Юлія ТИМОШЕНКО (Осінь 2006-го, з інтерв’ю «Українській Правді»):
— Я вважаю, що всі мої дії були зваженими й послідовними. Ми чесно поводилися після помаранчевої революції, наша команда чесно працювала у владі.
А щодо Олександра Мороза, я гадаю, мабуть, тільки закінчені політичні дилетанти не знали, що Мороз доживає своє політичне життя з єдиною мрією — про спікерство.
Я твердо знала, що єдиною платою, яку повинна заплатити демократична коаліція за свою цілісність і єдність, — це посада спікера для Мороза.
Усі ми знали, що для Мороза посада спікера — це абсолютна цінність, абсолютна мрія, абсолютна мета, як для лепрекона — золота монетка. За цю посаду він завжди був готовий індивідуально вступити в НАТО, вийти з Соцінтерну й записатися в січові стрільці.
Потрібно було віддавати Морозу спікерство як плату за стабільність. І тоді коаліція демократичних сил працювала б досить тривалий час, і працювала б монолітно, бо головну руйнівну силу було б нейтралізовано. Я це розуміла. Шкода, що цього не зрозуміли керівники «Нашої України» й Президент.
У певний момент я зрозуміла, що команда Президента ні за яких обставин не призначить Мороза спікером. Практично неспікерство Мороза було головною умовою створення демократичної коаліції. Потрібно було якось рятувати безнадійну ситуацію. Тому я звернулася до Мороза з тим, щоб він заради спільної справи все-таки відмовився від посади голови Верховної Ради. І коли Мороз тоді справді відмовився, я дійсно сказала, що він мудрий політик, бо він знайшов у собі сили ухвалити таке складне рішення. Я це сказала ще й тому, що не знала, а точніше, не вірила, що Мороз може піти на альянс з Януковичем. Після того я змінила свою думку щодо Олександра Олександровича. Я вважала, що підступність і продажність політиків усе ж мають межу, але я помилялася. Я не допускала, що Мороз так поведе себе з демократичною коаліцією, зі своєю власною партією, із частиною суспільства, яка вірила в моральність Мороза, зі своїми багаторічними відданими справі колегами, зрештою, із країною...
Вадим КАРАСЬОВ , директор Інституту глобальних стратегій (газета «День». 7 липня 2006 р.):
— Коли розмито контури політичних сил і немає однозначної, вирішальної більшості, то непропорційно велику роль займають малі чи проміжні партії, які в політології називаються «стержневими», оскільки без такої малої партії не може відбутися жодна з коаліцій — ані помаранчева, ані синьо-червоно-малинова. Ні в кого немає переваги, ні в кого немає контрольного пакету. В Україні до цієї ситуації ще додається фактор політичної зради. Неодноразово Мороз розігрував такі комбінації, починаючи ще з часів свого спікерства, потім під час президентських виборів 1999 року (епопея з так званою «канівською четвіркою»). У 2004 році Мороз вскочив до останнього вагону потяга помаранчевої революції, а закінчив фактично переходом за лінію фронту — від «помаранчевої» коаліції до союзу з Партією регіонів. Очевидно, Партія регіонів давала певні гарантії на спікерство Морозу. Для Мороза сьогодні «Мороз-спікер» є основним пріоритетом, основною метою, що могла б увінчати фінал його політичної кар’єри. Але може статися так, що замість спікерського фіналу, Мороз просто може опинитися за бортом великої політики. Політична акробатика може виявитися нікому не потрібною — ані помаранчевим, ані біло-блакитним. І тоді замість гідного політичного фіналу прозвучить свисток, що сповіщає про порушення правил політичної гри та караючий штрафний удар, якщо не пенальті, у бік своїх воріт...
