Якщо судити з нашої історії, дипломатам зазвичай показують щось революційне, коли своє суспільство ще не готове до його сприйняття, щоб заручитися їхньою підтримкою при презентації Програми всередині країни.
Тому, тримаючи Програму (її першу, декларативну частину, з грифом проект) у руках, я з особливим трепетом відкривав її перші сторінки. Але вже починаючи зі стратегічних цілей мене повільно, але невблаганно почало охоплювати ні, не розчарування, а здивування.
Невже це проект тієї Програми, яку протягом багатьох місяців готувала могутня виконавча структура з використанням інтелектуальних ресурсів держави, й маючи під рукою Послання Президента?
В мене склалося враження, що вона не лише не уточнює й розвиває положення послання Президента, але навіть не є його блідою копією.
Почуття здивування з’являється вже при прочитанні цілей проекту Програми.
Виявляється, уряд не ставить за мету глибоке реформування економіки країни шляхом здійснення певних заходів для забезпечення гідного, відповідного європейському, рівня життя всіх верств населення.
Перша стратегічна мета в проекті Програми уряду свідчить: «Розвиток людського потенціалу». — Фраза, що викликає численні й двозначні алюзії.
«Головними критеріями досягнення цієї мети буде: ... збільшення обсягу фінансування з бюджету на охорону здоров’я, освіту та науку, доступність і висока якість медичних і освітніх послуг».
Але після наданого цим урядом бюджету й значного недофінансування вказаних напрямків, особливо науки — всього лише в обсязі 0,35% від ВВП, закрадається сумнів — один і той же уряд готував Програму й бюджет, чи ні?
Друга стратегічна мета свідчить: «Зниження рівня бідності та примноження багатства нації».
Але зниження рівня бідності має на увазі, що бідність внаслідок виконання Програми залишиться, тільки її рівень знизиться. А наскільки? В той же час, слід розрізняти такі поняття, як багатство нації та багатство її членів. Це суто радянський принцип — головне, щоб країна була багатою, а громадяни можуть бути й бідними. І якщо з’єднати велике багатство невеликої кількості громадян із бідністю основних верств населення, то загалом нація може бути й багатою.
Це підтверджує й розшифровка поняття зниження бідності, де не говориться про зростання мінімальної зарплати та її співвідношення з прожитковим мінімумом і, зокрема, про мінімальну вартість години робочого часу. Йдеться всього лише про те, що поменшає кількість громадян, які мають доход нижче прожиткового мінімуму.
Знаючи, скільки в нас громадян отримують такі доходи й наскільки малий сам по собі розрахований виконавчою владою прожитковий мінімум, закрадається сумнів і щодо спрямованості назви Програми: «Реформи для добробуту». Добробуту кого? Обмеженого кола осіб чи всіх громадян України?
Адже в проекті Програми немає жодного слова про розв’язання таких гострих для України проблем, як злидні, бездомні діти, скорочення чисельності населення, високий рівень смертності та зростання соціально-небезпечних захворювань, зокрема, туберкульозу. Можливо, проект Програми розрахований на іншу країну, де ці проблеми вже не актуальні?
Гострою є й проблема взаємовідносин центральної та місцевих гілок влади. В проекті говориться про децентралізацію функцій виконавчої влади й зміцнення місцевих фінансів, але й у цих питаннях уряд при формуванні бюджету на 2000 рік діяв абсолютно протилежним чином, вирішуючи свої проблеми за рахунок місцевих бюджетів, внаслідок чого практично всі регіони стали дотаційними й залежними від центральних органів влади.
У розділі «Політична стабільність» написано, що «уряд забезпечуватиме міжнаціональну злагоду», але далі говориться, що «в сфері етнонаціональної політики зусилля буде спрямовано на консолідацію української нації, розвиток її мови та культури». В проекті Програми відсутнє поняття політичної нації, яке в ХХI столітті є визначальним для будь-якої країни. Таким чином, якщо під консолідацією української нації розуміються етнічні українці, що виходить із контексту, то це може призвести не до політичної стабільності, а до політичного розколу за лінією культурно- мовного простору країни, що надто небезпечно в умовах формування політичної нації України, що почалося.
У проекті багато декларативних заяв, що нагадують аксіоми, на яких потім будуються відповідні обгрунтування.
Приміром: «Завдяки справедливій конкуренції буде досягнуто ефективного розподілу суспільних ресурсів і стабільності цін». Або: «Приватна ініціатива в поєднанні з науково-технічними досягненнями... сприятиме збільшенню обсягів заощаджень населення в спрямуванні їх на ефективний економічний розвиток, розв’язання питань соціального захисту».
«Забезпечення справедливої конкуренції та державного регулювання природних монополій сприятиме... розширенню внутрішнього ринку високотехнологічної продукції та розвитку сфери інформаційних послуг».
«Політику уряду щодо розвитку людського потенціалу буде спрямовано на забезпечення високої якості життя на основі соціальної справедливості, а саме: забезпечення доступу до ресурсів, необхідних для досягнення гідного життєвого рівня...» (Хотілося б отримати цей доступ.)
І таких пасажів, що не потребують коментарів, багато. Я думаю, що ж мені це нагадує? — Кращі традиції Програм череди з’їздів КПРС. Головне — масштабність, загальне охоплення, загальне задоволення. А в проекті Програми говориться, що завдяки її виконанню практично все працюватиме, розвиватиметься, збільшуватиметься, поліпшуватиметься, наростатиме.
Й цьому ще можна було б повірити, якби не цифри, що наводяться в очікуваних результатах реалізації Програми. Цифри, багато які фрази, сам дух проекту Програми дуже нагадують відому Програму «2010».
Порівнюємо:
Програма «2010» : «... макроекономічна стабільність, що сприятиме акумулюванню внутрішніх і зовнішніх фінансових ресурсів шляхом підвищення довіри інвесторів до економічної політики та зменшення рівня ризику інвестування».
Проект «Реформи...» : «Макроекономічна стабільність, підвищення довіри інвесторів до економічної політики уряду та зменшення рівня ризиків сприятиме притоку іноземних інвестицій».
Програма «2010» : «... підвищення мотивації до продуктивної праці, розв’язання до 2000 року проблем заборгованості з виплати зарплати, пенсій, стипендій, інших соціальних виплат і недопущення їх у майбутньому».
Проект «Реформи...» : «... запровадження механізмів погашення й недопущення в майбутньому заборгованості із зарплат, пенсій та інших соціальних виплат».
Програма «2010» : «2005 року частка валового накопичення капіталу повинна збільшитися до 25% обсягу ВВП; прогнозоване зростання обсягів ВВП дасть можливість підвищити розмір реальної середньої зарплати 2005 року порівняно з 1997 роком у 1,5 разу.
Темп зростання ВВП прогнозується на 2000 рік — 2%, на 2001-2005 роки — середньорічний 7%».
Проект «Реформи...» : «Зростання валового внутрішнього продукту 2000 року на 1-2% порівняно з попереднім роком, а в 2002-2004 р. — на 6,5% в середньому за рік... Реальні доходи населення виростуть у 1,3-1,4 рази порівняно з 1999 роком [слід думати, до 2004 року?]... Збільшення обсягів інвестицій у економіку — частка валового накопичення капіталу в структурі ВВП збільшиться до 23% 2004 року».
Я не буду далі втомлювати читача аналогічними порівняннями. Можна лише вказати, що очікуваними результатами реалізації стане «створення 1 млн. нових робочих місць». Хоча не говориться, скільки ж робочих місць усього буде скорочено, якщо лише 2000 року планувалося скорочення 300 тис. працівників держорганів.
Але проблема не в тому, що декларується, а в тому, чи можливо це? В проекті Програми, як і в її попередниках, відсутній науковий аналіз причин, що призвели до кризи й продовжують діяти, не зважаючи на рішучі заходи уряду щодо боротьби з пільгами, взаємозаліками, не зважаючи на його щире бажання погасити заборгованість тощо.
Немає теоретичного обгрунтування цифр, порівняння економічного становища України з країнами Європи, куди Україна має намір інтегруватися.
Наведені в проекті Програми цифри запланованого зростання реальних доходів населення перебувають у явному протиріччі з положеннями й обіцянками, як приміром: «підвищення попиту населення на високоякісні товари тривалого користування» й багатого інших, розкиданих по проекту Програми.
Адже при середній зарплаті наразі близько $40 на місяць навіть її зростання в 1,3-1,4 рази становитиме всього лише $52-66 на місяць 2004 року, тобто не може бути й мови ні про який розвиток внутрішнього ринку, «добробуту» тощо, а мова може йти тільки про фізичне виживання людей. Особливо після зростання вартості транспортних і комунальних послуг. І якщо в Програмі «2010» зростання в 1,5 разу планувалося від середньої зарплати на той час близько $80 на місяць, то відтоді зарплата невблаганно меншала. Між іншим, під час перебування в керівництві багатьох членів уряду.
Тому в проекті ви не побачите цифр, пов’язаних із об’єктивними показниками стану економіки, зокрема, з рівнем монетизації та кредиторсько- дебіторської заборгованості, рівнем капіталізації фондового ринку, інфляцією гривні відносно долара США, не згадується й про необхідність значного зниження рівня перерозподілу ВВП, здійснюваного державою. Не йде мова й про введення національного фондового індексу, набагато більш об’єктивного показника, ніж ВВП. Навіть немає абсолютних цифр зарплати, перерахованих у доларах США, як це згадувалося в Програмі «2010». Цю «помилку», мабуть, було враховано, й тепер «Реформи для добробуту» можуть конкурувати з кращими творами класиків утопічного соціалізму — Кампанеллою та Т. Мором.
Зате в проекті є зростання ВВП у відсотках. Це якраз найбільш необ’єктивний показник, оскільки не охоплює й третини економіки країни. А методика статистичної звітності дозволяє його розраховувати як слід, оскільки, чим більша нарахована, але не виплачена зарплата, чим більше випущеної, але не оплаченої продукції, чим більше відпущеної, але не оплаченої енергії, тим більше ВВП. Парадокс? — Ні. — «Реформаторство».
А розходження між рівнем інфляції, який 1999 року становив близько 19%, і рівнем падіння гривні — 52% — дає можливість ще більше прикрашати картину стану економіки, якщо не перераховувати ці показники до більш стабільної валюти — долару США, особливо, якщо ми декларуємо інтеграцію в європейський простір. Правда, зараз почне спрацьовувати цей інфляційний навіс і до травня-червня він відіграє в повну силу.
Про який розвиток країни, соціальний захист, високі технології, розвиток внутрішнього ринку тощо може йти мова при запланованих у бюджеті на 2000 рік середньодушових ВВП у $520, навіть за подальшого зростання ВВП на 6% за рік. І куди ми доростемо з ними? А що можна сказати про такі показники: «збільшення випуску с/г продукції 2000 року на 1,6%, а 2004 року цей показник досягне 4%», — і це після обвального падіння с/г сектора 1999 року?
А що ми сподіваємося побачити в цьому проекті, якщо його розробляли практично ті ж люди, що й Програму «2010». Адже кадровий склад керівників змінився в дуже малій мірі. Й саме ці керівники проводили деструктивну для країни монетарну політику, саме при них бралися позики без розроблених схем їх погашення. А тепер вони ж героїчно борються за пролонгацію боргів. І їм же, виходить, слід боротися з причинами, які вони ж і заклали раніше. Правда, я погрішу проти істини, якщо не зазначу одне ключове слово, якого не було в «Програмі 2010». «Прозорість». Це крамольне слово для бюрократії, й це принципово нове положення: «прозорість бюджету», «прозорість енергоринку». Але навіть і тут є недомовленість. Прозорість бюджету для кого? Чи зможе кожний платник податків без ускладнень дізнатися, на що витрачаються гроші бюджету, центрального або місцевого, чи прозорість передбачена тільки для керівних структур?
А прозорість енергоринку для всіх агентів чи ні? Й чи можливо забезпечити прозорість енергоринку, якщо спочатку не вирішити двоєдину проблему — рівень податків/рівень монетизації. А також проблему енергозбереження. А як відключати неплатників, якщо на одному кабелі й лікарня, й держпідприємство, й комерційна структура?
Такий проект не можна виправити, навіть якщо це тільки проект. Необхідно створювати нову матрицю, а не намагатися втиснути в стару нові принципи й підходи. Можна використати нові слова, але не можна за короткий час проникнутися їх суттю, пізнати їх глибоке значення, тому ми й бачимо в проекті: «прозорий механізм відповідальності держслужбовців» (sic!), замість прозорості діяльності держслужбовців.
Цей проект — плід страху, страху перед нез’ясовним і незрозумілим. І тому його супроводжували виступи- перестраховки, що Програму буде виконано, якщо не заважатимуть депутати, світова криза, кредитори. Навіть прибравши розділ «Ризики» після виступу голови адміністрації Президента В. Литвина, в ній залишилося досить перестраховок. І найголовніша — «успішне проведення реформи в значній мірі залежить від підтримки урядової політики з боку широких верств населення». Ця екстрапунктивна (тобто така, що перекладає відповідальність на інших) лексика проекту не випадкова. Це свого роду психологічний захист перед тим новим і незнаним, що вже присутнє в атмосфері країни. У філософії Гегеля це називається: Zeitgeist — Дух часу.
Це зміна епох і зміна світоглядів. На зміну контролю за матеріальними об’єктами й людьми приходить уміння управляти потоками інформації та енергією людей. Управляти глибинними процесами подій.
І тому настає розгубленість.
Як же так, нібито всі перші кроки уряду правильні. Заборонити взаємозаліки (30 грудня 1999 р.), заборонити позагрошові розрахунки, скасувати пільги — й усе буде добре. Головне, виявити рішучість. А це не спрацьовує. Й результати прямо протилежні. Й кредитори починають поводитися дивно, і МВФ. Починається пошук ворогів. А їх шукати не треба. Треба змінювати свій світогляд.
Необхідно пережити Zeitgeist.
У виступі Президента Л. Кучми, що супроводжував Послання, саме й є це відчуття Zeitgeist. Він говорить: «Пошук [національної ідеї] співпав у часі з формуванням нової ідеології світового устрою». Для реалізації заданої стратегії економічного та соціального розвитку «потрібні люди, які витримали перші випробування ринком». І далі він акцентує увагу: «Треба дивитися правді в очі: в переважній більшості [цими людьми] можуть бути вже кадри посткомуністичного призову».
Л. Кучма говорить, що необхідне «різке посилення уваги до гуманітарної сфери. Загальносвітові тенденції та власний досвід приводять до принципового висновку: індустріальне, промислове й економічне просування в значно більшій мірі залежить від духовної, культурної складової, ніж від суто технічних нововведень».
Необхідні: «взаємодія культур», «підтримка національного виробника інтелектуального продукту», формування національної еліти, чіткий поділ влади й бізнесу та багато чого іншого, що не знайшло відображення в проекті Програми уряду.
А те, що увійшло в проект із Послання Президента, не асимільовано їм і знаходиться у внутрішньому протиріччі з його змістом. Дискурси промови Президента й проекту Програми уряду діаметрально протилежні.
Так, Президент говорить «про нову генерацію людей, здатних мислити [виділено мною] й діяти по-сучасному, по-ринковому».
У Програмі ж ми читаємо: «Уряд орієнтуватиметься на кадри нової генерації — прагматиків і професіоналів, здатних до рішучих дій». Мимоволі виникає запитання, а що, зараз у виконавчій владі не прагматики й не професіонали? Ключової фрази — мислити по-новому — ви не знайдете в проекті.
Ще Л. Кучма акцентує увагу на тому, що необхідно привести в дію такі механізми, що забезпечили б показники, «істотно більш високі від середніх у світовій економіці». В економіках благополучних країн, які переходять на рейки постіндустріального суспільства, такі показники становлять 4-5% зростання ВВП, а в США приймаються заходи, щоб цей показник не перевищив 6%. У державах, що успiшно розвиваються, наприклад, у Китаї, вiн становить бiльше за 10%.
Тобто необхідні двозначні цифри й відповідні їм механізми.
Так, у Послання Президента попали цифри 6-7%. Але звідки вони попали й хто з розробників постарався ввести їх туди — не важко здогадатися. Вони пролазять зi старої епохи, зі старих програм, із програми «2010» й більш ранньої, що називалася «Пакет економічного зростання», побудованої на відживаючій ідеології, химерній суміші так званих соціалізму й капіталізму.
Те ж саме можна сказати й стосовно вартості робочої сили. Цифри зростання реальної зарплати в 1,3-1,4 рази, що знову таки попали зі згаданих програм, ніяким чином не можуть забезпечити «активну політику випереджувального зростання вартості робочої сили» — одне з найголовніших положень Послання Президента.
Країну можуть вивести з кризи тільки двозначні цифри зростання, особливо після такого глибокого падіння, тільки нові науково-економічні розробки, тільки нова ідеологія та нове
бачення, закладені в матрицю Програми, а не втиснення в стару ідеологію й стару матрицю елементів нового змісту й нових «модних» слів.
В іншому випадку знову виникатиме основне питання для країни: «Чому не йдуть реформи?»
Бо, як не прикрашай Програму (проект) новими словами, суть її залишається старою.
Дух часу невблаганний. І депутатам вирішувати, з ким бути солідарними, з яким часом і з якою епохою. Вони повинні вловити Zeitgeist, що відповідає інтересам країни.
