Архівна справа у Львові, що вибухнула мало не з анекдотичної ситуації перетворилася на масштабний скандал. Сьогодні її називають крадіжкою століття, гуманітарною катастрофою. За своїми масштабами, за кількістю «задіяних» осіб, за переліком країн та інституцій, сум, що називаються, і загалом, за брутальністю подій, її мало із чим можна порівняти. Нагадаємо, почалося все рік тому, коли декілька телевізійних каналів показали невеличкий сюжет — від імені Віктора Януковича віце-прем’єр Дмитро Табачник дарує Національному музеєві в Києві придбані за кордоном листи Михайла Грушевського. І цей сюжет так би і залишився маленькою часткою великої піар- компанії... Як в тих листах працівники Львівського державного архіву впізнали «свої» документи. Вони відразу ж кинулися шукати їх у своїх фондах, бо спочатку навіть подумали: може від імені Януковича якусь фальшивку музеєві дарують? Але у Львові тих листів не знайшли!
Спочатку багато хто думав, що справу «замнуть». Можливо, так би й сталося, якби не ще один «пан випадок»: одній iз працівниць львівського архіву принесли для експертизи папери з особистого фонду митрополиту Шептицького (щоб визначитися із сумою, за яку їх можна продати). В паперах вона знову ж впізнала «свої» архівні документи — кимось викрадені. Треба зазначити, що навіть досвідчений історик чи колекціонер не завжди може відрізнити фальшивку від оригіналу: потрібні специфічні фахові знання. Львівська архівістка тоді була шокована — стало ясно, що на чорному ринку вільно «ходять» унікальні документи (зокрема часів перевороту 1917 року, з автографами відомих політичних діячів). Якимось чином документи потрапляли у руки осіб, що перепродують такий товар, до колекціонерів, що знають справжню вартість тих документів, і знають, що вони крадені, але й не думають повідомляти про це правоохоронні органи. Говорити нині, скільки часу тривало розкрадання, складно. А те, що трагедія перетнула кордони України, говорить хоча б такий факт — у Гданську затримали особу, що пропонувала скановані копії пергаментних грамот ХIV—ХI століть. Вони теж викрадені з Центрального державного історичного архіву у Львові (ЦДІАЛ).
Зрозуміло, що в архіві сьогодні проходить ревізія, яка нарешті має з’ясувати — скільки і чого вкрадено. Але вся складність перевірки полягає в тому, за твердженнями спеціалістів, що не рік і два потрібно для остаточного з’ясування кількості пропаж. Не так просто здійснити повноцінну звірку наявності матеріалів понад 850 фондів архіву.
— Кожного тижня список викраденого збільшується, — говорить Василь Попович, заступник керівника УМВС у Львівській області, начальник слідчого управління. — Про це або повідомляють працівники архіву, що роблять звірку, або щось знаходимо при обшуках. До речі, провели вже понад 100 обшуків. Вилучили нові історичні документи. Запросили працівників архіву для упізнання цих документів. У разі вилучення ми їх оглядаємо, визнаємо речовими доказами і передаємо на зберігання до архіву. Нещодавно дві пергаментні грамоти польських королів знайшли у Києві під-час обшуків у двох колекціонерів. Порушили ми дану справу у грудні минулого року тільки на підставі того, що отримали інформацію: ряд історичних реліквій з’явилися на чорному ринку в Києві. Порушили справу для того, щоб мати право проводити обшуки, розпочати перевірку. Вже перші ж слідчі дії були позитивними. Скажу навіть таке: ми змусили директора архіву Діану Пельц написати нам заяву. А в процесі розслідування встановили, що працівники архіву неодноразово їй доповідали протягом 2003—2004 року, що пропали такі то й такі документи, але належного реагування не було…
Думаємо, що всі ці крадіжки відбувалися не без участі працівників архіву. Нині ми кожного з них перевіряємо. Працюємо вже над конкретними особами. До речі, вилучили при обшуках і документи, що «знаходяться на зберіганні» обласного архіву. Тобто, ми ще з центральним архівом не розібралися, а вже зрозуміли, що потрібно тримати в полі зору обласний. Щодо ЦДІАЛ, то наразі, за нашими даними, бракує 400 одиниць збереження, але це далеко не остаточна цифра.
Влада, посадові особи, які мають відношення до збереження культурних цінностей, повинні закладати в бюджет кошти на належне фінансування архівів — на зарплати працівників, на сигналізацію, відповідні умови зберігання документів. Ясно, що будь-який розголос у пресі має й зворотній бік — вже якісь версії у головах пересічних громадян розробляються, мусуються прізвища, і це, ясна річ, заважає слідству. Але загалом звернути увагу на архіви потрібно було давно».
Однак треба визнати, що думки громадськості розділилися. Одні наполягають — немає належної охорони, пожежної сигналізації! Остання, дійсно, в дореволюційному стані, і, якщо сталася б якась трагічна ситуація, пожежа, навряд чи сигналізація спрацювала б... Так, для таких інституцій як архіви потрібні й сучасні методи сигналізації, й сучасні методи обстеження. Навіть якщо поставлять на вході якогось дужого охоронця, то він, не маючи права обшукувати жінок, звичайно ж, пропустить якийсь папірець, який просто винесли — відвідувачі чи працівники архіву… І те, що у нічний час охорону здійснюють особи похилого віку, теж не робить архіву честі, як і облаштування чогось на зразок готельного номера, коли зовсім сторонні люди могли вночі перебувати в архіві.
Треба підкреслити, що, як твердять правоохоронці, зовнішнього проникнення в архів не було, тобто ніхто грат на вікнах не ламав, замки не збивав. Туди приходили люди легально, а потім, ймовірно, під пахвою виносили документи. Звичайно, щоб знайти щось означене на полицях архіву, треба бути добре обізнаним. Тобто без спеціалістів тут не обійтися. І платили їм за цю «послугу» копійки, якихось десять—двадцять гривень. Однак навіть знаючи реальну вартість документа, вони не могли відмовитися від спокуси — мають надто мізерну зарплату, що не забезпечує їм не те що гідного існування (як для людей освічених, із науковими ступенями), а й просто часом на хліб не вистачало…
Проте саме тут багато хто вбачає основну «інтригу» львівської справи — поганий добір кадрів. У архівах мають працювати особи мало не з маніакальною відданістю архівній справі, ентузіасти, жреці. Ніхто не говорить, що за роботу їм не потрібно належно платити, це само собою. Як потрібно оснастити архіви сучасною охоронною технікою, на яку, за твердженням Генадія Боряка, голови Держкомітету архівів України, потрібно загалом приблизно 50 мільйонів гривень. Для сьогонішнього дня — це сума не реальна. Тому громадськість і наполягає на такому нюансі, що, скільки людині не давай, якщо вона не розуміє, яку втрату понесе державна скарбниця від того, коли, приміром, позбудеться грамоти київського митрополита Петра Могили (якою він у 1637-му році дозволив Успенському братству друкувати книги) то, як говорять у Львові, «то ся називає трудно»… Саме «завдячуючи» останнім і пропадають не те що окремі документи, а цілі справи, пов’язані із такою резонансною популярною сьогодні, через гучне відкриття у Львові цвинтаря «Орлят», українсько-польською війною 1918—1919 рр., або єврейськими погромами тих же часів. А це вже говорить про тенденцію, про серйозні замовлення, які йдуть не лише зі столиці нашої, а й зі столиць інших держав. Зацікавлених в чорному ринку архівних документів осіб вистачає в усьому світі. Колосальна крадіжка трапилася кілька років тому у Кракові. Документи з російських архівів пропонуються постійно на інтернет-аукціонах, величезна крадіжка була не так давно в Амстердамі, а там охоронна сигналізація на грані фантастики! І там, звичайно, пошуки відбуваються у міжнародних масштабах, задіяний Інтерпол, інші структури. Тому, напевно, й швидше «за руку хапають», і принаймі бояться завдавати державі шкоду через високі строки покарання… А у нас без будь- яких пересторог, мало не відкрито грабуються фонди, і до цього часу голосно, з болем про це мало хто говорив.
Є і ще один нюанс. Наші сусіди-поляки передали у травні цього року копії документів, які окружна поліція Гданська конфіскувала у колекціонерів, що намагалися їх продати. Це були пергаментні грамоти із засвідченними привілеями, дарованими польськими королями, князями, папами й іншими поважними особами. Ціна одного такого пергамента на чорному ринку коливається від трьох до 10 тисяч доларів. Це — у Польщі, а поїдьте далі — можна заробити значно більше. Але варто наголосити ось на чому: нам передали копії, а чи повернуться документи до українських архівів — невідомо. Львів пам’ятає гучне і трагічне пограбування у Львівській картинній галереї, коли злочинці, імітуючи пожежу (кинули димову шашку у гардероб) вирізали з рами «Битву під Віднем» і «Ноктюрн» Яна Матейка та «Об’єднання» Артура Гроттнера. Утікаючи, грабіжники застрелили завідувача відділом західного мистецтва Дмитра Шелеста та інженера галереї Ярослава Волчака, які намагалися їх затримати. А ще було пограбування «Арсеналу», коли викрали шість старовинних шабель. І досі ці злочини не розкриті…
Нині українські правоохоронці співпрацюють з Інтерполом. Але всі добре розуміють наскільки це довго і не дуже надійно. Бо кожна держава пильнує насамперед свої інтереси. Згадайте хоча б історію із фресками Бруно Шульца, які вивезли в Ізраїль. Ніби всі про це знають, всі розуміють... а віз і нині там. Тому б зберегти те, що ще не пропало, принаймі —не вивезене за кордон. Не імітувати активність, а на ділі «зі своїм господарством розбиратися», причому вибудовуючи в суспільстві розуміння, що до державних культурних надбань руку простягати — дуже небезпечно.
Аналізуючи справу з архівом, можна сказати, що розуміння причин вже формується. Правоохоронці уже допитали у зв’язку із зникненням документів відомих людей у країні, зокрема, як повідомив начальник УМВСУ у Львівській області Богдан Шкарада, — Анатолія Толстоухова, Дмитра Табачника, Миколу Жулинського, Леся Танюка. Є доручення також допитати колишнього прем’єр-міністра Віктора Януковича. Однак на допит екс-кандидат у президенти поки що не з’явився. Про це, до речі, активно пишуть всі львівські газети...
Ярослав Дашкевич, професор, доктор історичних наук, заступник директора Інституту української архіографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАНУ, одна з найавторитетніших на Львівщині особистостей, так коментує «архівну» справу: «Львівський архів роками був «комбінатом» із експорту історичних раритетів за кордон. Викрадено найдавніші метричні книги римо-католицької церкви у Львові, документи, пов’язані із польським повстанням 1863 року, пергаментні документи з оригінальними печатками та підписами королів… На жаль, звірка, яка проводиться в архіві, здійснюється силами самих львівських архівістів, а потрібна незалежна комісія, люди, які в архіві не працюють, але добре обізнані із цією справою. Це ж так ніби логічно — задіяти для повної об’єктивності людей зі сторони, але чомусь так не робиться?! Причому проводиться перевірка на одних поверхах, де втрати хоч і є, але менші. А на третьому поверсі, що, власне, найбільше постраждав, звірка не проходить. А саме звідти «експортували» документи до Ізраїлю. «Почистили» архів і від документів, пов’язаних із діяльністю єврейської громади, а це документи про право власності на нерухомість, землі, ліси. Не вберегли афтографи Михайла Грушевського, Андрія Шептицького, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова. Чомусь ніхто не ставить питання й про вбивство мого учня Максима Цимбала, який працював охоронцем у архіві, але писав цікаві наукові роботи, і, на мою думку, був дуже здібним істориком. Так от, він говорив мені за кілька днів до смерті, що хоче розповісти про брутальні справи, які відбуваються в архіві, та не встиг. Замовчується ще одна «дохідна справа», яку ніхто ніколи не досліджував, — видача довідок про спадкоємців у Західній Україні. Хто і коли перевіряв автентичність даних, що подаються у цих довідках? Треба «знайти» спадкоємця і його знаходять — не пропадати ж добру! А це величезні гроші! Досі не складено список викраденого. Його можна було б подавати частинами, поповнювати, а не відмахуватися твердженням — «ми ще докладно всього не знаємо». Це ж перше правило, коли в архіві чи музеї щось пропадає, — подавати списки. Коли щось оголошується як викрадене, то колекціонери вже замислюються — купувати чи ні, а, можливо, хтось сумлінніший і розповів би, що йому пропонували саме це із викраденого. Інакше все на роки піде у тінь… Мені дуже сумно, але львівська крадіжка — одна з найбільших архівних крадіжок у світовому масштабі».
…Автору довелося бути знайомою із колишнім директором архіву Орестом Мацюком. Так ось він виношував мрію про те, що архівні документи не мають лежати мертвим тягарем, а заробляти на своє утримання, як це відбувається у всьому світі. Нинішній директор Діана Пельц домоглася самоокупності цієї бідної і забутої державою установи, виявивши при цьому, треба визнати, чималі менеджерські здібності. Її критики вважають, що менеджмент був специфічним. Вона, як дехто стверджує, у своїх руках тримає і керування програмами досліджень, які фінансуються закордонними фондами. Через виключне становище, щоправда тепер вже незрозуміло, колишнє чи ще теперішнє, до львівського архіву існує величезна цікавість істориків Америки, Німеччини, Франції, Польщі, Ізраїлю, Італії. (Може, тому і зроблено щось на зразок готельного номеру в архіві?)
Свого часу став широко відомим факт відвідин музею відомим політологом Збігнєвом Бжезинським. У фондах архіву його працівники відшукали метричні книги, де збереглися дані про діда Бжезинського і навіть повідомлялося місце його поховання. Бжезинський тоді їздив у Жовкву глянути на могилу. Хто знає, чи зміг би він зробити це зараз?…
ІНША ДУМКА
Діана ПЕЛЬЦ, директор Центрального державного історичного архіву у Львові (ЦДІАЛ):
— Звичайно, кожен документ, що зник, — трагедія, але робити з цього національну катастрофу — явне перебільшення. У багатьох архівах є документи, які знаходяться у розшуку, це життєве явище. Називати ж такі цифри, які називаються щодо нашого архіву, не варто. Чому фігурує цифра 400? 52 справи вже повернуті міліцією. Готуємо акти після завершення розшуку ще 26 справ. Щось могло взагалі не пропасти, а потрапити в іншу папку, і таке буває…
До речі, нещодавно, після указу Президента, нам виділено суму в 300 тисяч гривень і половину з цієї суми ми вже отримали. Вони підуть на встановлення охоронної сигналізації. Звернулися ми й до нашого губернатора Петра Олійника із проханням виділити кошти для встановлення камер спостереження, бо, як самі розумієте, — від хатнього злодія не сховаєшся. Поновлюємо постійно ми і пожежну сигналізацію. Багато чого робиться. Однак сьогодні всі наші старання нівелюються, а особливу агресію я вбачаю з боку кількох відомих істориків та депутатів щодо моєї персони особисто. На мене хочуть скинути всі біди. Не знаю навіть чому? Ще недавно ми разом працювали над збірками, спілкувалися…
Як тільки отримала дозвіл від СБУ, бо вони проводили акцію з вилучення документів, то написала заяву в міліцію. Наді мною теж є начальство, я не завжди розпоряджаюся своїми діями. І якщо навіть міліція і написала запит щодо моєї невідповідності посаді, яку я обіймаю, то вирішувати це теж має Київ.
Якщо вже говорити відверто, то в архіві сталася велика крадіжка на початку 1994 року, коли я не була ні директором, ні заступником директора. Викрадено було приблизно 90 справ, в кожній із яких могло бути і по три тисячі документів — грамоти про присвоєння шляхетства, пергаменти, які мають величезну мистецьку цінність. Не можна навіть порівняти в матеріальному, грошовому вимірі ці дві крадіжки…
25 років я пропрацювала в архіві, десять років керую ним, і ніколи не могла повірити, що ми всі будемо працювати в атмосфері такого нездорового ажіотажу. Боляче було чути, як сказав один депутат, що «злодій злодія перевіряє». Далеко не всі у нас причетні до крадіжок, багато людей працювали і працюють самовіддано. А щодо голосу громадськості, то його нині потрібно піднімати з іншого приводу — гине 6,5 тисяч актових книг — їх з’їдає шашель (в кожній книзі від 300 до 4000 сторінок). І невдовзі, якщо не буде активних дій, все це стане попелом. Таких книг не має жоден архів світу. Для того, щоб врятувати документи, потрібно 120 тисяч гривень. Не така вже й велика сума порівняно з тими цінностями, які ми можемо втратити…
