...Ані досвід вітчизняної (давньої та недавньої) історії нічого не вчить, ані уроки з політичного життя інших країн...
Напередодні другого туру президентських виборів 2010 року я вже писав у «Дні» про те, яку роль відіграло «противсіхство» в часи Української революції. Адже більшовики, ліві есери та анархісти на початку 1918 року мали на території УНР не більше, ніж сто тисяч збройного люду, з нього — тільки тисяч 10—15 дисциплінованого й справді боєздатного. Мізерія, як на країну з населенням понад 30 мільйонів і з незначною підтримкою ліворадикальних ідей. Лише в Києві тоді жило вдома чи перебувало в казармах до 100 тисяч чоловіків, що добре вміли стріляти (навчила Перша світова війна) й мали вдосталь зброї (в арсеналах, а то й у себе вдома). Але ці чоловіки у своїй більшості не хотіли воювати й залишилися пасивними в збройному протиборстві — мовляв, ми проти всіх, нас не чіпайте, й ми нікого не чіпатимемо. Результат? Загарбання більшовиками та їхніми союзниками майже всієї Наддніпрянської України включно з Києвом, безсудні розстріли тисяч і тисяч «буржуїв» та «націоналістів», грабунок українських ресурсів (десятки ешелонів до Петрограда і Москви щодня) тощо. Тоді як у разі приєднання лише половини із чоловіків-киян до оборонців міста дало б шанс відбити наскоки червоних, а отже, і шанс без істерики та без різанини поліпшити якість управлінських структур: чи то переформувати Центральну Раду, чи замінити її Всеукраїнськими Установчими Зборами, чи знайти ще якусь прийнятну політичну формулу. Тільки от слід було відмовитися від формули «проти всіх» і самоорганізуватися та укласти угоду з поганою, але все ж не окупаційно-деспотичною владою за формулою, випробуваною в ті роки поляками: спочатку — вільна Україна, а потім ми самі з’ясуємо, яка саме.
ТАК НЕ СТАЛОСЯ. СТАЛОСЯ ЗОВСІМ ІНАКШЕ...
Але все ж головним осердям українського «противсіхства» тих часів стала махновщина. Про її очільника Нестора Махна блискуче написав Ігор Лосєв: «Махно був типовим недоговороздатним «противсіхом». Він воював і проти червоних, і проти білих, і проти військ УНР. Його небажання об’єднатися з армією Української держави сприяло перемозі ворожих сил... Але, як часто буває з цією публікою, «противсіхтво» Махна не було збалансованим. Найчастіше і найбільш охоче він переходив на бік більшовиків, де й заробив звання комбрига і став одним із перших кавалерів ордена Червоного Прапору. Справді, можна зрозуміти Махна, такі постаті УНР, як Винниченко, Петлюра та центральнорадівська братія не завжди викликали палку симпатію. Нескінченне базікання, доктринерство, постійна зміна пріоритетів, брак практичності й рішучості — все так. Але всі вади керівників УНР були незрівнянно меншим злом, ніж людожерська (буквально: більшовикам удалось у ХХ ст. повернути тисячі людей до канібалізму) диктатура комуністів. «Противсіхство» призвело до того, що видатний полководець, українець Махно відрізав УНР від Чорного моря і можливої іноземної допомоги, заблокував шлях на Одесу і Крим, ізолював від Донбасу, де на той час чимало людей (згадаймо лишень молодого Сосюру, вояка Дієвої армії) могли б підтримати УНР... «Противсіхство» — це не просто електоральна поведінка частини українських громадян на виборах 2010 року. Це значно ширше явище. «Противсіхство» — це тяжка національна хвороба української ментальності. Якщо народ не здатен себе організувати, його організують інші народи, звісно, на їхню власну користь. Якщо людність не може тримати себе у стані свідомої дисципліни і добровільного самообмеження, її дисциплінують інші людські спільноти у своїх власних інтересах».
Що ж, колективізація, розкуркулення, Голодомор — це все значною мірою результат позиції Нестора Махна як військово-політичного лідера. Але не тільки — це й провина тих мільйонів українців, котрі тоді виступили начебто проти всіх, але реально — проти Української держави.
Писав я в «Дні» й про те, що у 1932—1933 роках ініційоване Комінтерном комуністичне «противсіхство» — мовляв, соціал-демократи є такими собі соціал-фашистами, нічим не кращими від нацистів, то треба виступати проти перших і проти других як «прислужників монополістичної буржуазії» — фактично віддало Німеччину на поталу Гітлеру.
А сьогодні на наших очах розвивається чергова трагікомедія російського «противсіхства». Знані опозиційні діячі Андрій Ілларіонов та Андрій Піонтковський виступили проти участі політичної опозиції у виборах мера Москви — мовляв, ці вибори нелегітимні, й цим зірвали висунення кандидатом від Координаційної ради опозиції Олексія Навального. Наче вже не було руху з бойкоту всіх виборів (рух «нах-нах»), який завів у безвихідь опозицію, на її мітинги в кращому разі виходила одна-дві тисячі людей, наче саме Навальний з гаслом голосувати за кого завгодно, тільки не за партію влади, ініціював пробудження суспільства та консолідацію опозиціонерів. Але наразі має рацію Гаррі Каспаров: «Зрозуміло, в мене немає ніяких ілюзій щодо природи майбутніх «виборів», я чудово розумію, що вони будуть точно таким же фарсом, як і будь-які інші путінсько-чуровські «вибори». У такому разі визначальною для мене є інша обставина: Олексій Навальний своєю діяльністю завдав величезної шкоди іміджу корупційної влади, і зараз, з помсти, ця влада збирається зробити його черговим політв’язнем. Приймаючи рішення про підтримку Навального на виборах, КРО тим самим підтримала б його у протистоянні репресивно-поліцейській машині». Хто ж переможе: ідейні «противсіхи» чи резони визначного шахіста й, політика?
ТА ПОВЕРНІМОСЯ ДО СУМНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДІЙСНОСТІ
Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) — один із найповажніших вітчизняних соціологічних центрів — провів в останню декаду травня чергове всеукраїнське соціологічне опитування, в результаті відносно найбільша кількість опитаних у першому турі підтримала б Віталія Кличка, але все одно «кандидатом номер один» виявилася б графа бюлетеню «проти всіх».
Утім, таблиця результатів опитування дуже красномовна.
Ситуацію не рятує начебто оптимістичні, з погляду опозиції, дані — що порівняно з червнем 2012 року електоральна підтримка Віталія Кличка зросла на 7%, а Віктора Януковича — зменшилася на 3%. Адже сумарна підтримка трійки опозиційних лідерів становить трохи більше, ніж 31%, а сумарна кількість «противсіхів», абсентеїстів (тих, хто не хоче брати участь у виборах) і тих, хто, скоріше за все, не прийде голосувати (а це зазвичай — половина респондентів, що відповідає «важко сказати»), загалом приблизно 40%. А в тих регіонах, які безроздільно контролює Партія регіонів, це — приблизно половина виборців. Із одного боку, це начебто засвідчує втрату Віктором Януковичем та Партією регіонів своєї електоральної бази (адже навіть на сході країни число прихильників Януковича та «противсіхів» тепер однакове), з другого боку, досвід виборів останнього десятиліття — як у нас, так і в Росії — переконливо доводить: там, де високий рівень абсентеїзму, там, де сильні «противсіхські» настрої, «партія влади» отримує пречудові можливості для «корекції» результатів голосування в потрібний бік. Причому «корекції» безкарної: низький рівень виборчої активності та високий рівень налаштованості проти всіх перетворюють учасників акцій протесту на меншість, яка не має співчуття й підтримки в суспільстві.
Утім, соціологічні дані вимальовують ще одну небезпеку, зокрема й для чинної «партії влади». Надвисокий рівень «противсіхства» в південних та східних областях України, де активно діють численні проросійські структури й де домінує вплив російських і проросійських мас-медіа, цілком може бути пов’язаний із націленістю чверті місцевих громадян на підтримку лідера іншої держави та відповідних політичних цінностей. Простіше кажучи, ота от чверть — це цілком може бути, умовно кажучи, «партія Путіна в Україні». Ця цифра непогано корелює з даними опитувань інших соціологічних центрів, які з’ясовували рівень патріотизму, характер самовизначення, орієнтацію на українські культурні цінності тощо. А отже, цілком імовірною видається поява вже в найближчий час такої «партії Путіна» та її кандидата, якого певні сили виведуть у другий тур проти Віктора Януковича (Віталію Кличку тим часом пригадають, що він недостатньо жив в Україні...). Або відбуваються ще якісь, куди більш екстремальні маніпуляції, про які навіть не хочеться поки що говорити. І що тоді? Тоді країна опиняється на межі розколу...
У тому, що так багато громадян України готові голосувати «проти всіх», зазвичай звинувачують політиків. Але чи не час вже припинити культ «народу-богоносця»? Далеко не завжди великі маси виборців мають за собою хоча б якусь правду. Не випадково ще в античній Греції — колисці демократії — виникли поняття «демос» та «охлос» для позначення зовні схожих, але по суті полярних масових суб’єктів політичних, зокрема й виборчих, процесів. Тож чи не час усім відповідальним інтелектуалам припинити раз і назавжди загравання з «противсіхством», оскільки воно побудовано на тому, що в Україні немає (й бути не може, хіба що за сто років) політичної еліти? Але ж, якщо нація нездатна сформувати таку еліту (хоча б і поганеньку), вона не може існувати як нація, тим більше — нація державна. Тож чи не час виробити, нарешті, якщо не ліки, то засоби нейтралізації того, що Ігор Лосєв цілком умотивовано зве «граничною національною безвідповідальністю, легковажністю і незбагненною байдужістю до долі власної країни»?
КОМЕНТАР
«ЦЕ ЙДЕ ВІД ВІДЧАЮ»
Мирослав МАРИНОВИЧ, публіцист, релігієзнавець, віце-ректор Українського Католицького Університету, колишній політв’язень:
— Це для мене складне питання. Я розумію частину правди між тими, хто хоче голосувати «проти всіх», бо очевидно, що наша політична еліта повністю розписалася у своїй неспроможності. А з другого боку, розумію тих, хто з тривогою стежить за цим, — так само негативні наслідки від цього є. Гадаю, я б залишився на тій позиції, що люди мають таке право — висловлюватися «проти всіх». Я б не засуджував і не вважав би це моральним проступком — голосувати «проти всіх». Це — право людини, і я волію відстоювати це право. Хоча розумію негативні наслідки такої позиції практичного й негайного політичного презирства.
Чи треба когось звинувачувати, як це роблять «противсіхи»? Зрозуміло, це йде від відчаю. Ситуація в Україні насправді складна, й треба думати, що робити. Отже, це відчай говорить. Якби не було такої напруженої ситуації, люди б спокійніше реагували. Я згоден з тим, що емоції не є в таких випадках адекватними. Пригадую, як засуджували Оксану Забужко. Її просто знищували за її позицію. Так не можна.
Підготував Ігор САМОКИШ, «День»
Виктор Шендерович, «Монолог по кругу» (октябрь 2012 г.):
За кем идти? Нет, мы бы пошли, но за кем?
Дайте нам настоящего лидера! Прямо сюда, к дивану. Нам нужен безукоризненный, как мы, — тут никаких компромиссов быть не может. Сахарова дайте, Махатму Ганди, Валенсу, на худой конец. Нет Валенсы? Отойдите отсюда со своими глупостями.
И потом: где позитивная программа? Мы требуем позитивной программы, немедленно. Нет позитивной программы? Ступайте прочь, не мешайте лежать.
Что? Где я лежу? Что значит «в дерьме»? Ну да, попахивает, страна такая.
Что вы как дети, честное слово! Это менталитет такой, история!
А мы теперь лежим тут, думаем, что со всем этим делать. А вы отвлекаете... Отойдите, говорю вам! Не мешайте мыслить историческими категориями!
Что вы пристали со своими выборами? Это же несерьезно! Какие выборы!
А потом, ему же все по фигу, народу — вон же вы выходили, выходили, и ничего у вас не получилось! Так чего зря вставать?
Вот когда у вас получится, вы позовите, мы вам дадим уйму ценных советов, а сейчас не маячьте перед диваном, у нас тихий час лет на двадцать...
Не трогайте ничего, отойдите от конструкции, и так все на честном слове держится...
Ничего-ничего, прорвемся не вставая — в конце концов, осталось уже не так долго, дотерпим.
Все по плану, процессы идут, никакой паники, будем дожидаться конца вертикали в горизонтальном состоянии, это наше принципиальное решение
Надруковано мовою оригіналу
