрати ж на хабарі та на підтримку «цінних» політиків відраховуються із зарплатні працівників ще заздалегідь.
А якщо до необхідності сплачувати нормальну платню робітникам додасться жорстка конкуренція з іншими підприємцями через впровадження справжнього ринку в економіці, то навіть наші найбагатші власники заводів будуть змушені шукати талановитих спеціалістів і добре оплачувати їхню працю, відкривати науково- технічні лабораторії, модернізувати виробництво, заощаджувати енергоносії і тому подібне, тобто вони будуть по- справжньому працювати.
Тоді у наших «трудяг від бізнесу» не буде вільного часу для того, аби цілими днями, місяцями й роками протирати штани у Верховній Раді.
І якщо в українському парламенті підприємців стає все більше й більше, то це від того, що наймані працівники своєю терплячістю створили для них майже тепличні умови в порівнянні із Західною Європою. Поки англійські або французькі капіталісти працюють у своїх офісах, наші сидять у Верховній Раді, щоб вибивати для себе ще більш сприятливі умови. Тож ясно, що ніколи не захоче більшість нашого великого бізнесу, щоб Україна вступила в ЄС, бо довелося б жити за зовсім іншими правилами, а цього вони просто не вміють! Їм би в ЄЕП на чолі з Росією, де також злидарюють робітники, де теж ціниться вміння дати хабарa та підмазатися до «великого начальства», де вже довгі століття переважає азіатська деспотична система влади та господарювання; яка, до речі, свого часу вже призвела до більшовицького перевороту і встановлення тиранічної влади, що швидко знищила взагалі російських підприємців.
Зрозуміло, що справжні українські соціал-демократи та соціалісти обома руками б голосували проти вступу в ЄЕП, бо подальше сплетіння з економічною організацію олігархів азіатського типу в перспективі гарантує принизливе становище як всім українським найманим працівникам, так і самим соціал-демократичним партіям. Де вона нині — та російська соціал-демократія? Про неї взагалі не йдеться мова... Росія — то країна, де соціал-демократи можуть бути тільки журнальними теоретиками або радикалами на кшталт більшовиків.
У науково-технічному відношенні Радянський Союз свого часу страшенно відстав від Заходу саме через те, що мало хто в ньому був зацікавлений в науково-технічному прогресі матеріально.
Із тих часів у нас майже нічого не змінилося. Отже, в Україні відбувається те ж саме, через що СРСР iз часом став своєрідною крамницею науково-технічних старожитностей.
Мабуть, вже настав час міняти цю ситуацію. Треба людям найманої праці не стогнати, не жалітися та не очікувати доброго президента, прем’єр-міністра та олігарха, а обирати нових профлідерів або організовувати нові профспілки. Треба організувати справжню соціал-демократичну (або соціалістичну) партію, яка буде боротися (!) за права найманих працівників в умовах ринкової економіки парламентськими методами, а всім робітникам слід бути активними й захищатися всіма можливими засобами. А гроші на добру зарплатню і у держави, і у бізнесу швидко знайдуться! Треба тільки навести всюди елементарний порядок.
Великий капітал в Україні, за всіма моральними мірками, нажито нечесно. Але якщо в Україні зробити для підприємців ті ж умови, що і в Західній Європі, тобто щоб свої проблеми вони вирішували не через низьку зарплатню працівникам, хабарі чиновникам та поблажливі закони, а через вдосконалення виробництва, то вкрадений у всіх нас капітал залишиться лише у найрозумніших, нездари його швидко позбудуться, якими б нахабними та нечесними вони не були; бо для того, щоб загарбати пару заводів за безцінь, потрібні одні здібності, а щоб досконало налагодити роботу цих підприємств у вільному ринку, таланти потрібні вже зовсім інші. Конкуренція й боротьба із застосуванням законних засобів є двигуном капіталістичної системи, яку так лаяли за часів хазяювання КПРС. Занепад і банкрутство нездарних бізнесменів є невід’ємною частиною ринкової економіки. Багаті теж плачуть. Особливо коли банкрутують і стають бідними.
Отже, висловлюючись фігурально, профспілкові та соціал-демократичні щуки для того й потрібні, аби не дрімали жирні підприємці-карасі.
Розбудова справжньої соціал-демократії та вільних профспілок, без яких сьогодні не можна собі уявити політичний та економічний ландшафт Західної Європи, — то довга і важка праця, яка потребує багато ентузіастів. Але час зараз для цього «дозріває». Багато людей вже позбуваються наївних очікувань щастя, подарованого добрими правителями та жалісливими олігархами. Потрібні ентузіасти різних гатунків: політики, організатори середньої та низової ланок, люди, які вміють переконувати... Чи є вони в Україні, покажуть час і зусилля.
