Тут усе відомо. Як утвердилась Росія. Як у суцільній череді завоювань перейшла межу, за якою були народи, що ніколи раніше не бачили росіян і не могли на них нападати. Як не зупинилася на цій межі й почала вже стерильно чисту агресію.
Відомо, що жертвою саме такої «стерильної» агресії й стала біля 150 років тому Чечня. Відомо, що чеченці ні тоді, ні потім не змирилися із завоюванням, не хотіли ставати росіянами. За що їх убивали й виганяли тоді й тепер.
Уряди Європи називають це внутрішньою справою Росії. А справа ця справді може стати внутрішньою. Вже не один народ зник із лиця Землі в Росії. Такого досвіду у них багато, а чеченців мало. Можуть зникнути й вони.
Землю їхню тоді заселять точно росіяни. Удобрена трупами й попелом земля дасть більший урожай. Вони його з’їдять, з’ївши так і все, що залишиться від чеченців. Воно буде в їхніх внутрішніх органах. Їхня безумовно внутрішня справа. Внутрішня справа Росії.
А європейцям буде спокій. Можна буде у м’якому кріслі перед телевізором спокійно слухати розмови власних політиків про те, що не можна припиняти допомогу Росії. Не буде вже причин для відчуття, що вони оплачують винищення чеченців. Буде тільки приємне відчуття власної високорозвинутості.
У них біла шкіра. У них не азіатські очі. У Парижі їх було б важко відрізнити від французів.
Було?
Нині чергова криза стосунків України з Радою Європи. А я схильний бачити тут чергову кризу самої Ради Європи. Вона сама себе може загнати в неприємну ситуацію.
Історія така річ, що жодну подію не можна розглядати якось взагалі, відірвано від контексту. А у РЄ не так давно якраз був малоприємний для неї контекст.
Був розгляд поведінки Росії в Чечні. Ох як же, мабуть, не хотілось РЄ зачіпати цю тему! З одного боку все так негарно... І звинувачення Чечні російським керівництвом шиті яскравобілими нитками, бо ніхто ж не довів (та й чи доводив?), що версія «вибухи в Москві задумали й організували чеченці» правдоподібніша, ніж версія «вибухи задумали й організували російські спецслужби». І дії Москви в Чечні аж надто, м’яко кажучи, суворі.
З другого боку, Європі доводиться з Росією «дружити». Не може вона дозволити собі розкіш повестися з Росією так, як вона заслуговує. Про причини можна говорити довго, але всі їх можна звести до простих слів «право сильного». Тут не так важливо, чи справді сильна Росія. Важливо, що РЄ визнає її сильною, цього досить. Досить, щоб прощати їй практично все, аби тільки було побризкано хоч трошки «лаку» слів про хоч прихильність хоч до наміру хоч колись хоч якось рухатися до кращої поведінки. Право сильного. Можна тільки пальцем покивати — але тільки так, щоб не зачепити.
А Москва ще ж так пихато поводилася! А люди в РЄ таки не кам’яні, чи добре їм грати принизливі ролі?
На такому фоні легко може прорости підсвідоме прагнення відігратися. Тут і підвертається черговий раз Україна зі своєю «кризою» і своїми «Павликами Морозовими», які самі доносять на свою (а чи справді вона їм «своя»?) країну.
Мабуть, це таки щось фрейдо-підсвідоме, бо важко зрозуміти, як можна на такому бездонно-чорному чечено-російському фоні кидатися на щось ледь сіреньке й карати Україну незрівняно жорстокіше, ніж Росію.
А ще ж автоматично постане питання — може хтось просто спровокував РЄ заради своєї вигоди? Тоді питання — кому це нині вигідно. А на це питання не так важко відповісти. І відповідь не буде почесною для РЄ.
Але я думаю, що люди там достатньо розумні й, розібравшись, черговий раз спустять цю справу, що негарно пахне, на гальмах. Бо якби вони справді припинили членство України, то слова «подвійні стандарти» стали би щодо них надто оптимістичними, а сумніви в тому, що вони суб’єкт політики, а не об’єкт маніпуляцій, занадто сильними. І все це вони самі показали би так явно, що залишилося би тільки:
1. Поспівчувати їм за ще одне їхнє приниження.
2. Зрозуміти, що тоді це — не солідна організація, а щось фасадно-ширмове й справді солідні люди не стануть орієнтуватися на її рішення у своєму ставленні до України.
3. Подумати — а чи так уже добре перебувати в такій організації, чи не почесніше бути з неї виключеним?
Хоч би як їх хтось штовхав, вони не підуть на створення ситуації, яка веде до таких очевидних висновків. Ще раз повторюю, люди там розумні.
Якщо розумні — чому ж тоді криза відносин? Криза у своїй основі — це неадекватність. Неадекватна реакція на існуючу реальність. Причини неадекватності реакцій Європи я бачу в елементарному поганому розумінні ситуації. Ще раз і ще раз повторюю — люди там розумні. Самі по собі. На своєму західноєвропейському місці. Але у нас Європа — східна.
Наприклад, у нас кивки голови вліво-вправо означають незгоду. А у Болгарії — навпаки. Щоб правильно зрозуміти болгарина — треба знати таку деталь. Скрізь і у всьому є купа деталей, які треба знати, щоб правильно робити висновки.
Із того, що я знаю про відносини з РЄ, мені важко думати, що вони серйозно займалися вивченням нових членів. Не схиляє до цієї думки й такий короткий, але такий багатий на жорсткі висновки візит Ганне Северінсен. За короткий час поговорила з багатьма людьми. Але цікаво мені — як вона оцінювала відповіді тих людей на свої питання? Так само, як вони оцінили би такі ж відповіді на такі ж питання скандінавів? Якщо так, то її висновки завідомо далекі від реальності.
Ще далі від реальності будуть висновки, якщо брати на віру всі слова «опозиції». Щоб слухати їхні виступи й читати їхні тексти — треба або мати міцні нерви, або добре знати реальну обстановку. Тоді просто будеш знати, що люди, скажемо так м’яко, «схильні до перебільшень». Ну, у нас то вже виробився «імунітет». Але чи є він у Ганне Северінсен? Дуже сумніваюся.
Під кінець — «секрет Полішинеля». Рецепт. Він годиться для людей із явно кримінальним багатством або тих, які раптом почулися невпевнено й хотіли б або гарно переміститися на Захід, або посилити свої позиції тут. Треба зібратись разом, організувати опозиційний рух, поставити перед владою явно нереальні, але ну дуже «демократичні» вимоги, домагатися їхнього виконання весь час «на грані фолу» й поставити владу в таке становище, щоб вона-таки вимушена була застосувати хоч якісь репресії. І при цьому весь час жалітись у всі правозахисні організації Європи йі Америки. На цей гачок там зловляться, підтримка буде.
Хотілося б сказати Заходу: ми взяли на себе купу нових і незвичних обов’язків, щоб стати членом вашої спільноти. Ми вже немало зробили й ще робимо. Причому це треба не тільки нам, а й вам. Вам, можливо, навіть більше. То не полінуйтеся і ви зробити крок назустріч, розібратися — а хто ж там до нас іде, що за люди? Хто є хто? Що у них таке ж, а що ні?
Не тільки ми, навчіться й ви нас розуміти. Тоді й вирішиться хронічна криза стосунків.
З повагою, Олександр СТРІЛЕЦЬКИЙ
