Відмінною особливістю парламентських виборчих кампаній в Україні стало те, що вони як інструмент формування вищого законодавчого органу, по суті, виступають «початковою школою» лідерів загальнонаціонального масштабу, полігоном партійного будівництва, ареною «перепланування» партійної архітектури, реалізовують тенденцію поступової партизації політичних еліт. А ядром і сполучною ланкою утворення партійних коаліцій виступають не стільки ідеологічні імперативи, скільки персоналії, які здатні у майбутньому стати лідерами широких політичних коаліцій. Тому і пошук електоральної підтримки з боку політичних сил часто носить характер деякого симбіозу — ідейних, іміджевих, партійних, фінансових, організаційних, інформаційних ресурсів. У цьому випадку те, що стане вирішальним чинником для формування у виборця електорального рішення, знаходиться «за сімома печатями». Спроби вивести алгоритм, згідно з яким виборець приймає рішення, часто виявляються винесеними за дужки у передвиборних соціологічних дослідженнях. Незважаючи на прагнення до соціологічної експертизи, соціологи під впливом виборчої кон’юнктури нерідко зісковзують на соціологічний PR. Нижче спробуємо дати експертну оцінку передвиборної партійної конкуренції, рейтингів політичних сил та прогноз щодо партійної конфігурації майбутнього складу парламенту.
Із чітко визначеної четвірки лідерів головними гравцями у виборах- 2002 стали три центристські сили: праві центристи — «Наша Україна», «адміністративні» центристи — «За єдину Україну!» та «ідеологічні» центристи — СДПУ(о). Ці партійні актори змогли сконцентрувати і мобілізувати величезний ресурсний потенціал, організаційно консолідувати центристські і правоцентристські політичні партії і претендувати на призові місця у кампанії, при цьому відтіснивши ліві партії, насамперед комуністів, з епіцентру партійної конкуренції.
Для парламентських виборів- 2002 характерний якісно інший формат партійної конкуренції. Якщо звернутися до парламентських виборів 1998 року, то партійна конкуренція була складною, оскільки відбувалася в трикутнику, в основі якого були опозиційні політичні сили: з одного боку, ліва опозиція — комуністи і соціалісти (КПУ, СПУ — СелПУ), а з другого — більш радикальна опозиція (ПСПУ, «Громада»), а «опозицією опозиції» виступали центристи (НДП, СДПУ(о), ПЗУ). Роль комуністів була двоякою — виступаючи головною ідеологічною опозицією, вони одночасно були стримуючим гравцем у конкуренції центристів і радикальних опозиціонерів.
Формат конкуренції на виборах-2002 має якісно інший ідеологічний зміст. По-перше, зменшилася роль, вплив і рейтинг комуністів та лівих партій, як наслідок зниження соціальної напруженості, зменшення радикальних настроїв у суспільстві. На базі економічного зростання і пов’язаних з ним позитивних соціальних очікувань стало можливим формування нового, «нелівого соціалізму». Тому патерналістські соціальні очікування прийняли нові ідеологічні форми, ілюстрацією чого слугує зростання популярності соціал-демократичної ідеології, перехід частини «соціальних голосів» до «За ЄдУ!», «Нашої України». До речі, феномен партії «Жінки за майбутнє» ілюструє український, «жіночий» варіант нових форм патерналістських переваг.
По-друге, опозиція не має такої підтримки, яка була на виборах 1998 року, і тому вона не змогла зробити достатній кількісний приріст своєї виборчої ніші: зменшився лідерський вплив О. Мороза і Н. Вітренко і, відповідно, їхніх партійних структур, а опозиція Ю. Тимошенко, що побудована на антипрезидентській критиці, виявилася слабко запитаною електоратом. По-третє, новим гравцем на електоральній карті виступив блок «Наша Україна». До речі, стартовим майданчиком виходу В. Ющенка у сферу публічної політики стала його робота у виконавчій владі, яка до того ж багато в чому визначила успішність його виборного дебюту. Крім цього, завдяки фігурі екс-прем’єра право-консервативні сили, які ніколи раніше не мали високого рейтингу, змогли вийти у фаворити парламентської кампанії і підключитися до епіцентру реальної політики. Трохи парадоксальним також є той факт, що високий рейтинг колишній глава уряду отримав завдяки іміджу «соціального прем’єра», при цьому проводячи економічну політику, наповнену більше ліберальним, ніж соціальним змістом.
У чому причина зміни ідейно-політичної палітри партійної конкуренції нинішньої кампанії і зміщення спрямованості поведінки виборців? Питання популярності і довіри тієї чи іншої політичної сили для соціологів, які досліджують електоральну поведінку громадян в умовах пострадянських виборів, не може бути вирішене без розгляду соціально-економічних умов, які часто стають визначальним імпульсом у формуванні передвиборної ситуації. Якщо порівнювати соціально-економічне становище українського суспільства чотири роки тому і сучасне, то очевидно, що покращання економічних і соціальних показників знаходить позитивне відображення у масовій свідомості. Крім того, що в свідомості виборців поступово закріпляються ті позитивні зміни, яких було досягнуто за десять років незалежності загалом, відбувається закріплення нових політичних ідентичностей, пов’язаних з перебуванням при владі тих чи інших реформаторських сил. Якщо час перебування на посту прем’єр-міністра В. Ющенка залишився у суспільній свідомості як період «соціальної реабілітації», пов’язаний із погашенням боргів із зарплат та пенсій, то вже прем’єрство А. Кінаха можна визначити як період економічного підйому і соціальної стабілізації, ілюстрацією чого є зростання основних економічних показників: ВВП, темпів промислового виробництва, продуктивності праці, реальної заробітної плати, розміру пенсій тощо. Таким чином, з одного боку, сьогодні електорат прагне оцінювати свою політико-економічну перспективу з погляду свого економічного становища і соціального благополуччя, тобто того комплексу умов, з яких складається соціальний комфорт громадян. А з другого, недосвідченість виборців у нюансах політичних і економічних перетворень, перенесення сприйняття економічних реформ на оцінку свого особистого соціально-економічного самопочуття сприяє формуванню у виборців егоїстичного рішення, що лежить в основі відомого у соціології егоцентричного голосування, коли виборець голосує, виходячи з оцінки свого власного соціально- економічного самопочуття.
У той же час, якщо оцінювати партійну конкуренцію в термінах різних моделей реформ, то сьогоднішнє протистояння монетарної парадигми економічного зростання, уособленням якої є В. Ющенко, і підходу, орієнтованого на розвиток інноваційного базису економіки і спрямованого на економіку попиту, який проводить нинішній уряд А. Кінаха, має важливе стратегічне значення для української держави.
У контексті вищевикладеного ідейне «обличчя» майбутньої більшості стане важливим чинником, що визначає не тільки політику законодавчого органу, але й усієї вертикалі влади. Тому спробуємо зробити прогноз результатів виборів і майбутньої парламентської більшості.
За результатами соціологічних вимірів претендентами на подолання 4-відсоткового бар’єра є 6—8 партій і блоків (табл. 1). Якщо подивитися на соціологічні виміри в динаміці, то, очевидно, що на старті виборчої кампанії рейтинги, так би мовити, «партій-ветеранів», тобто активних учасників минулої парламентської кампанії, знаходилися приблизно на тій відсотковій позначці, яку вони тоді отримали. У цей час, коли темпи кампанії вже набрали певних обертів, це позначилося і на зміні рейтингів. Подібні зміни можна прослідкувати за двома лютневими опитуваннями, які провели Центр Разумкова і центр «Соціальний моніторинг», результати яких наведено у таблиці 1. Ті партії, які проводять активну рекламну кампанію, мають приріст рейтингу — це «Наша Україна», СДПУ(о), «За єдину Україну!» і блок Ю. Тимошенко. Враховуючи подібну динаміку, зробити порівняно точний розрахунок майбутньої кількості мандатів, яку отримає та чи інша партія, досить складно. Тому розрахунки, наведені нижче, є більше прогнозом «на сьогодні», ніж прогнозом «на 31 березня», і не враховують розподіл голосів виборців, які ще не визначилися, та медіа-ефекти. Ці чинники зіграють до кінця кампанії. Ймовірно, голоси тих, хто не визначився, розподіляться серед фаворитів — «НУ», «За ЄдУ!», СДПУ(о).
Якщо до парламенту пройде шість партій і блоків (табл. 2), то пропорційна частина буде мати такий вигляд: із 225 мандатів — 79 отримає «Наша Україна», 59 — КПУ, а 87 — СДПУ(о), ПЗУ, «За єдину Україну», «Жінки за майбутнє». У разі ж проходження до парламенту блоків О. Мороза і Ю. Тимошенко (табл. 3), ці блоки, отримуючи мінімальну кількість мандатів (13—14), але у співпраці з «Нашою Україною» можуть кількісно перевершити центристів за обліковим розподілом. Що стосується мажоритарної частини, за якою обирається друга частина парламенту, то, беручи до уваги кількість кандидатів, які балотуються від політичних партій і блоків, головними конкурентами в одномандатних округах будуть «Наша Україна», КПУ, «За єдину Україну!», СДПУ(о), СПУ (табл. 4). У порівнянні з 1998 р. змінили свої електоральні стратегії соціал-демократи і «зелені», які у нинішній кампанії зробили ставки на партійні списки, а соціалісти, навпаки, — збільшили кількість своїх кандидатів у мажоритарних округах. Враховуючи партійне балотування в мажоритарних округах, розраховувати на збільшення представництва за рахунок мажоритарної частини можуть тільки блоки «За ЄдУ!» і «Наша Україна», а також комуністи, менше — об’єднані есдеки.
Базуючись на наведених розрахунках, найбільш імовірним є формування у майбутньому складі Верховної Ради 5-6 фракцій. Формування більшості може пройти за декількома сценаріями: перший сценарій найбільш імовірний — «За єдину Україну!», ПЗУ, ЖЗМ; другий сценарій можна назвати бажаним (з погляду стійкості більшості) — ці ж блоки плюс СДПУ(о); третій сценарій менш імовірний, але можливий — «Наша Україна», «За єдину Україну», ПЗУ, ЖЗМ. Незважаючи на прагнення центристських сил сформувати діючу парламентську більшість, питання все ж залишається відкритим, оскільки конфігурація більшості залежить від цілого ряду чинників: починаючи від політичних — як позиціонує себе блок- переможець, чи зможе виступити найбільша фракція консолідуючою силою, і не менш важливими будуть організаційно-структурні чинники — розподіл комітетів і т.д.
Таким чином, однозначно можна дати прогноз, що продюсувати і режисерувати парламентську більшість будуть центристи і правоцентристи, що саме по собі свідчить про новий етап в історії українського парламентаризму. Ці політичні сили, ймовірно, будуть становити два полюси в більшості, а ліва опозиція залишиться «шарнірною», стримуючою силою між центристським і правим полюсами.
