Не закликаючи співвітчизників «назад, до імперії», хочу лише зазначити, що з часу проголошення незалежності України минуло 17 років, Майдан відсунувся вже на чотири роки, і зараз потрібна сильна оптика, щоб роздивитися цю туманність, а зрушення немає в чомусь головному. Натомість є колишнє і, на жаль, зростаюче, відчуття країни як глибокої провінції. Відмінність в тому, що праворуч Дніпра Європа хоча б зберегла в застиглих і старіючих монументах дихання великої культури, спадщину Австро-Угорщини, — на лівобережжі відчуття провінції колишньої Російської імперії (за смерті — СРСР) набагато болюче і різкіше.
І все ж імперські руїни, як би жалюгідно вони не виглядали, гордовитіше і довговічніше архітектурної і — ширше — битійної новомови, виникаючої на територіях відособлених національних держав. Вони неначе більш насичені енергетично, їх розпад відбувається не миттєво. Блукаючи Чернівцями, Львовом, Києвом, розумієш: усю геометрію тут окреслила імперія, все краще і міцне дала вона, а ось від нинішньої густопсовості навряд чи що і залишиться...
Взагалі, відчуття провінційності — специфічно імперське почуття. Якщо воно є — у людини був досвід імперії. Поза імперією не буває провінцій. Те, що той, хто має досвід імперії відчуває як провінцію, називається на неімперській мові інакше. І викликає інші почуття. Київ у цьому плані схильний до подвійного удару, бо десь тут, уздовж столиці, по Дніпру, проходить провінційний пояс одразу двох периферій — двох імперій: західної і східної.
Досвід навіть радянського Києва — тисне. У тій системі координат (імперських, безумовно) нинішнє місто каштанів здається невимовно провінційним. І, потім, хіба у нинішньому Києві сконцентрована суть питомо українського? Ні. У Львові? Також немає: надто відчуваємо присмак австрійських тістечок у тому життєвому устрої.
Так що Львів, що Київ... Аби не давити на болючу мозолю, візьмемо місто віддалене — сам Відень, відчуття від поїздки до якого у мене ще живі. Нинішня Австрія — стиснута до меж німецькомовних областей імперії — не більше, ніж придаток Німеччини, що безуспішно намагається зберегти культурну специфіку. Все, що збереглося в Австрії питомо австрійського, сконцентроване у Відні, що залишається реліктом імперії, на зразок інших столиць, що втратили разом із минулим статусом сенс існування, — таких як Константинополь, Петербург, той же Київ, що вважається центром Русі.
У Відні практично не зустрінеш людини без слов’янської крові (природно, серед корінних віденців). І раптово приходить розуміння того, наскільки прекрасна була Габсбурзька держава — при всіх її безперечних гріхах. То був унікальний досвід співіснування і поступового притирання одне до одного народів різного походження, віри та історичної долі. Досвід примирення з фактом присутності поряд — іншого, але, разом з тим, свого. Цей дух чудово передано в новелах Цвейга. У той же час, габсбурзька імперія — не «плавильний казан», що нівелює відмінності, а унікальний ансамбль, що створив власний стиль існування, у відомому сенсі, протилежний німецькому. В історії філософської думки, мабуть, єдиною людиною, що розуміла естетичну цінність континентальних імперій, цінність більш значущу, ніж справжні й уявні національні інтереси та політичний розрахунок, — був Костянтин Леонтьєв. Статус-кво, який потрібно було зберегти будь що, був принесений в жертву національно-визвольним міфам і хижацтву ринку. Виникла ланцюгова реакція розпаду, внаслідок якої ми маємо море крові й ряд, ні на що не придатних, незалежних держав із хворим самолюбством і вічними претензіями — як одне до одного, так і до інших, квазіімперіям, що «недорозпалися», якою була, наприклад, покійна Югославія.
Можна заперечити, що імперії були так чи інакше приречені, — але це лише в зворотній перспективі все вижається приреченим. Насправді, нереалізовані сценарії для свого часу були також імовірні, як і єдиний реалізований. Саме тому мені здається, що ті, хто вважає імперію злом за визначенням, а імперські амбіції як такі, що мають бути нещадно викоренені, не враховують ані позитивного, ані негативного досвіду. Якщо й потрібно щось пестити і плекати, то саме імперський дух як найбільш антипровінційний з усіх «духів», що примушує поступатися егоїстичними інтересами заради спільної справи. А то на нас чекає «війна всіх проти всіх» — bellum omnium contra omnes, як висловлювалися стародавні римляни, і подальше розчленовування на більш дрібні сфери ідентичності майже неминуче. Перший поділ, як нескладно здогадатися, відбудеться по поясу периферій — стародавньому граду, чого зовсім би не хотілося.
