І писано було в Євангелії від Св. Івана: «А Симон Петро каже: «Куди, Господи, ідеш ти?» Ісус відповів: «Куди я йду, туди ти тепер іти за Мною не можеш, але потім ти підеш за Мною».
Завжди у зламні часи існування України перед нею поставало питання вибору свого шляху.
Чи не вперше ця проблема виникла ще за часів Володимира Святославовича. Вибір християнства, до того ж у тій його версії, якого дотримувалася Візантія, означав одночасно вибір союзника. Вибір православ’я зрештою до певної міри дистанціював Київську Русь від Європи. Але сповна цей крок дався взнаки Україні аж у XVII сторіччі.
Монгольська навала завдала жахливого удару самій державності Київської Русі, однак не призвела до тих жахливих наслідків, якими стали корінні зміни на ментальному рівні населення східних територій древньоруської держави. Більша частина України через дуже короткий проміжок часу попала під руку Великого князівства Литовського. На продовження вічових традицій в ці часи набувають розвитку паростки майбутньої козацької демократії. Подальше панування Речі Посполитої над Правобережною й Лівобережною частинами України каталізувало визвольні змагання українського народу. Саме після звитяжних битв Богдана Хмельницького, а особливо після жахливої поразки під Берестечком, на порядку денному постало, напевно, вдруге питання, з ким має бути Україна. Вибір у Чигирині, освячений Переяславською радою, був дуже непростий. Велика частина верхівки козацької старшини не підтримала — хто відкрито, а хто потай — переяславські домовленості. І тільки після поразки Івана Виговського ці угоди запрацювали на повну потужність.
Утретє питання про подальший шлях стало перед Україною за часів царя Петра. Мазепа, укладаючи союз із шведським королем, пішов на відчайдушний крок. Проте час працював проти нього та проти України. І головним тут було те, що гетьману не вдалося перетягнути на свій бік народ, який бачив у Мазепі насамперед пана.
Після цього питання про державність України на довгих сто п’ятдесят років майже зійшло з порядку денного. Відчуття своєї ідентичності набувало все більшого розповсюдження на зламі століть — XIX й XX. Економічні перетворення в царській Росії, які найбільше відчувалися в її промисловому серці — Донбасі та Придніпров’ї, спонукали до могутнього сплеску суспільних процесів…
Восени 1991 року Україна отримала омріяну незалежність. І майже одразу виринуло одвічне питання: «Куди йти?» Щоб не дуже ламати голову над зовнішньополітичною стратегією, за базову схему було обрано так звану різновекторність.
Так звані «професійні» українці мало не одразу підхопили лозунг Хвильового «Геть від Москви!». Але якщо у того це було викликано вистражданим неприйняттям нашого позадництва, меншовартості, то у наших ура-патріотів це є рефлексією звичайнісінької глупоти. Забути й викинути з нашої пам’яті ті триста з чимось років, що ми існували в одній країні, неможливо.
Чому ж зараз обрано шлях до Європи? І де місце Росії в такому разі? До Європи ми йдемо, бо ми є Європа. І якщо більшість країн цього континенту об’єднані в Європейському Союзі, то й ми маємо бути там. Можемо бути й самі, але тоді, звісно, треба зрозуміти, що наші товари обкладатимуться більшим митом, кордони до Європи будуть закриті дуже міцно тощо.
Звідси у ставленні до Росії ми повинні керуватися принципом дружнього прагматизму. А в тому, що таким прагматизмом керуються керівники Росії, ми можемо переконатися, якщо простежимо динаміку торгових стосунків між нашими країнами. Це, до речі, спростовує твердження пана Васильєва («День» від 25 лютого 2005 р.). Вихопивши дві цифри із сайтів Міністерства закордонних справ України, він робить далекосяжні висновки, які не мають нічого спільного з дійсністю. Хоча варто було б супроводжувачам сайту з МЗС бути уважнішими, бо так, як бачите, недовго самим потрапити в халепу, та й полеміста Васильєва поставити в неприємне становище.
Аналіз показує, що за останні дев’ять років відбулася зміна акцентів у нашій зовнішній торгівлі. Абсолютно чітко проглядається зменшення долі Росії в загальному обсязі нашого експорту за ці дев’ять років в 2,15 разу та імпорту з Росії в 1,21 разу. Якщо відкинути імпорт з Росії основної компоненти — мінеральних продуктів, то зниження її частки буде більш разючим — десь в 2,3 разу.
Різко впав товарообіг між Росією і Україною в період з 1996 до 2000 року. Експорт впав за ці роки в 2,3 разу, та й імпорт знизився досить суттєво — в 1,5 разу. Причин було декілька. По-перше, розпочався ще приблизно з 1992 року розрив технологічних ланцюжків між українськими та російськими підприємствами. Переважно це починалося з боку російської сторони, яка таким чином переводила фінансові потоки на російські підприємства. Одночасно відбувалося значне скорочення військових замовлень, що призвело до обвалу всього військово-промислового комплексу.
У відповідь українські товаровиробники намагалися переорієнтувати збут своєї продукції з ринків Росії на західні та далекосхідні. До того ж Росія почала вдаватися до певних дискримінаційних заходів у торгівлі з Україною. Одночасно запроваджувався цілий спектр квот на українську продукцію. У наслідок чого відбулися негативні структурні зміни в народному господарстві. Частка машинобудування впала з 30,7% в 1990 році до 13,8% в 1999 році.
Економічні механізми в Україні почали інтенсивно реагувати на зовнішні обставини. Подальші структурні перетворення запрацювали на економіку. Так, за період з 2000 до 2004 року відбулося зростання ВВП на 49,3%, тобто в 1,5 разу. При цьому приріст машинобудівної галузі склав за ці роки 165% при загальній зміні обсягів промислового виробництва на 79,8%.
Ми вже наголошували, що Україна не може собі дозволити знову поринути у стан наркотичної залежності від дещо дешевших російських енергоносіїв. Граничним для нас є введення зони вільної торгівлі з Росією. Різниця в інтересах наших країн чітко простежується, якщо розглянути ретроспективу торговельних відносин між Україною й Росією. Після різкого провалу впродовж 1994—1997 рр. внутрішня самоорганізація дозволила уповільнити в 1998 і 1999 роках обвальні процеси. Проте ми можемо впевнено стверджувати, що низка заходів тодішнього уряду мала суто фіскальний характер і не сприяла радикальним перетворенням. І тільки рішучі дії наступного уряду в 2000 році дозволили здійснити прорив. Виконано це було за допомогою економічних важелів, в першу чергу завдяки навальним ударам по бартеру і спотворених за змістом вексельних схемах. Це сприяло енергійному зростанню українського експорту до Росії — на 47,6% впродовж 2000 року. Нарощування темпів відбувалося й наступного року.
Росія у відповідь на такий розвиток подій вирішила відповісти діями у стилі «тащить и не пущать». Адекватно про це висловився відомий російський економіст, радник Путіна Ілларіонов: «По-перше, це примушує російських споживачів купувати дорожчі (російські) товари, і по-друге, розбещує російських виробників». Показники почали різко скочуватися донизу. Потім після майже півторарічної перерви обидві сторони почали приходити до тями. Було відкрито зелене світло. Товарообіг почав різко зростати. Здавалося, все гаразд.
Проте, аналізуючи цифри, бачимо, що не все так добре, як здається на перший погляд. Так, темпи збільшення імпорту та експорту були за цей час (2003—2004 роки) досить різні. Наш експорт у цей період збільшився на 54,6%, в той же час імпорт з Росії збільшився на 85,4%.
Але, якби навіть ці темпи зростання були однаковими, це все одно мало б нас тішило.
Адже абсолютні значення нашого експорту та російського імпорту відрізняються досить суттєво. Якщо нами експортовано до Росії товарів у 2004 році на суму близько 5,8 млрд. дол. США, то Росія поставила нам своїх товарів на 11,7 млрд. дол. США. Тобто негативне сальдо нашого товарообігу складає 5,9 млрд. дол. США. Хоча в 2001 році його вдалося знизити до 2,1 млрд. дол. США. Разом з тим, мабуть, не слід звинувачувати, як цього хочуть деякі гарячі, але мало знайомі з суттю процесів голови, в такому перебігу подій Росію. Вона діяла суто у своїх інтересах. Де були при цьому наші апологети ЄЕП?
Водночас співставлення показує, що всі ті розповіді, мовляв, нас у Європу не пустять, не мають під собою основи. Темпи зростання, особливо експорту, були дуже високими і в середньому за п’ять років склали 26%, а до Росії вони були меншими. До речі, наш наступний вступ в СОТ дозволить нам збільшити приріст поставок товару до європейських країн.
Узагалі, багато говориться про те, до якого ринку треба поспішати. Зокрема, той же пан Сергій Васильєв у своєму полемічному дописі теж зазначає, що в Європі на нас не чекають. Те, що це не так, ми вже добре бачимо. А тепер конкретно щодо цифр, які він наводить. Якщо взяти точну статистику (довідник «Україна в цифрах у 2003 році», Держкомстат України), то отримаємо зовсім інші цифри. Товарообіг між Україною і ФРН, Польщею, Італією і Францією склав у 2003 році 7,86 млрд. дол. США, а зовсім не 4,3 млрд., як вказує пан Васильєв. Товарообіг між нами і Росією досяг у 2003 році позначки у 12,9 млрд. дол. США. А якщо ми додамо до першої цифри сплату за транзит газу та нафти до цих країн, то вона зросте щонайменше до 9,2 млрд. дол. США. Коли ж ми порівняємо наш товарообіг з Росією і всією Європою, то співвідношення буде на користь Європи: 19,5 млрд. дол. США з Європою проти 16 млрд. дол. США з Росією. А вже останні події говорять, що справи далі будуть тільки покращуватися. Візьмемо хоча б останнє рішення євроспільноти про зняття обмежень з поставок нашого текстилю.
Тому сентенції щодо «умоглядних висновків» стосуються самого полеміста, а не того, кого він звинувачує.
Отже, головним завжди є поліпшення життя наших громадян. Усе інше є похідним від цієї директиви. Тому вибір шляху має бути цілком підпорядкований цій меті. Вибір європейського шляху розвитку оптимізує досягнення наміченого. Логічним звідси виглядає прагнення базувати свої намагання на європейському ринку, на європейських цінностях. Дійсно, ринок ЄС навіть не в шість разів (як можна інколи почути), а у вісім разів потужніший за ринок Росії. А пробитися тяжко на будь-який ринок, хоч на російський, хоч на інший: для всіх країн їхні інтереси завжди матимуть вирішальну перевагу… Проте викреслювати Росію зі свого поля зору не тільки не потрібно, а й архінерозумно. Цілком можливо вирішити всі накопичені негаразди у наших відносинах, в першу чергу — зняти проблеми в людських стосунках. Потрібно зняти напругу у духовній сфері, рішуче відійти від старих стереотипів. Згадаймо відомий вислів: «Немає реакційних фактів, реакційним може бути лише їхній виклад». Необхідно на всю потужність увімкнути інтелекти наших країн на цьому напрямку. Проводилися ж на початку дев’яностих потужні зустрічі наших інтелектуальних еліт за участю російської Ради із зовнішньої оборони й політики. Це було б базою для напрацювання рішень з невирішених проблем.
Комусь вигідно мусувати проблему російської мови в Україні, виводити її на перший план, більше того — робити її каменем спотикання в наших взаєминах. Хтось полюбляє називати Україну російськомовною країною. Це, до речі, не так: Україна — держава, де більшість населення знає російську мову… Але ніхто не відкидає цю проблему, просто треба без зайвої патетики сідати разом і долати всі неузгодженості.
З того ж циклу розмови про рішення України вступити до НАТО. Зараз Росія має досить просунуту програму взаємодії з Північноатлантичним оборонним альянсом. Вона не вважає НАТО своїм ворогом. То що: наш вступ до цього блоку зробить його ворожим до Росії? Ніяким чином, навпаки, тільки посилить дружню тенденцію ставлення до неї. Інше питання, чи хоче вона сама вступати туди, але це вже, звісно, її справа.
Україна хоче і йде своїм шляхом до Європи. То хто ж має право заважати нашому другу та партнеру — Росії — йти тим же шляхом? Просто її кінцева мета на цій дорозі може мати інший зміст. Але саме тому ми — різні держави, хоча одночасно — дружні. Це кожен політик має тримати в собі як дороговказ.
