Кажуть, немає пророка у своїй вітчизні. Проте зовсім нещодавно Москва стала свідком надзвичайного видовища: Олександра Солженіцина — дисидента й колись засланого автора книг «Архіпелаг ГУЛАГ» і «Один день Івана Денисовича» — який одержує почесті, порівнянні з почестями на похоронах державних діячів, із прем’єр- міністром Володимиром Путіним як головним плакальником.
Таким чином, навіть після смерті здається, що Олександр Солженіцин залишатиметься силою, з якою рахуватимуться. Однак чи володітиме він силою, щоб підтримати вільнолюбні погляди своїх великих робіт?
На жаль, мистецтво в Росії завжди використовується для зміцнення нарцисизму влади. Солженіцина з цією метою використали двічі. Парадокс полягає в тому, що в радянську епоху його мистецтво використовувалося, якщо висловитися стисло, як визвольна сила, оскільки Микита Хрущов дозволив опублікувати «Один день Івана Денисовича» з метою зміцнення своєї протисталінської відлиги. У сьогоднішній приблизно вільній та демократичній Росії, проте, Солженіцин ідеалізований за свій націоналізм і православний месіанізм, його презирство до передбачуваного занепаду Заходу — ідеї, які щодня й голосно оповіщає режим Путіна. Стара радянська іконографія була повністю зламана; незважаючи на героїчні зусилля, навіть Путін не зміг відновити авторитет Леніна, Сталіна й старого радянського пантеону. Все ж Кремль розуміє, що необхідне щось для їхньої заміни, в міру того як Росія пристосовуються до своєї нової автократії, що підтримується нафтою. Солженіцин, один із найзнаменитіших та героїчних дисидентів радянської ери, здається, сьогодні покликаний стати силуетом, який підноситься в іконографії путінізму.
Протягом свого президентства Путін неодноразово посилався на Росію як древню, сильну державу з божественним призначенням, що бере свій початок тисячу років тому, цивілізації, окремої від Заходу, не комуністичної, не західної ліберальної демократії. Це послання співзвучне до знаменитої промови Солженіцина під час присвоєння вченого ступеня в Гарварді 1978 року: «Будь-яка древня, автономна культура, що має глибоке коріння, особливо, якщо вона поширена на великій території землі, є автономним світом, повним загадок і сюрпризів для західного способу мислення. Протягом 1000 років Росія належала до такої категорії».
Бажання Солженіцина, одного з уцілілих в’язнів в’язничної системи гулагів під управлінням КДБ, бачити Росію як велику націю, а її вічний дух вище вульгарного західного матеріалізму призвело до того, що в старості він почав підтримувати колишнього працівника КДБ Путіна, який одного разу сказав, що немає такого поняття, як «колишній» працівник КДБ, і який вважає розпад Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою сучасного часу. Незважаючи на це, Солженіцин підтримував Путіна як «хорошого диктатора» і вважав, що усунення критики на його адресу зміцнювало душу Росії.
Для сучасного російського складу розуму сумним є те, що Солженіцина запам’ятають як антимодерністського повстанця, а не Солженіцина як противника радянського варварства, що підноситься, та лицемірства. Сьогодні його роботи розглядаються як підтримка держави, а не індивідуальної свободи. Такі роботи, як «Червоне колесо», копіткий звіт про кінець імперіалістичній Росії і створення СРСР, або його остання книга «Двісті років разом», написана 2001 року, історія спільного існування росіян та євреїв, виглядають запізнілими, повчальними, консервативними, неосвіченими, іноді навіть антисемітськими, з натяком на власний похмурий авторитаризм Солженіцина.
І Путін, і Хрущов намагалися використати Солженіцина для своїх власних інтересів. Путін поклявся відродити моральну основу росіян, їхню славу й міжнародну повагу. Для досягнення цієї мети він шукав шляхи повернення високої культури на перше місце в життя росіян і можливість поставити ЗМІ на їхнє (політично) залежне місце. Путін підтримував Солженіцина як приклад для тих, хто прагне до ідеалу Великої Росії — «приклад справжньої відданості й самовідданого служіння людям, вітчизні та ідеалам свободи, справедливості й гуманізму».
У часи Хрущова роботи Солженіцина використовувалися для звільнення країни від хватки сталінізму. Дозволяючи публікацію «Одного дня Івана Денисовича», Хрущов знав, що він робив підкоп під всю радянську епоху до самого останнього моменту. Однак після повалення Хрущова 1964 року Леонід Брежнєв не втрачав час на повернення до православних і викривальних книг, які загрожували репутації партії. Солженіцина заборонили, спочатку відправивши в підпілля, а потім і в заслання.
І все ж Хрущов, ізольований і перебуваючи в немилості, продовжував бачити зв’язок між собою і великим письменником. Як Солженіцин писав у своїх мемуарах «Дуб і теля»: «1966 року він [Хрущов] прислав мені привітання на Новий рік, що мене дуже здивувало, оскільки я був на межі арешту. Можливо (перебуваючи в немилості), він не знав про це».
Один з уроків революції 1989 року у Східній Європі полягає в тому, що відхід від комунізму очолювали істинно демократичні особистості. У Польщі був Лех Валенса; у Чехословаччині Вацлав Гавел. Обидва зуміли зберегти спокій у своїх країнах під час переломного моменту.
У Росії, на жаль, не було особистості з моральним авторитетом, щоб згладити пристрасті людей. Лише Солженіцина та Андрія Сахарова можна було порівняти за ступенем морального авторитету з Лехом Валенсою та Вацлавом Гавелом, однак Сахаров уже помер на час падіння комунізму, ідеї Солженіцина були дуже консервативні, а люди дуже втомилися від російського націоналізму, щоб він зміг стати новим символом демократії у багатонаціональному Радянському Союзі.
Трагедія Солженіцина полягає в тому, що хоч він і зіграв значущу роль у звільненні Росії від тоталітаризму, йому нічого було сказати звичайним росіянам після їхнього звільнення, крім як жорстко їх критикувати. Можливо, одного разу ми, росіяни, звільнимося від наших помилкових мріянь, і коли настане цей день, героїчний Солженіцин, Солженіцин, який ніколи не здавався й не піддавався підкупу, знову займе своє місце в нас. Однак саме зараз нам не вистачає цього Солженіцина більше всього. Якщо перефразувати Мільтона, що Рай не зміг освітити Пекло, то «Солженіцин — це не світло, а, швидше, видима пітьма».
Ніна ХРУЩОВА — викладає міжнародні відносини в університеті Нової школи в Нью-Йорку, автор книги «Уявляючи Набокова: Росія між мистецтвом та політикою».
