Найперше, зверну увагу ось на що — у своїй статті Фролов майже 40 раз використав слово «Церква» (з великої літери) і ще багато раз «церква» (з малої). Ще десятки раз використовується слово «православний» у різних відмінках з великої й малої літери. Багато раз пишеться «канонічність». Згадується не раз «богослів’я». А от сам по собі Бог — жодного разу! Принаймні я за два проходи по статті цього слова не знайшов! Так що важливіше — Бог чи церква? Відповідь настільки ясна, що стає… смішно. І дивно — про що ті люди говорять? Звичайно, можна сказати, що той Фролов — не ієрарх РПЦ. Але якби зробити аналогічний аналіз виступів на ці теми ієрархів — хіба результати сильно відрізнялись би?
Тут якраз доречно згадати Папу. Дякуючи телебаченню всі мали можливість його побачити й почути. Тим більше, що він ще й українською говорив, то всім без винятку було зрозуміло. Він про що говорив? Він то якраз про Бога — багато! А про церкву — мало! Він прийшов до нас із Словом Божим, а не Словом про Церкву!
Вони страшно багато говорять про канонічність церкви і все це страшно складно. І в словах їхніх про це не можна не потонути. Але ж суть то в іншому, в питанні у що нам треба вірити — в Бога, чи в канонічність церкви? Вони в Москві також багато говорять про якісь «канонічні території» і про католицький «прозелітизм», тобто проникнення католиків на «їхню» територію. Цей самий прозелітизм вони бачили і в приїзді Папи.
Але ж суть знову не в цьому й не це важливо. Суть у тому, що Бог таки один і важливо наскільки люди на цій території вірять у Нього і виконують Його Заповіді. І важливо щоб хоч хтось їх цього навчив, щоб не було порожнечі в душах! І якщо виявляється, що католики з цим краще справляються, то православним попам слід би впасти на коліна і в розпачі й розкаянні ревно просити прощення у Бога за те, що вони погано служать йому, не справляються з навчанням людей вірі в Нього. А не «котити бочку» на тих, хто справляється краще! (Для розуміння — я зовсім не католик. Мені просто за наших упц-попів соромно. І дуже погано, що соромно мені, а не їм).
Церква, Церква, Церква. Всі їхні слова про неї. Але суть то в тому, що коли навіть на безлюдному острові людина знайде Євангеліє, прочитає, увірує й звернеться до Бога — Він її почує! Без жодних церков, попів, патріархів, пап! Якщо люди в це не вірять, то в що вони вірять взагалі? Мабуть у ідолів. Основа основ — Віра в Бога і виконання Заповідей. Якщо людина виконує Заповіді й здатна сама освоїти Святе письмо, то навіть на своєму безлюдному острові без жодної церкви вона буде Богу не менше близька і мила, ніж ревний прихожанин найканонічніших церков. І буде з цією людиною Благодать.
Віра і Заповіді — це головне. І кожен може й сам. Але поскільки ми погрязли у своїх мирських справах і нам самим важко, виділилась група людей, які мали би добре навчитися самі, а потім і нас навчити. Це священики. От тут уже й проблеми, бо неможливо, щоб вони всі навчились і зрозуміли Слово Боже однаково. Тож і нас вони можуть учити тільки по-різному. Як звичайні вчителі організовуються в Школи і вчать у спеціально збудованих школах, так і священики організувались у Церкви, й проповідують у спеціально збудованих церквах. Тут іще більше проблем, бо тут уже й державні політики, й матеріальні інтереси… Тож не дивно, що саме на рівні Церков різниця стає найбільшою, а ворожість стає практично нормою, що якраз найдалі від Бога і його Заповідей.
Церкви і політика — нерозділимі. Політика і бруд — нерозділимі. Тож Церквам завжди є від чого відмиватись. Є що мити і Московському патріархату з його незрозумілою «канонічністю». Незрозумілою, бо визнано, що Православ’я не має чітких канонів утворення нових помісних Церков. А якщо нема канонів, то як можна судити про канонічність? І хто має право судити? Бо коли говорити про «канонізацію» Московського патріархату, яка відбувалася через процедуру «визнання» його іншими патріархатами, в першу чергу Константинопольським, то історія таки зберегла свідчення, що визнання Москва добивалася з повним використанням методів і важелів світської політики. З усім її брудом. А тому й питання: «Так що, Бог дивився на ті брудні методи, а коли вони досягли мети — возрадувався й возлив свою благодать? І дозволив судити про «канонічність» інших? Що, будемо тримати Бога за дурня?»
А ще чудно мені, дивно мені слухати-читати, що у церквах Київського патріархату нема благодаті. Бо вони, бачте, «неканонічні». Не збираюсь нічого доводити, просто скажу, що знову суть не в тому. А в тому, що коли в ту церкву зайде хоч одна людина, яка справді вірить у Бога і виконує його Заповіді, то в церкві тій неодмінно буде й благодать. Якщо люди в це не вірять, то в що вони вірять взагалі? В ідолів. Тут можна поставити питання різкіше: «Якщо перед Богом постане вибір — віра сотень тисяч людей чи дивна процедура «визнання», яка зводиться таки до відомих інтересів — що Бог вибере? Хіба не ясно? Чи будемо знову тримати Бога за дурня? І вірити в ідолів?»
Аналогічно про несправжність висвячених цим патріархатом батюшок. Якщо він уміє навчити людей Вірі та Заповідям — він справжній. А якщо ні — то хай його сам Алексій днями і ночами цілий рік висвячує — він залишиться фальшивим. Сказано ж, — розрізняти треба за плодами їхніми. От і все. Хіба що можна додати, що й тут те ж повстає питання про вибір Бога між потребами людей і Віри, здатністю батюшок їх задовольнити. Вибір занадто очевидний і рекомендація не тримати Бога за дурня — теж.
Колись одна людина писала «Боже, даруй Україні Церкву, основану на камені!» Маючи на увазі, на жаль, «канонічність». А я говорю: «Боже, даруй українцям тверду Віру в Тебе і непохитне прагнення жити праведно, розумно, гідно — згідно Заповідям Твоїм!» І все. Амінь. Ось така коротка «Молитва за Україну». І в ній — весь Канон, вищого за який я не знаю. Це і є той «камінь», на якому може стояти Церква. Канонічність її тоді не треба нікому доводити. Церква автоматично або цілком своя, або цілком загальнолюдська, не підлегла інодержавним центрам, бо така підлеглість неминуче вносить у церковне життя весь бруд міждержавних політик. А кому воно потрібно?
