У літературі Хорхе Луїс Борхес посідає таке місце, яке в малярстві посів Сальвадор Далі. Йдеться про геній, містифікації та інтелектуальну провокацію. Щоправда, за популярністю Борхес відстає від Далі: на картини можна просто дивитися, а над текстами треба думати. Все це я веду до того, що славетному аргентинському письменникові належить вигадка про медаль, яка має лише лицевий бік (аверс). А от реверсу (зворотного боку) в неї нема; така, знаєте, нестандартна фізика…
«Тузла: з ким маємо справу?» — так назвав матеріал «День», характеризуючи останні перипетії у стосунках України з Москвою («День» від 31.10.03). Мені здається, що ми, українці, завжди й сьогодні мусимо морочитися з державою, яка має лише один — зворотний — бік. І так здається не лише мені. Прошу: «Мы с вами снова живем в черно-белой стране… В России больше нет никакого политического центра. Мы снова должны выбирать между демократией и тоталитаризмом, между гражданскими свободами и тоталитаризмом» (С.Новопрудський, «Известия» від 29.10.03). Ця теза стосується насамперед внутрішньої політики В. Путіна, але загальновідомим є те, що саме внутрішні «розлади» визначають дії кожної держави на міжнародній арені. Російський «реверс» можна трактувати ще й за тими значеннями цього слова, про які пише енциклопедія: зворотний рух або пристрій, за допомогою якого змінюють напрямок. Імперський реверс Росії сьогодні є абсолютно очевидним. Тузла — лише одна (хоча й найбільш дражлива для нас) — особливість «нового» старого візантійсько-ординського курсу. Згадаймо про заступницю міністра закордонних справ РФ, яка взялася запроваджувати державність російської мови у всіх країнах СНД. Згадаймо про так званий єдиний економічний простір, у статуті якого Україні дарують менше ніж одну десяту частку голосу при вирішенні стратегічних проблем. Згадаємо імперську ескападу А. Чубайса. Згадаймо, зрештою, маячню російських політиків, з якою читачі, вочевидь, уже знайомі, маючи в руках стенограму обговорення тузлинської кризи в програмі «Свобода слова» на телеканалі НТВ («День» від 31.10.03). Те, що цей острівець належить РФ, сумніву в них не викликає, але цього замало: мусимо віддати «братам-слов’янам» ще й Крим, Миколаїв і Одесу… Не слабко?
Чому так різко ставиться «на бочку» наше, даруйте на слові, стратегічне партнерство з РФ? «Кремль больше всего боится осуществления такого сценария: Украину принимают в ЕС и НАТО, а Россию — нет. Тем самым граница между Западом и Россией, между Европой и не-Европой пройдет как раз по российско-украинским рубежам. Нас отбросят в Азию» (М. Юсін, «Известия» за 31.10.03). Щоправда, Росію не «отбросят», а лишать там, де вона завжди була. В уяві теперішніх російських можновладців «ліберальна імперія» і «європейська імперія» є синонімами. Хоча в сучасних геополітичних умовах це звучить приблизно так, як «свинячі роги».
Є в цій справі ще один «реверс», який можемо бачити не за хутором Михайлівським, а в себе. Не треба тиснути на Україну, сказав у розмові на НТВ пан Кох, а треба скупити в неї все, що нам подобається, і на тому кінець: нікуди після цього «хохли» не дінуться. Це — дуже серйозно, бо маємо й у своєму домі тих, що готові все продати (і продатися), й ці люди посідають не останні місця в українському бізнесі. Не кажучи вже про те, що — за свідченням соціологічних опитувань — більше нiж половина мешканців Криму готові віддатися й без грошей. У цій ситуації хіба що кримські татари лишаться патріотами України (попри складнощі історичних перипетій, які українці й татари мають за своїми плечима).
Кілька слів про висловлювання опального нині керівника адміністрації президента РФ і його погрози кинути бомбу на Тузлу. Хоча в московській пресі ця заява сяк і так спростувалася, особисто я не маю сумніву, що О. Волошин сказав саме те, що хотів. В цьому контексті з дозволу шановних читачів наведу ще одну цитату — цього разу з «Літопису гадяцького полковника Григорія Грабянки» (1992, «Знання», стор. 124). Йдеться про події 1659 року, коли Юрась Хмельниченко разом із наказним гетьманом Цюцюрою та московитами під проводом боярина Шереметьєва рушили на Польщу. Невдовзі потрапили в оточення і… Слухайте! «Йдучи назустріч побажанням Шереметьєва, ляхи почали переговори. За мирною угодою, що уклали обидві сторони, було вирішено всіх козаків, що були в поході з боярином, видати в полон, як плату за послуги(…) почали росіяни козаків за хліб, сіль та воду видавати». Хвалити бога, Цюцюра, не бажаючи такої неправди терпіти, з великими втратами прорвав ворожі лави. Це — про одвічне слов’янське братство. Жодної (підкреслюю — жодної) угоди, укладеною Україною, Москва не дотримувалася до кінця, при кожній слушній нагоді продаючи нас.
У ЗМІ звучали заклики щодо створення загону добровольців, які на Тузлі могли б протистояти краснодарським козакам. Як лікар, я готовий увійти в такий загін, але певен, що до збройних сутичок не дійде, то не варто про це говорити серйозно. Маю іншу пропозицію: регулярно посилати на Тузлу концертні та лекторські бригади. Два десятки років я був лектором товариства «Знання», і певен, що знайду тему для розмови і з постійними мешканцями Тузли, і з нашими прикордонниками.
