Как просто решить, что ты слаб, чтобы мир изменить,
опустить над крепостью флаг и ворота открыть. Пусть толпа войдет в город
твой, все цветы оборвет, и тебя в суматохе людской здесь никто не найдет.
Андрій Макаревич
НАЖДАЧНА КОНТРРЕВОЛЮЦІЯ
Референдум, скоріш за все, відбудеться. Парламент руками
президентської більшості вже практично знищено.
Люди, в просторіччі звані «олігархами», які організували
суїцидальне голосування зігнаних в Українському домі депутатів, абсолютно
відверто заявляють про намір змінити на свою користь політичний та економічний
устрій. І цілком упевнені, що в Україні їм усе дозволено, що втомлене суспільство
прийме їхні правила гри й адекватно не відреагує на їхні дії.
На відміну від оксамитової революції початку 90-х у Східній
Європі, мирних процесів, ініційованих інтелігенцією та підтриманих народом,
те, що відбувається в Україні на початку 2000 року, слід назвати наждачною
контрреволюцією — олігархічним переворотом, що проходить за повної апатії
населення.
Про передумови й можливі наслідки парламентського розколу
та референдуму говорили багато. Мало уваги було приділено лише двом моментам:
соціальному — зацікавленість різних соціальних груп у тій чи іншій розв’язці
кризи — та ролі інтелігенції, а саме: її відповідальності за майбутнє України.
ПРИЙДЕШНІЙ ХАМ
Отже, олігархія (тепер ми говоритимемо про олігархів не
в повсякденно-лайливому контексті, а як про соціологічний термін — дивіться
статтю автора в «Дні» 23.09.1999) — економічно та політично правляча в
Україні, як, проте, і в інших країнах СНД, соціальна група, представники
якої завдяки своїм капіталам впливають на виконавчу владу. А використовуючи
цей вплив, збільшують власні капітали. Сьогодні сама виконавча влада стала
джерелом надприбутків. Тому функціонування системи олігархічного (точніше
— державного монополістичного) капіталізму можливе лише за умови спеціальної
політичної організації суспільства. Найповніше її інтересам відповідає
пряма диктатура або система президентської республіки.
Вищим досягненням олігархічної політичної системи в СНД
стала «єльцинська (тепер — путінська) монархія». В Україні її аналог —
режим Кучми, зосередивши в своїх руках усю повноту виконавчої влади як
у Києві, так і на місцях, сьогодні хоче підпорядкувати й владу законодавчу.
На їхньому шляху стоїть найбільше завоювання молодої української демократії
— Конституція 1996 року. Суть перевороту, що здійснюється олігархами в
Україні, — зміна Конституції таким чином, щоб вона гарантувала безперебійне
функціонування олігархічної політичної системи — авторитарного президентського
режиму.
Напевно, не має сенсу називати прізвища людей, які належать
до описаної нами групи. Не лише тому, що вони широко відомі. Але й тому
що не виключено: не сьогодні-завтра найбільш гучні з них зникнуть, збанкрутують,
опиняться за гратами, виїдуть за кордон. Якщо вони програють, їхнє місце
займуть люди з іншими прізвищами, які перемогли в конкурентній боротьбі.
Але це будуть люди зі схожим походженням капіталів, зі схожими рефлексами
та звичками. Як, проте, не обов’язковим є й той факт, що олігархічну політичну
систему буде й надалі очолювати людина з прізвищем Кучма. Олігархи, які
набрали сили, можуть замінити його будь-ким іншим: система олігархічного
капіталізму відтворює сама себе. Хам із афоризму Мережковського нагрянув
з азіатської Росії в європейську Україну.
Якщо до виборів 1999 року говорили про президентський авторитаризм,
то після них можна говорити, що цей авторитаризм набуває дедалі більше
рис тоталітаризму. Зі своїх посад усунуто не лише голів адміністрацій,
які не забезпечили запланований результат виборів, але й директорів шкіл,
на території яких знаходилися «неблагонадійні» виборчі дільниці.
«Демократичний» режим Кучми органічно увібрав у себе характерні
риси комуністичного тоталітаризму, проти якого боролися попередники правих
— дисиденти. Адже в більшості своїй біля керма виконавчої влади й на вершині
українського бізнесу залишилися представники радянської номенклатури. Вони
вже не можуть змінитися внутрішньо. Правлячий сьогодні в Україні клас уявляє
собі соціальні відносини так само, як і раніше. Секретар чи директор (президент
чи губернатор) повинні зосередити всі сфери людської діяльності на ввіреній
дільниці під своїм контролем, керувати й «вирішувати питання» директивами
(указами). Ради (парламент) повинні бути колективними, слухняно голосуючими
органами. Свободу слова в сьогоднішній Україні, як колись в Україні радянській,
практично знищено. І, звичайно ж, необхідний «образ ворога». Сьогодні роль
ворога замість «імперіалізму» грає «ліва опозиція». Проте після негативної
реакції Ради Європи й західної демократичної преси на те, що відбувається
в Україні, образ «імперіалістичного ворога» цілком може воскреснути.
Хто за такого стану справ перебуває на вершині «виконавчої
вертикалі» — генеральний секретар чи президент, ніякого значення не має.
Головне, що й генсек, і президент можуть працювати тільки з прикажчиками,
але не з вільними людьми.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПАРЛАМЕНТАРИЗМ ЧИ АЗІАТСЬКЕ ПРЕЗИДЕНТСТВО
Інтелігенція, використовуючи соціологічні терміни, — найбільша
«група впливу»: громадська думка формується саме нею, незважаючи на поширену
думку, що результати виборів визначають технології. Українська інтелігенція
прийняла за чисту монету альтернативу: «демократ» Кучма проти «комуністичної
диктатури» Симоненка. Як результат — українське суспільство упустило шанс
мирним шляхом змінити політичну та економічну систему держави, до слів
«незалежна Україна» додати визначення «демократична». Оксамитова революція
1999 року в Україні не здійснилася. Як здійснилася вона щойно в тій же
Хорватії з обранням нового президента, готового провести демократичні перетворення
і знищити всевладдя президентської адміністрації.
Президентські вибори 1999 року не були демократичними.
Хоча б тому, що агресивно-переважна більшість мас-медіа (й електронних,
і паперових) працювали на одного кандидата. Однак тільки лише «пресуванням»
мозків результат виборів пояснити неможливо. Чомусь ми досі вважаємо нормальним,
коли глава адміністрації організовує вибори президенту, державний телеканал
«мочить» його конкурентів, сам же президент вершить наші долі указами.
Більшість української інтелігенції не вважає демократичні
цінності абсолютними і готова принести їх у жертву державності як такій
(на Заході) або сильній руці, яка може навести соціальний порядок (на Сході).
В основі дисидентського руху української інтелігенції 60—70-х
років лежали дві ідеї: незалежної України та демократичних свобод. Ідеї
були абсолютно в дусі загальноєвропейського руху за права людини, апогеєм
якого став 1968 рік у «комуністичній» Празі й «капіталістичному» Парижі.
Але після набуття української незалежності Рух та інші «праві» партії,
записні спадкоємці дисидентів із Української Гельсінської групи, добившись
незалежності України, забули про права людини і, зберігши за собою традиційну
назву «демократи», перестали бути такими по суті.
У «конструктивної опозиції» (обидва Рухи й ПРП) залишилася
єдина ідеологія — ідеологія політичної торгівлі з владою. В цій торгівлі
«національно стурбовані праві» аж ніяк не досягли успіху, виконуючи роль
малооплачуваної масовки для олігархів і катастрофічно втрачаючи авторитет
у суспільстві. Інша частина «правих», яка претендує на роль найбільш прогресивної
інтелігенції, кличе нас у Європу й понад усе піклується про «економічні
реформи» та світле капіталістичне майбутнє України. Забуваючи при цьому,
що саме для держав Європи характерний парламентаризм, а для Азії — президентство
(ханство, царство тощо). І що Європу з її соціалістичними урядами все важче
називати «капіталістичною». Сьогодні в суспільстві існує потреба принципової
опозиції на противагу опозиції «конструктивній». Праві для режиму Кучми
недорогі й зручні в користуванні. Адже вони — також українська інтелігенція!
Одного разу виникла суперечка, чим відрізняються поняття
«інтелігент» та «інтелектуал». Зійшлися на тому, що «інтелігент» — термін,
що визначає соціальну групу зі своїми економічними інтересами. «Інтелектуал»
же — інтелігент, який піднявся над своїми економічними проблемами. В будь-якому
випадку серед «групи впливу» є свій «авангард», історичною місією якого
є орієнтування лідерів громадської думки незалежно від економічної чи політичної
кон’юнктури. В сьогоднішній Україні авангард інтелігенції зникаюче малий.
Українська інтелігенція, яка пішла в своїй масі за ідеєю
незалежності та демократії, сьогодні втратила свій інтелектуальний авангард.
Авангард, який розуміє, що демократія — це не тоді, коли до влади приходить
партія з демократичною назвою, а тоді, коли свою думку можуть вільно представляти
й конкурувати без прийомів на кшталт «лому» всі політичні течії, зокрема
комуністи. Коли права та свободи гарантовані всім, незалежно від політичного
кольору. Адже навіть «Демократичний союз» із глибоким почуттям гумору нагадав
напередодні перевороту слова Альбера Камю, що демократія — це, мовляв,
не влада більшості, а захист меншості. Бо наступним кандидатом на заборону
після комуністів цілком може стати Рух. Через непотрібність для олігархів,
оскільки зробив свою справу.
ВТЕЧА ВІД СВОБОДИ І ВЕЛИКА ВІДМОВА
Ми стали іншими, ніж десять років тому. Колись окрилені
можливістю здійснити мрію поколінь українців — домогтися незалежності та
свобод, тепер ми сумовито шукаємо заробітку за будь-яких обставин. І готові
заради цього мовчати чи навіть піддакувати офіційній пропаганді на УТ-1.
Українське суспільство взагалі й українська інтелігенція зокрема втратили
пасіонарність кінця 80-х. За втрати пасіонарності втеча від свободи (Е.
Фромм) — глибоко людська реакція, що забезпечує безпеку. Її можна пояснити.
Не можна виправдати.
Суспільство не готове до революції — ні до оксамитової,
ні до якої. Інтелігенція не готова постояти за себе й за суспільство. Сьогодні
ситуація навіть гірша, ніж за брежнєвських часів. Будь-який протест опиниться
в кращому випадку в атмосфері нерозуміння, а не мовчазної, але все ж підтримки.
Та й теперішні беручкі «пацани» — не ті розм’яклі комуністичні секретарі.
Невже ми чекатимемо на «еволюційний» розвиток — поки олігархи
накрадуться й добровільно побудують для низів благополучну державу. Але
чи буде так і чи буде користуватися плодами цього благодіяння інтелігенція,
яка із завидною регулярністю відчуває на собі симптоми дежа вю: після відлиги
настають заморозки? Але що робити, коли після того, як ідеї «націонал-демократів»
втратили актуальність, а «реформатори» зазнали краху, немає в української
інтелігенції ідеї взагалі ніякої?
Були інші часи. В ситій буржуазній Франції студенти (чого
їм ще не вистачало!) виступили проти авторитаризму де Голля. Просто тому,
що хотіли бути вільними. В ті ж благополучні 60-ті брежнєвські роки українська
інтелігенція виступила за права людини та нації. Бо також хотіла бути вільною.
Свобода й права людини — абсолют, що не підлягає сумніву
ні заради «революційної» чи «контрреволюційної доцільності», ні заради
«економічних реформ». На цю ідею завжди орієнтувалася інтелігенція. Цієї
ідеї сьогодні не вистачає нам. Просто нас уже навчили, що капіталізм —
це добре, що треба збагачуватися й любити багатих. І ми забули, що на минулому
рубежі століть, тоді, коли українська інтелігенція дозволяла собі бути
собою, вона протестувала проти буржуазних порядків (дивись «Глитай або
ж Павук»). Проти того, що все вирішують власність і гроші. Адже в людини
може бути щось, що не є гроші, але набагато краще за них. Адже «олюднена
людина — це не той, хто має багато, а той, хто є багато ким» (Е. Фромм).
Адже всі великі капітали в сьогоднішній Україні могли з’явитися лише внаслідок
крадіжки — неконтрольованого розподілу національної власності, перерозподілу
державного бюджету чи «сидіння» на газовій трубі.
Олігархічний капіталізм є монополістичний капіталізм, що
не може існувати в умовах свободи — політичної, економічної, соціальної.
Але є соціальні групи, чиї економічні інтереси передбачають саме свободу
— свободу вибору, свободу слова, свободу діяльності, просто свободу: інтелігенція,
студентство, дрібні підприємці, кваліфіковані робітники. Це — нові соціальні
групи. «Нові» — бо з’явилися чи значно розширилися останнім часом, або
тому, що не вкладаються в класичний марксистський розподіл на капіталістів
і пролетаріат. Їхні економічні та політичні інтереси об’єктивно протистоять
інтересам олігархів і не сприймають повернення в комунізм. Якщо вони ці
свої інтереси ще не усвідомили, значить, не розбудили їх.
Дрібна буржуазія на роль пробуджувача не годиться. Внаслідок
описаної нами системи олігархічного капіталізму дрібний буржуа змушений
іти під «дах» олігархів або ж буде негайно розорений. Залишаються ті, кого
ми назвали авангардом. І ті, хто брав безпосередню участь у створенні незалежної
України, тобто відповідальний за її майбутнє. Вони мають моральне право
й повинні це зробити.
Прийшов час великої відмови (Г. Маркузе) від цінностей
і способів поведінки, що нав’язуються олігархічною державою, — час нових
дисидентів. Дисидентів, які підготують революцію, нехай не 2000-го, нехай
пізніше. Прийшов час викликати дух Че Гевари. Олігархічний капіталізм,
можливо, є закономірним результатом розвитку посткомуністичних суспільств.
Але абсолютно точно, що не волею людей навіть, а під дією всесвітніх законів
його буде зметено. Революція переможе. Адже немає диктаторів, які не відповіли
б перед судом народу або історії. Адже немає народу, який погодився б вічно
жити в ярмі.
