У перші роки третьої кримської державності (першою державністю було Кримське ханство, другою — Крим АРСР 1921 —1944 років; автономія, створена 1992 року, — вже третя форма державності Криму) любили повторювати: «Республіку ми створили, але де тепер взяти республіканців?». Тоді, в 1992—1994 роках здавалося, що через 10— 15 років тут усі, від дітей до пенсіонерів, будуть виховані республіканцями, а республіканська ідеологія буде, якщо не єдиною, то домінуючою на півострові. І що ж? Республіканська партія Криму з того часу канула в Лету, залишилися одні спогади і про Республіканську партію України, яка фігурувала на позаминулих виборах особливо активно в Криму, а суперечки про те, якою ж має бути кримська республіка, ведуться й досі. Каталізатором для цих теоретичних суперечок і практичних вправ днями стали дві недавні події: пам’ятне всім нинішнім кримчанам дев’ятиріччя третьої кримської конституції, прийнятої в жовтні 1998 року, і чергова річниця (86 років з дня створення 18 жовтня 1921 року) Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки, ліквідованої 1944 року, яке щорічно відзначають масовими акціями кримські татари.
Аналізуючи хід історії, в ці дні деякі кримські газети ставлять питання: «Чи буде через 10 років у Криму кримськотатарська держава?». З іншого боку, деякі політичні сили виступають з вимогами не лише створити в Криму «російську національну автономію», а й передати Крим до складу Росії. Приводів для цього й іншого багато. Один із кримськотатарських активістів Наріман Абдульваапов на семінарі «Охорона та збереження матеріально-культурної спадщини корінних народів Криму» прямо заявив: ми домагаємося головного — кримськотатарської автономії, й це буде перший крок, а кримськотатарська державність стане другим кроком. Кримські татари мають 350 років державності в Криму, і не лише в Криму. За територією Криму в кримських татар було втричі більше території, ніж у Криму, — це територія Кримського ханства. «Ми відновлюємо свою державність, і ми її відновимо обов’язково, — говорить Абдульваапов. — На користь цього говорить демографічна ситуація в Криму й деякі політичні чинники. За десять років Крим буде жити в новій реальності». Для когось ці слова звучать страхітливо. А хтось просто задумується: адже в Криму в 1921—1944 роках уже була кримськотатарська національна автономія, й нікому від цього не було погано, чому ж до цього досвіду не можна повернутися? Тим більше, що навіть та автономія не змогла захистити кримськотатарський народ від репресій, гучної «справи Велі Ібраїмова», від депортації, зрештою.
Більше того, у групи кримських татар, які називають себе організацією «Азатлик», справжню ейфорію викликав факт прийняття Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про права корінних народів, яка декларує права, які й кримські татари вважають своїми, і в статті 3 якої, зокрема, говориться: «Корінні народи мають право на самовизначення. Внаслідок цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і ві льно здійснюють свій економічний, соціальний і культурний розвиток». Декларацію, як відомо, підтримали 143 держави, при цьому 11 країн — серед них Україна і Росія! — утрималися. Нова кримськотатарська партія «Міллі Фірка», яка називає себе послідовницею та спадкоємицею однойменної партії початку ми нулого сторіччя, розгромленою в зв’язку зi «справою Велі Ібраїмова», твердить, що «Кримська АРСР — це той історичний підмурок, на якому може вирости за нових умов і з новим змістом чергова, третя, кримськотатарська державність». Тому не виключено, що в Україні ще буде запитаний досвід генерала Євгена Марчука, силами якого, наскільки відомо, було вирішено кримську ситуацію 1994 року.
НЕАВТОНОМНА АВТОНОМІЯ
У зв’язку з цим перед кримським (і українським) суспільством знову поставленi питання, які раніше здавалися неактуальними: що таке територіальна автономія; чи є нинішня автономія Криму кримськотатарською національною; чи є кримські татари, і хто ще, окрім них, корінним народом у Криму; як у такій ситуації забезпечити права інших національностей, у тому числі права українців Криму?
Питання про те, чи була Кримська АРСР автономією національною або територіальною, кожен вирішує по-своєму. Росіяни твердять, що, як і нинішня АРК, це була чисто територіальна автономія. Майже єдиний доказ — в її назві немає слова «національна». Проте більшість теоретиків не згодні з таким поглядом. По-перше, і в назвах інших чисто національних автономій слово «національна» зустрічається вкрай рідко. По- друге, стверджує кримський аналітик Володимир Поляков, безліч чинників указує на те, що КримАРСР створювалася саме за національною ознакою. Державною в ній була визнана кримськотатарська мова. В одному з листів Шаумяну Володимир Ленін писав, що загальне положення про рівноправність полягає в поділі країни на автономії за національною ознакою. У той час у національному характері Кримської автономії ні в кого не було сумнівів. У «БСЭ» (т. 1, стор. 460) стверджується, що «радянська автономія побудована за національною ознакою…». У книжцi «Выборы Советов КрымАССР» за 1927 рік вказується: «Відповідно до особливостей Криму як національної республіки…» Про національний характер Крим.АРСР говорить й її практика: лише за кримськими татарами резервувалися певні посади та дефіцитні робочі місця, витримувалася висока квота для керівних працівників із числа кримських татар, резервувалися 20% місць у навчальних закладах.
Незважаючи на те, що формально нинішню АРК відтворено за рішенням референдуму, в бюлетені якого, зокрема, однозначно стояло запитання: «Ви за відтворення Кримської АРСР…», її було відновлено, головним чином, на зовсім інших принципах, вже як територіальну. Це не може задовольнити кримських татар, і природно, що вони постійно ностальгують за національною Крим. АРСР, і весь час прагнуть надати новій АРК колишнього національного характеру. Багато хто — радикальними методами, а дехто, як, наприклад, Рефат Чубаров, твердять, що перетворення територіальної АРК на національну відбудеться шляхом повільних і поступальних перетворень шляхом збільшення обсягу національної освіти, майбутнього надання кримськотатарській мові державного статусу, поступового вростання кримськотатарських кадрів до спільної кримської бюрократичної ієрархії. Адже в майбутньому, хоча б під тиском світової громадськості, до якої все більше апелюють кримські татари, а з Декларацією ООН про права корінних народів доведеться рахуватися і Україні, й Росії.
КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ ЕТНОГЕНЕЗ
Природно, що хоч як би сперечалися теоретики, і відповідь на запитання, чи є кримськотатарський народ корінним у Криму, буде згодом лише одна — позитивна. Вже внаслідок того, що корінним будь-який народ вважається на тій території, де відбувся його етногенез. Під це визначення підпадають лише кримські татари, кримчаки, караїми, які раніше чудово ладили між собою, і, передусім, — у Кримському ханстві. Росіяни, які також претендують на статус корінних у Криму, не можуть бути визнані такими хоча б тому, що корінними можна бути в одному місці, й якщо росіяни корінні в Криму, тоді вони не корінні в самій Росії (етногенез не міг відбуватися в двох місцях із однаковим результатом!), а якщо росіяни все ж таки претендують на те, що їхня батьківщина Росія, тоді їхні претензії на Крим як батьківщину, як місце походження безпідставні.
МІЖ «ТРЬОХ СОСОН»
Що стосується вже 15-річного досвіду функціонування новітньої кримської конституції, то його оцінки також розходяться. Так, частина кримчан стверджує, що з трьох її варіантів (від 6 травня 1992 року, від 25 вересня 1992 року і від 21 жовтня 1998 року) найкращою була перша, бо вона, хоча й проголошувала, що Крим є складовою частиною України, однак була, за сутністю, конституцією незалежної держави, і це дуже тішить кримський регіональний егоїзм. Зміни й доповнення від 25 вересня 1992 року не змогли виправити ці хиби — внаслідок чого її й було скасовано ще 1994 року. Що стосується третьої кримської конституції від 21 жовтня 1998 року, нині чинної, то, незважаючи на її недоліки — нібито обмеження прав автономії, багато які кримські політики й аналітики вважають її новаторською не лише на території СНД, а й у світовому досвіді, й оптимальною для кримських умов. Досягнення Криму і передусім збереження хоча б приблизного миру та соціальної злагоди вони пояснюють, насамперед, тим, що ця конституція встановлює територіальний характер автономії.
Так, голова Верховної Ради АРК Анатолій Гриценко твердить, що «минулі дев’ять років дозволяють зробити певні висновки. Перше. Конституція Автономної Республіки Крим розвиває й деталізує положення Основного Закону України, що регулюють питання взаємодії органів влади автономії та держави. У правовому полі України це було зроблене вперше й згодом підтверджено Конституційним Судом країни. Друге. Конституцією автономії визначено досить широкі повноваження для самостійного розв’язання питань у сферах економіки, власності, раціонального природокористування, охорони довкілля. Ці норми виражають суть і призначення автономного утворення в рамках суверенної Української держави. Третє. Основний Закон автономії є важливим правовим документом, що впливає на міжнаціональні вiдносини на півострові. З урахуванням поліетнічного складу його населення, який історично склався, в основу конституції Криму покладено принцип територіальної автономії, яка гарантує рівність національних культур і мов. Упевнений, що будь-які інші підходи, пропозиції переглянути статус кримської автономії не мають реальних і юридичних перспектив…»
У той же час, він говорить: «Інше питання, що існує об’єктивна необхідність в масштабах країни істотно розширити повноваження органів місцевого самоврядування як владних структур, що найбільш повно відбивають інтереси територіальних громад. Йдеться, зокрема, про те, щоб наділити функціями виконавчої влади районні ради, чого сьогодні немає. Тим часом, Європейська хартія місцевого самоврядування, десяту річницю ратифікації якої Україна відзначає в ці дні, передбачає, що саме влада на місцях повинна володіти всією необхідною повнотою повноважень, щоб забезпечити стійкий прогрес у регіонах...»
Відомий кримський правознавець, заслужений юрист Криму й України, народний депутат України першого скликання, один із авторів третьої конституції Григорій Демидов вважає територіальний статус автономії Криму закономірною, що відповідає світовій практиці та міжнародному праву «особливою формою регіонального самоврядування». Він пише, що «в ХХ сторіччі принцип адміністративно-територіальної автономії отримав визнання й поширення в Західній Європі. Статус територіальної автономії було присвоєно ряду регіонів Іспанії, Аландським островам у Фінляндії. У післявоєнній Італії ряд областей отримав статус адміністративних автономій. Таким чином, конституційне право європейських держав пішло шляхом визнання й застосування як національно-культурної, так і адміністративно- територіальної автономії».
Новаторство територіального принципу кримської конституції Григорій Демидов вбачає у тому, що «коли навіть поінформована Європа не готова поряд зі словами «різноманітність культур» поставити слова «рівноправність культур», у кримській конституції закріплено не лише принцип різноманітності національних культур, а й принцип їхнього рівноправного розвитку та взаємозбагачення…». Конституція, яка стверджує рівність культур, ліквідувала колишній державний статус у Криму як російської, так і кримськотатарської мов, і чи варто за таких умов говорити про рівність культур, основою яких, зрозуміло, насамперед є своя національна мова? Тому очевидно, що кримська конституція досі зберігає безлiч суперечностей, які ще потрібно вирішити, в тому числі й нову суперечність між територіальним статусом автономії й новою Декларацією ООН про права корінних народів.
Григорій Демидов твердить, що в рамках Європейської хартії регіонального самоврядування може існувати специфічна кримська модель місцевого самоврядування, яку потрібно впровадити під час другого етапу конституційної реформи. І вона може полягати в ліквідації районних держадміністрацій, створенні при Радах власних виконкомів, закріпивши за місцевими бюджетами на довгострокових основах власні джерела прибутків, а також — скорочення повноважень обласних державних адміністрацій до рівня контрольно-наглядових. Але очевидно, що й при цьому виникають нові проблеми: як, наприклад, у Криму, де функціонує своя Рада міністрів, що створюється Верховною Радою, поєднувати останню вимогу з розширенням повноважень автономії, в тому числі й політичних, і економічних? Чи означає все це, що другий етап конституційної реформи зачепить і кримську конституцію, в якій постараються усунути наявні суперечності й затвердити нові принципи? У Криму принаймні до цього ніхто не готується, нові проекти не розробляються, суспільно-політична ситуація зі старими нормами й принципами відверто незавершеної конституції не співвідноситься, громадських обговорень цієї важливої правової проблеми не проводиться.
ТУПИКОВІ «ПРОЕКТИ»
На жаль, зараз у Криму проводиться також багато різних заходів, метою яких є зовсім не пошук істини. Наприклад, можна було б лише вітати проведення науково-практичної конференції «Крим у контексті Російського світу: історія та сучасність», якби зусилля аналітиків на ній було спрямовано на пошук шляхів гармонізації суспільних відносин, зміцнення миру та злагоди між національностями та конфесіями. Але якщо судити за газетним звітом, то її учасники виступили проти «вірусу автономізації» на тій підставі, що провели недвозначну аналогію між колишньою окупацією Криму фашистами і нинішнім входженням Криму до складу України. Окрім того, учасники тієї дискусії вважають, що на півдні України російський етнос вніс вирішальну роль у будівництво та розвиток міст, промисловості, транспорту, торгівлі та супутньої інфраструктури, а український етнос відігравав провідну роль у розвитку землеробства та тваринництва. Насправді це стара антинаукова концепція, яка не підтверджується об’єктивними даними. Поняття корінного народу учасники конференції виводять не з території етногенезу, а заявляють, що 200-річне проживання вже робить народ корінним. Врешті- решт уся дискусія закінчилася шовіністичним висновком про те, що «всі розмови про толерантність закінчуються геноцидом власного народу». І постановкою завдання: «розвивати російську ментальність і давати різку відсіч націоналізму». Зрозуміло, що в цій дискусії брали участь ті теоретики, для яких не під силу засвоїти, що різні націоналізми (тобто патріотизми, любов до свого народу) можуть дружити та співпрацювати, в тому числі можуть співпрацювати російський і український патріотизми і націоналізми, але щойно російський націоналізм починає «давати відсіч», він перетворюється на махровий шовінізм, на якому неможливо побудувати не лише злагоду та співпрацю, а узагалі що-небудь путяще. Ні, не така провокаційна аналітика потрібна Криму, Росії та Україні для того, щоб спроектувати своє успішне майбутнє.
До розряду провокаційних потрібно віднести й різні «новаторські» пропозиції, які висловлюються не в дискусійно-правовому, а в чисто підбурливому стилі, як, наприклад, радикальні «проекти» від перетворення Криму на рядову область до виділення в самостійну державу. Провокаційні й підбурливі тому, що і те й інше безглузде. Чи є логіка в поверненні Криму статусу області, якщо навіть недосконала автономія підтвердила свою необхідність? З іншого боку, Крим як самостійна держава неможливий не так через обмеженість ресурсів, як через зовнішні претензії. Росіяни «лякають» приєднанням Криму до Туреччини, що є неможливим не лише тому, що Туреччина — на відміну від Росії — на Крим не претендує, а тому, що управління Кримом через Чорне море технічно неможливе. Але вони тому й лякають, що потрібно приховати той факт, що незалежний Крим — це Крим уже повністю в складі Росії, тим більше — за умови розміщення тут Чорноморського флоту.
У той же час, повернення Криму до складу Росії — це найбільш песимістичний сценарій кримської історії. По- перше, це практично назавжди. По-друге, це означає одночасне перетворення його на ще одну Чечню, оскільки й нинішня російська політика є антитатарською в такій же мірі, як і античеченською, тому це означатиме і практично нову депортацію та переслідування кримських татар за прикладом чеченців, звільнення непотоплюваного авіаносця «Крим» від небажаного й чужого елементу, який заважає його новому становленню в ролі вічної військової бази. А це означає — припинення розвитку курорту, шкода заповідникам і природі, мілітаризація промисловості, науки, всього життя. У той же час, якщо, перебуваючи в складі України, Крим ще може заявляти про свої регіональні права, користуватися посиленою увагою державних органів влади України, то в складі Росії — особливо нинішньої! — воєнізований Крим — це занепала провінція, в якій ніщо, окрім фортеці та благополуччя військових баз, Москву не цікавитиме. Хіба це не підтверджується практикою нинішніх російських окраїн? І нинішні деякі радикальні російські громади підтримуються Росією лише тому, що вони за межами Росії. Якщо вони раптом опиняться в межах Росії, з ними ніхто не «панькатиметься», діяльність їх тут же буде придушено. Тому здатність думати й порівнювати — сьогодні найголовніші риси, необхідні для Криму та кримчан, — політиків, учених, аналітиків, громадських діячів, адміністраторів, журналістів…
