Безпрецедентна за своїм масштабом акція під назвою «всенародне обговорення політичної реформи», здавалося б, уже дійшла свого логічного завершення в новому варіанті президентського законопроекту щодо конституційних змін. Однак дещо в заході, що відійшов на задній план — «порадимося з народом» — продовжує непокоїти вітчизняних аналітиків. Чим же насправді було «всенародне обговорення» — дійсним врахуванням думок та інтересів громадян чи черговою піартехнологією — і чи треба обов’язково керуватися оцінками масової свідомості в розв’язанні питань «високої політики», намагається з’ясувати у своєму матеріалі директор Центру соціологічних і політичних досліджень і технологій Володимир ПОЛТОРАК.
Давно вже завершилася потужна й тривала акція з широкого обговорення президентського проекту політичної реформи в Україні. Як візначає більшість українських соціологів і політологів, що хотілося включити в остаточний варіант переданого до Верховної Ради проекту, те й включили. Що пропонувалося для того, щоб потім зробити «красивий жест» «урахування» громадської думки й реагування на заперечення парламенту, те в остаточному варіанті проекту й було вилучене.
Непокоїть інше. Чи не стане подібна практика проведення «всенародних обговорень» дуже складних соціально-політичних проблем постійною, не вдаватимуться до неї для схвалення або — більше — легітимізації ідей і проектів, породжених якимись «нагальними» політичними інтересами. Дуже дивною здається та обставина, що ні в процесі підготовки згадуваного обговорення пропозицій щодо політичної реформи, ні під час його проведення не було здійснено якихось спроб обгрунтувати легітимність або, принаймні, наукову обгрунтованість подібного підходу до вивчення й урахування громадської думки з надзвичайно складних політичних проблем.
Це занепокоєння загострює й та обставина, що й у політологічному й соціологічному «цехах» немає одностайності у поглядах на цю проблему. Відомі українські соціологи, аналізуючи дані проведеного всенародного обговорення, заявляють, що «не можна людей, які не цікавляться політикою, не вірять у якісь пропозиції від влади, обмежувати в їхньому праві вирішувати. Це право самих людей знати більше чи менше… право ж вибору не залежить і не може залежати від рівня поінформованості».
Якщо виходити з такої позиції, то важко навіть уявити собі, які рішення може прийняти народ, переважна більшість якого у тих чи інших питаннях абсолютно не інформована. Все сказане й спонукало мене — соціолога, який має певний стосунок до наукового аналізу проблем громадської думки (книга автора «Соціологія громадської думки» вийшла 2000 року. — Ред. ), висловити деякі, можливо, дискусійні міркування щодо легітимності та й просто обгрунтованості використання «всенародних обговорень» такого типу, яке було здійснене нещодавно в Україні.
Подібний аналіз, з мого погляду, має охоплювати щонайменше два аспекти проблеми. Перший — що, які проблеми можна виносити «на суд» народу (підкреслюю, не на обговорення громадської думки — про це мова піде далі, а саме всіх людей, всіх виборців, які мають право голосувати й приймати «остаточне» рішення з проблеми), а які — ні. Другий аспект полягає в тому, що розуміти під «громадською думкою», що враховується при обговоренні проблем, чиї думки є громадськими і яким є механізм урахування таких думок при прийнятті політичних рішень.
Отже, «чи має право» народ, електорат приймати рішення в тому випадку, якщо не інформований про що йдеться? Безумовно! Однак тут треба чітко розділяти дві форми загальнонародного волевиявлення, а саме: вибори й референдум. У першому випадку голосують, мають право, повинні (в деяких державах — участь у виборах обов’язкова) голосувати всі громадяни. Й інформовані про кандидатів, і такі, що нічого не знають про них. Демократична практика така, що якщо люди, помиляючись або будучи обдуреними, проголосували не за «того», вони можуть змінити своє рішення, переобрати депутата, виборну особу. До речі, останнім часом в Україні є випадки усунення з посад і переобрання навіть мерів середніх і великих міст.
Зовсім інша річ — референдум. Обговорювати народні маси можуть і повинні лише ті проблеми, які доступні їхньому розумінню, у яких вони добре інформовані. Наприклад, у Швейцарії референдуми проводяться з приводу необхідності будівництва мостів і тому подібного (цікаво, до речі, чому в нас навіть місцеві референдуми, якщо вони й проводяться, то не щодо подібних, а виключно політизованих проблем, наприклад, про статус російської мови).
Якщо ж люди не обізнані з проблемою, що ставиться на голосування, то референдум перетворюється на піартехнологію, головні відмінні риси якої: а) можливість поставити запитання в «потрібній» формі (пригадаємо березневий і грудневий референдуми про незалежність, проведений в Україні 1991 р.); б) відсутність серед пропонованих варіантів відповідей альтернативи «не знаю» або «не можу відповісти» (тоді людина, яка не знає, наприклад, для чого потрібен в Україні двопалатний парламент, вибирає, як правило, відповідь «потрібен», оскільки так пропонується, так простіше; адже, якщо він не потрібен, необхідно задіяти розумовий апарат, взагалі — щось зрозуміти).
Тому при проведенні референдуму або «всенародного обговорення» — адже його намагалися видати за певний «варіант» референдуму — від його організаторів потрібно: по-перше, винести на обговорення лише ті питання, проблеми, у яких більшість людей, які беруть участь у голосуванні, дійсно інформовані. По-друге, поставити ці запитання в такій формі, щоб вони однозначно сприймалися учасниками референдуму й не давали згодом можливостей для маніпуляції результатами опитування.
Цікаво зауважити, що «всенародне обговорення» проекту політичної реформи, про яке йдеться, спочатку задумувалося саме для того, щоб здійснити акцію щодо інформування народу про проблеми, які належить вирішити. Потім, якось непомітно, цілковито в наших традиціях, було поставлене завдання з’ясувати рівень інформованості населення про ці проблеми. Нарешті, «прийшли» до того, що стали намагатися спиратися на думку народу з тих або інших питань (щоправда, на таку думку, яка, так би мовити, «збігалася»).
Яким же чином реалізовується механізм, з використанням якого в процесі референдуму ставляться питання, з яких населення інформоване, і такі, що не допускають подальшої маніпуляції його результатами. Дискусія про це розгорнулася (на жаль, так і не закінчившись) в соціологічній періодиці ще перед союзним березневим референдумом 1991 р.
Принаймні, два висновки з неї були однозначними. По-перше, необхідно чітко визначити, чи інформоване населення з проблеми, яку планують винести на суд народу. По-друге, має бути проведена ретельна соціологічна експертиза того, наскільки коректно ставиться запитання, що виноситься на обговорення, чи не викликає воно різних, аж до взаємовиключних тлумачень. У принципі, всі ці проблеми повинні бути розв’язані при прийнятті закону про референдум, який дійсно унеможливить маніпуляції з виявленням громадської думки й подальшою «опорою» на ту, що була здобута з порушеннями принципів проведення подібних опитувань.
Перейдемо до аналізу другого аспекту проблеми. Розберемося, що насправді являє собою соціально-політичний інститут громадської думки, що є безумовним компонентом політичної системи будь-якого демократичного суспільства. Цей інститут у розвинених демократичних країнах називають п’ятою владою (слідом за трьома основними: законодавчою, виконавчою, судовою й владою засобів масової інформації).
Однак ніде він не розглядається так, як це нерідко робиться в Україні. Дійсно, чимало політиків (не говорячи вже про простий народ) розуміють роль громадської думки в суспільстві спрощено: треба розв’язати проблему — опитай людей, дізнайся громадську думку. Як вважає більшість опитаних — таке рішення й слід прийняти. Безсумнівно, такий підхід абсолютно неспроможний. Якщо людей запитати, чи треба підвищувати ціни в умовах неврожаю, переважна більшість відповість — «ні». Якщо запитати: чи треба скоротити кількість депутатів — переважна більшість відповість — «так».
Функції інституту громадської думки в дійсно демократичному суспільстві — інші. Інститут громадської думки покликаний регулювати відносини між суб’єктами громадської думки (населенням, його різними групами) та суб’єктами влади щодо способів і змісту рішень, що приймаються з важливих проблем (зокрема й політичних).
Іншими словами, аж ніяк не обов’язково з кожної проблеми проводити опитування, референдуми, всенародні обговорення. Так само абсолютно не треба з кожної проблеми враховувати думку всього народу. І так далі. Потрібно лише знайти такі механізми взаємооцінки і взаємовпливу громадської думки — з одного боку, й влади — з другого, через використання якого найскладніші соціально-політичні, економічні й інші проблеми будуть вирішувати демократично й ефективно. Подібні механізми можуть не збігатися в суспільствах різного типу, створюватися протягом століть.
Візьмемо лише один аспект функціонування подібного механізму. Що можна вважати громадською думкою, чиї думки й оцінки слід враховувати при прийнятті складних політичних рішень? У нашій країні ще з часів, коли стверджувалося, що кожна куховарка повинна вмiти керувати державою, склався певний стереотип, пов’язаний з нерозумінням тієї обставини, що громадська думка — це не просто думка всіх або більшості членів суспільства (населення міста, трудівників певного колективу), а компетентні оціночні думки, тобто думки лише тієї частини населення, яка дійсно інформована у відповідних проблемах, обговорювала їх, має щодо них свою думку.
Якось не сприймаються у нас слова Сократа про те, що «думка мудрих істинніша за думку більшості»; Гегеля, який говорив, що в громадській думці міститься все помилкове й істинне, а виявити в ній істинне — справа великої особистості. Нарешті, слова відомого іспанського соціолога Х. Ортегі-і- Гассета, який стверджував, що більшість людей взагалі не мають жодних думок, їм їх доводиться вселяти подібно тому, як силоміць, під тиском вводиться в машини мастило.
Дійсно, чи можна спиратися на думки людей щодо необхідності впровадження в Україні двопалатного парламенту, наслідків проведення виборів усіх рівнів в один рік і т.ін., якщо вони реально не тільки не знають, про що йдеться, а й у принципі не цікавляться політикою. За даними загальнонаціонального репрезентативного дослідження, проведеного Центром «СОЦІОПОЛІС» у квітні 2003 р. (опитано 2198 осіб в усіх регіонах країни, в 148 населених пунктах), є членами політичних партій і громадських організацій близько трьох відсотків населення; ще 5% беруть активну участь у політичних акціях, систематично читають політичні розділи газет, дивляться відповідні передачі по телебаченню; 26% респондентів хоча б цікавляться політикою, читаючи газети й слухаючи радіо, дивлячись телепередачі. Решта дві третини населення України, судячи з даних дослідження, взагалі політикою не цікавляться.
І що ж робити в подібній ситуації зi «всенародними обговореннями» проблем «високої політики»? Можна, звичайно, уславитися як «великий демократ», віддаючи на обговорення громадськості й прийняття нею рішень надзвичайно складні проблеми конституційного устрою країни (так, Конституція може і повинна прийматися на референдумі, але ж до цього в ній політично й юридично вивіряється й узгоджується політичними силами кожна літера).
Однак доцільніше, як це робиться в усьому цивілізованому світі, віддавати розв’язання таких проблем у руки фахівців. Тут демократією відпрацьовано різні форми врахування в процесі обговорення складних політичних проблем: різні громадські форуми; проведення експертних опитувань; наукові конференції тощо.
Що я мав на увазі, готуючи цю, взагалі, дискусійну статтю? Ось що: пропоную тим, хто в принципі не згоден з висловленими в ній положеннями, експеримент. Якщо держава профінансує пропоновану акцію (а така практика сьогодні вже є), з допомогою спеціально підготовленого списку запитань наш центр проведе дослідження й доведе, що народу України не потрібен не лише двопалатний парламент, а й парламент взагалі, Президент, політичні партії. До речі кажучи, за даними вже згадуваного репрезентативного дослідження 41% населення України вважає, що в нас у країні має бути лише одна політична партія, ще 13% — не змогли відповісти, чи потрібна нам багатопартійність.
Таким чином буде доведено, що «всенародні обговорення», подібні до проведеного нещодавно в Україні, є не чим іншим, як піаркампанією. При цьому я аж ніяк не вважаю її некорисною. Дійсно, в процесі проведеного обговорення багато тисяч людей дізналися щось нове про політичний устрій своєї країни. Однак базуватися на даних подібного обговорення при прийнятті вкрай важливих політичних рішень — це симптом.
