Твердження, що після помаранчевої революції наше суспільство стало іншим, звучить сьогодні як непорушна істина. Але чи так це? І якщо ми змінилися, то в який бік, наскільки, і чи є ці зміни безповоротними? На ці запитання намагаються відповісти вітчизняні соціологи, порівнюючи результати своїх нещодавніх опитувань із моніторингами громадської думки минулих років. Зокрема, співробітники Інституту соціології НАН України, які протягом понад 10 із лишком років вивчають наше суспільство в усіх його проявах, готують до видання дослідження на тему помаранчевої революції та спричинених нею змін у соціумі. Фрагмент майбутньої праці — статтю відомого соціолога Євгена ГОЛОВАХИ — «День» пропонує своїм читачам.
Соціальні очікування є основою інтеграції та стабільності суспільства, формування соціально-психологічної атмосфери, її загальної оптимістичної або песимістичної спрямованості. У тій мірі, в якій інфляційні очікування в економічній сфері можуть спричинити реальну кризу фінансової системи, песимістичні очікування здатні породити соціальну кризу, загальне невдоволення владою, феномени суспільної апатії, масового протестного голосування й агресивного соціального протесту. Власне, так і сталося в період, який передував президентським виборам 2004 року й помаранчевої революції. Масовий песимізм, зумовлений накопиченням негативного досвіду соціальних трансформацій, призвів протягом останніх років президентства Л. Кучми до того, що потреба в отриманні нових надій у більшості населення України проявилася в переважаючій моральній, а потім і електоральній підтримці В. Ющенка та його політичних соратників. У цьому контексті і самі події, що привели до перемоги опозиціонерів, і їхню соціальну підоснову цілком обґрунтовано можна назвати «революцією очікувань». Про те, що революційні зміни у вирішальній мірі зачепили саме соціальні очікування, свідчать дані порівняльного дослідження довготривалих соціальних очікувань громадян України.
Перший етап цього дослідження провів Київський міжнародний інститут соціології під науковим керівництвом автора в жовтні 2002 року (опитали 3374 осіб). Індикаторами віддалених соціальних очікувань були виміряні за п’ятибальною порядковою шкалою відповіді на запитання про те, якою мірою через десять років будуть вирішені основні соціальні проблеми України (див. таблицю на стор. 4.). На основі цих індикаторів розрахований «Індекс соціальних очікувань» (ІСО). Значення ІСО, що дорівнює 0,5, є умовним нулем, вище якого розташовані величини, що відображають переважання песимістичних очікувань, а нижче — оптимістичних. У березні 2005 року ця методика була внесена в інструментарій щорічного моніторингу Інституту соціології НАНУ (опитано 1800 респондентів).
Наданий у таблиці розподіл відповідей на блок запитань про довготривалі соціальні очікування демонструє, наскільки суттєво змінилося співвідношення соціальних оптимістів і песимістів за останні два з половиною роки. У жовтні 2002 лише за двома з дев’яти позицій питома вага оптимістів була трохи більша, аніж песимістів, а за іншими позиціями явно переважав песимізм. У березні 2005 спостерігається протилежна картина: лише за однією позицією (боротьба з корупцією) песимістів виявилося більше, ніж тих, хто вірив в Україну без корупції та тіньової економіки. В усіх інших випадках помітним стало переважання оптимістичних очікувань. Причому всі зміни мають явно виражену оптимістичну спрямованість.
У 2002 році ставлення до влади було таким, що навіть через десять років більшість громадян не чекали, що в Україні суттєво знизиться злочинність, вдасться переважно покінчити з тіньовою економікою та корупцією, якісна освіта та медична допомога стануть загальнодоступними, пенсії будуть не нижчими за прожитковий мінімум, а політичні лідери більше враховуватимуть інтереси та думки простих людей. Останнє масове песимістичне очікування вельми показово співвідносилося з упевненістю більшості громадян України в тому, що «загалом уряд знайомий із проблемами, з якими стикаються такі люди, як я». А отже, масовою свідомістю влада в той період розглядалася не стільки як недостатньо обізнана про проблеми простих людей, скільки як незацікавлена в їхньому вирішенні не тільки в цей час, а й у віддаленій перспективі.
Попри переважання песимістичних оцінок довготривалої суспільної перспективи, стан безнадійності та відчаю ніколи не був переважаючим у масовій свідомості. За даними моніторингу Інституту соціології НАН України, питома вага громадян України, які втратили надію на покращання ситуації в країні, в 1994 році становила 25%, в 1996 — 30%, в 1998 — 32%, у 2000 — 28%, в 2002 — 21%. Якщо в 1998 році зазначали, що протягом останнього року їм доводилося «втратити віру в свої сили настільки, що буквально нічого не хотілося робити», 22% громадян України, то в 2002 році — 12%. Отже, передумов для тотальної соціальної дезінтеграції в Україні не було й у роки, коли спостерігалося погіршення соціально-економічного становища країни та масова недовіра владі.
Поява нової президентської влади та нового уряду різко змінила настрої в суспільстві. Загалом, із жовтня 2002 по березень 2005 року значення ІСО для дорослого населення України змінилося принципово: переважно песимістична оцінка довготривалої перспективи країни змінилася загалом оптимістичною. Причому переважання оптимізму спостерігається у представників більшості демографічних груп, крім жителів східного регіону, а також росіян і російськомовних, більшість яких проживає у східному та південному регіонах України.
Аналізуючи демографічні чинники формування довготривалих соціальних очікувань, відзначимо відсутність статистично значущих відмінностей між віковими й освітніми групами. Іншими словами, довготривалі соціальні очікування формуються не під впливом життєвого досвіду, соціальних знань і загальної ерудиції людей. Про які ж інші чинники може йтися? Судячи з даних аналізованих опитувань, це чинники регіональної диференціації, національної ідентичності та рідної мови. Два полярні регіони — Захід і Схід — демонструють принципові відмінності в поглядах на майбутнє України. Виражений оптимізм заходу і помірний песимізм сходу — це багато в чому результат зміни влади, оскільки в жовтні 2002 року і на заході, і на сході переважав песимізм (значення ІСО становили відповідно 0.54 і 0.65). До березня 2005 року соціальні очікування на сході, хоч і дещо покращилися, але загалом залишилися песимістичними, а на заході сталася революційна зміна ставлення до довготривалої перспективи країни — від помірного песимізму до надзвичайного оптимізму. Судячи з цих змін, захід України вірить у те, що зміна влади принесе країні процвітання вже наступного десятиріччя. І хоча схід радше не вірить у це, показовим є той факт, що поразка на президентських виборах «свого кандидата» не породила посилення песимістичних очікувань відносно майбутнього України. При цьому серед тих, хто голосував за В. Януковича, переважають песимісти, тоді як серед тих, хто голосував за В. Ющенка, переважну більшість становлять оптимісти.
Помітні також суттєві відмінності між невіруючими і православними, з одного боку, та греко-католиками — з іншого. Особливим оптимізмом відрізняються прихильники греко-католицької конфесії, а також прихильники національно- демократичного та націоналістичного напрямів у політиці. Серед прихильників різних ідеологій песимізм демонструють лише комуністи. А загалом, соціальний оптимізм — це риса, здебільшого притаманна людям, які проживають у західному та центральному регіонах, прираховують себе до титульної нації, вважають українську мову рідною, дотримуються правих і правоцентристських поглядів, декларують релігійність і підтримують Президента України В. Ющенка.
Вельми високий рівень соціального оптимізму в прихильників В. Ющенка пов’язаний із довірою до нього й тих владних структур, які співпрацюють із ним у новій соціально-політичній ситуації (Верховна Рада, Кабінет Міністрів). При чому, як показують розрахунки, що ґрунтуються на показниках рівня довіри до органів влади та соціальних інститутів, сьогоднішні оптимістичні очікування більшості населення є насамперед наслідком тієї довіри, яку люди відчувають до В. Ющенка як нового Президента України. А отже, підмурок нинішнього соціального оптимізму все ще залишається досить нестійким. Великі надії, пов’язані з очікуваним успіхом діяльності одного політичного лідера, можуть обернутися не менш глибоким розчаруванням у тому випадку, якщо лідер і його команда цих надій не виправдають. У цьому випадку можлива й зміна домінуючого типу соціальних очікувань — із помірно оптимістичного на вкрай песимістичний. Така загроза завжди залишається актуальною для суспільства, в якому надії пов’язані насамперед із вірою в окремих політичних лідерів, а не в стабільність і демократичну спрямованість основоположних соціальних інститутів. Хоча, втім, історія знає й випадки, коли окремі політичні лідери, приходячи до влади, сприяли створенню в суспільстві стабільної демократичної інституційної системи, необхідної для формування сприятливої довготривалої перспективи розвитку суспільства та стійких масових оптимістичних очікувань.
