Коли виникли труднощі з Інститутом національної пам’яті, громадські діячки Буковини звернулися до перших осіб держави з пропозицією перенести установу до Чернівців. «Якщо у вас нема сили чи бажання зберегти від знищення цей інститут, ми вимагаємо доправити його до Чернівців, де ми опікуватимемося Інститутом національної пам’яті до кращих часів, працюватимемо на громадських засадах», — йшлося в заяві. Однією з ініціаторок цього листа була Віра КИТАЙГОРОДСЬКА — головний редактор часопису «Буковинське віче» та письменниця.
— Пані Віро, активне жіноцтво Буковини є першим і поки що єдиним, хто висловив бажання опікуватися Інститутом національної пам’яті, до того ж, на громадських засадах.
— В Україні завжди гарні, суттєві і моральні справи творили на громадських засадах, тобто громадою. Перш за все — будували житло, копали криниці, облаштовували дороги, споруджували храми. Інститут національної пам’яті теж був спроектований Віктором Ющенком як скарбівня нашої громадської пам’яті і свідомості. На відміну від всіх сучасних проектів — це не бізнесова, не шоу-піарна секція, це — спроба закласти реальні підвалини пам’яті — задокументовані в архівних матеріалах, речових доказах, наукових розвідках. Жінки як споконвічні берегині родової нитки дуже чутливі до будь-якої загрози щодо їхнього генетичного коду, в тому числі і гена, відповідального за пам’ять. Сьогодні ця загроза як ніколи реальна. Поза тим, що перша особа держави працює в режимі пошуку світового партнерства і декларує демократію та лояльність до опонентів, команда його працює над тотальною зачисткою паростків національної ідентифікації. Особливо вправний у цьому міністр освіти Дмитро Табачник. А, як відомо, з освіти все і починається.
— Чому для вас особисто та для ваших колег збереження інституту є таким важливим питанням?
— У буковинському селі Нагоряни, звідки я родом, під час голоду 1946—1948 років помер кожен четвертий. Проте саме слово «голод» люди тривалий час навіть у хаті у колі родичів вимовляли пошепки. Саме тоді, під час трьох етапів українського Голодомору — 1920—1930—1940-х років було зроблено виклик українській нації. Другий виклик — політичні репресії, та насильні переселення. Через це українці опинилися нині на межі інтелектуальної прірви, вмерлі від спраги хліба і волі не дали нащадків. А з-під живих всіма силами намагаються вирвати коріння. Синдром перекотиполя перестає бути обговорюваним і дражливим у суспільстві. Таким чином громада без пам’яті виклює свою суть із середини. Для того, аби очистити українську територію від українців, не треба ні мілітаристських, ні холодних воєн. Це не може не терзати сумління таких як я. Мені байдуже, що про мене скаже і щодо мене вчинить будь-яка влада, але я не можу бути спокійною і вдоволеною, розуміючи, на яку межу провадять національний дух, у кращому разі на території 2—3 західних областей.
— Чим може загрожувати переформатування чи знищення Інституту національної пам’яті?
— Перш за все я відчуваю на інтуїтивному рівні як з Інституту найцінніші матеріали можуть завантажити на сміттєвози і вивезти на застоличні звалища документи про визвольні змагання ОУН-УПА, Голодомор та епоху гулагівської мерзлоти, а також розчинити новими російськоімперськими «шедеврами» історичні реліквії нашої держави. Як це робити, добре знають комуністи та всі інші кремлівські служки — спадкоємці Сталіна, Брежнєва і Хрущова.
— Яким чином ви можете втілити ідею переселення Інституту в Чернівці?
— Ми готові до кращих часів опікати матеріали інституту, зокрема те, що нове керівництво хоче вивезти на смітник, ми можемо розмістити у Чернівцях. У нас для збереження вистачить і територіального, і фахового ресурсу, нині нас уже підтримали прогресивні громадські організації, науковці, педагоги, студентство, працівники музеїв. Думаю, до нас долучаться доброчинці з усієї України.
— Із дня публікації заяви уже пройшло достатньо часу, щоб отримати офіційну чи будь-яку іншу відповідь від тих, кому вона адресувалась...
— Ми щодня з нетерпінням чекаємо відповіді від керівництва держави і насправді сподівалися отримати її вчасно, до того ж, не чергову відписку, як це прийнято у чиновників: «У зв’язку з відсутністю бюджетних коштів, ваше питання не буде розглядатися ніким і ніколи». Тим паче, що ухвалено Закон про інформацію, за яким відповідь від будь-якого чиновника має прийти за п’ять днів. Втім, такого прецеденту, коли Президент відповідає на запит провінційних організацій чи громадян, у нас ще не було. Ми ж не «тусуємось» із столичними клерками на одних вечірках із серії «Світське життя» за версією Каті Осадчої. Тому і очей при зустрічі відводити не треба, та на Буковині жіночі організації ціпкі на слові і на справі. Ми від свого не відступимо.
— Як вважаєте, як журналіст та письменниця, у чому феномен того, що керманичі країни не мають амбіцій залишитися на сторінках історії гуманними, ідейними, національно свідомими лідерами, яких згадувати не одне покоління? Історія як-не-як усе розставляє на місця і всім дає правдиву оцінку, навіть через століття, і доказом цього є пошана Володимира Великого, Богдана Хмельницького чи Михайла Грушевського.
— Якраз нинішнє керівництво держави і належить до того покоління, з-під якого виривали родовий корінь. Це є наслідок вихолощеного національного глузду на рівні свідомості і підсвідомості. Тому і очікування орієнтації за принципом: оце моя територія, мій народ і я тут — гарант усього — дуже аморфні. Зрозуміло, що будь-який лідер повинен маневрувати між вовками, вівцями і лисицями, але, навіть коли «лисиці брешуть на щити», а вовче завивання заглушує все довкола, серце Президента повинно битися у такт українського гопака. Дуже хочеться побачити цю, якщо не успадковану і виховану, то бодай набуту в Інституті національної пам’яті амбіцію глави держави! Щоб і через тисячу років, нащадки у 10-му поколінні казали: він був не лише великий, він насправді був Великий. Скільком жінкам, робітникам, митцям, селянам треба тормосити Президента, щоб він прокинувся лідером нації?
