Початок в №№ 24, 28
«День» завершує публікацію статті заступника директора Інституту історії України НАНУ, доктора історичних наук, професора Станіслава КУЛЬЧИЦЬКОГО про хід та значення ХХ з’їзду ЦК КПРС, з часу проведення якого цими днями виповнюється 50 років.
6. СВІТОВА ВІЙНА (1939—1945)
Півтора десятиліття Кремль провадив цілеспрямовану підготовку до європейської війни. Перед нападом А.Гітлера СРСР мав практично відмобілізовану армію, насичену всіма видами військової техніки. Чому же перший рік війни виявився катастрофічним? Якщо на північному напрямі Червоній армії ще вдалося відстояти Ленінград, а на центральному — навіть завдати ворогу відчутної поразки, то на південному напрямі фронт провалився. У липні 1942 року вермахт закінчив окупацію України й розгорнув наступ на Північний Кавказ і на Волгу. Кількість радянських військовополонених за перший рік боїв майже вдесятеро перевищила кількість захоплених вермахтом солдатів і офіцерів Радянської армії за всі наступні роки війни, разом узяті.
Невдачі першого року пояснювалися не раптовістю нападу, як стверджували сталінські пропагандисти. Їх не можна пояснити й відсутністю досвідчених воєначальників, як стали стверджувати після ХХ з’їзду КПРС, посилаючись на сталінські репресії. Хоча, звичайно, і раптовість нападу, і недостатня кількість кваліфікованих командирів відіграли свою роль.
Причина поразок пояснювалася морально-політичним станом бійців і командирів Червоної армії, особливо тих її з’єднань, які формувалися в Україні. Люди, які пройшли через Великий голод і Великий терор, не бажали відстоювати владу. Вони нерідко при першій нагоді тікали з позицій, причому не в тил, під кулемети загород загонів, а до німців — здаватися в полон. Як правило, це були вже люди середнього віку, які в Україні пам’ятали «перших німців» тобто кайзерівську армію. Вихована в радянських школах молодь була настроєна по-іншому, і саме завдяки їй гітлерівський бліцкриг зірвався.
Інформація про вплив сталінських методів «соціалістичного будівництва» на моральний стан громадян завжди була закритою. Та й самі ветерани війни не могли або не бажали розповідати про свої тодішні настрої. Але хіба можна було чекати інших настроїв у людей, які пройшли через пекло сталінських репресій?
Червона армія почала перемагати тільки тоді, коли її бійці та командири побачили, що рейх веде війну на винищення не з владою, а з народом. Українці стали чудовими бійцями, коли переконалися в тому, що «другі німці» застосовують тактику знелюднення їх Батьківщини, щоб включити цю територію у Великонімеччину від Балтійського до Чорного морів.
Під час війни володарі Кремля зняли з себе машкару інтернаціоналістів і навіть ліквідували Комуністичний інтернаціонал. Щоб мобілізувати народи СРСР на боротьбу, вони почали апелювати до їхніх патріотичних, релігійних і національних почуттів. У пропаганді знову зазвучала тема національної державності. Були прийняті поправки до Конституції СРСР про перетворення наркоматів оборони й закордонних справ на союзно-республіканські. УРСР вийшла на міжнародну арену й стала членом-засновником ООН. Внаслідок домовленостей, досягнутих між главами трьох держав антигітлерівської коаліції, до складу УРСР увійшли українські землі Польщі й Румунії. Завдяки домовленості між урядами СРСР і Чехословаччини відбулося возз’єднання Закарпатської України з УРСР.
За чверть століття в СРСР змінилося покоління. Зміна відбувалася ненормально: люди не стільки вмирали, скільки гинули. Ми тільки тепер починаємо усвідомлювати міру антидержавних настроїв у тих, хто вижив під час репресій. Війна з нацистами, які поставили за мету побудувати свій рейх на землях і на кістках населення окупованих територій, стала для радянської влади дарунком долі. Навколо Кремля змушені були згуртуватися всі народи СРСР, включаючи український. Перемога у війні й вихід на історичну авансцену покоління, вихованого радянською владою, дали друге дихання сталінському режиму.
7. ПОВОЄННА ВІДБУДОВА (1946—1955)
У повоєнний період політичний режим не змінився. Сталін тримався при владі, використовуючи два незалежні один від одного апарати з сотнями тисяч виконавців — «гвинтиків» — ВКП(б) і МВС=МДБ. Зіштовхування конкуруючих структур давало можливість здійснювати чистки то в партійних, то в силових органах. Однак головною проблемою вождя було попередження опозиційних настроїв серед населення. Народ, який пройшов через пекло Другої світової війни, вже не був таким заляканим репресіями, як раніше. Тому Сталін став розгортати нову хвилю терору. Його початком виявилася кампанія державного антисемітизму.
У жовтні 1952 року ХIХ з’їзд КПРС на пропозицію Сталіна збільшив склад політбюро ЦК з 10 до 25 осіб. Одночасно з’їзд поміняв назву найвищого органу політичного керівництва: політбюро стало президією ЦК. Зростання кількості членів президії ЦК в 2,5 разу істотно понизило політичну вагу кожного з них. Перед новою хвилею терору вождь бажав зменшити значення партійного апарату в системі влади, що означало автоматичне підвищення конкуруючої з партією структури, яку тероризовані радянські громадяни називали коротко: Органи.
Смерть Сталіна викликала негайну регенерацію старого компартійно-радянського керівництва, хоч за ним залишилася нова назва — президія ЦК. Після відходу Леніна від політичної діяльності в грудні 1922 року в політбюро ЦК утворилася трійка вождів другого ешелону (Г.Зінов’єв, Л.Каменєв, Й.Сталін), спрямована проти вірогідного наступника — Л.Троцького. За аналогією тепер утворилася трійка в складі Г.Маленкова, Л.Берія і М.Хрущова. Мета її полягала не в об’єднанні проти інших, а в «цивілізованому» розподілі владних функцій. Тільки ці люди мали реальні шанси підпорядкувати собі президію ЦК і всі інші органи влади, а тому з подвоєною пильністю стежили один за одним.
У день смерті Сталіна Берія взяв собі обидва силові міністерства — внутрішніх справ і державної безпеки. Він вважав «Органи» надійним стартовим майданчиком для досягнення абсолютної влади. Маленков заволодів посадою голови Ради міністрів, але зарезервував за собою й посаду секретаря ЦК. Оскільки ділили на трьох дві сталінські посади, голова секретаріату ЦК залишався невизначеним до вересня 1953 року. Хрущов був, як і раніше, одним із секретарів ЦК КПРС.
Створена трійкою конструкція влади розвалилася вже 14 березня, коли Берія й Хрущов ультимативно запропонували Маленкову визначити своє коло владних повноважень: або в радянській, або в партійній сферах. Обох непокоїло сумісництво. Змушений підкоритися, Маленков обрав радянську посаду й прорахувався. Всі, починаючи від нього, звикли до того, що Сталін, об’єднуючи обидві посади, надавав перевагу не політичній, а виконавській. Та верховний вождь міг собі це дозволити, а Маленков — не міг. Диктаторська влада інституційно зосереджувалася, як ми бачили, якраз в партійних комітетах.
Зі смертю Сталіна масоване тероризування громадян стало неможливим із двох причин. По-перше, використовувати терор міг тільки той, хто контролював всі три важелі влади: партійні комітети, починаючи від Центрального, радянську вертикаль, починаючи з Ради міністрів, і органи безпеки, які в сталінську добу стали незалежними від партійного й радянського апаратів. По-друге, під час війни суспільство піднялося з колін, і тільки завдяки своєму авторитету Сталін міг продовжувати випробувану політику превентивного терору. Навіть негайне об’єднання в одних руках усіх важелів влади не давало шансів управляти державою і суспільством за допомогою терору. Тільки той, хто одягав тогу борця з терором, міг утвердитися на перших ролях.
Швидше, ніж інші, це зрозумів Берія. Щоб здобути популярність, він ініціював ряд заходів, серед яких найважливішими були повернення з ГУЛАГу перших сотень тисяч в’язнів і припинення «справи лікарів». Це змусило Маленкова й Хрущова об’єднатися разом з іншими членами президії ЦК проти Берії, і той у червні 1953 року був вилучений з політичного життя. Ця персональна акція мала колосальне інституційне значення: парткоми повернули собі диктаторську владу в неурізаному вигляді, а в органах державної безпеки почалася чистка.
Ініціативу в кампанії, названій десталінізацією, після Берії взяв на себе Хрущов. Завдяки цьому він здобув популярність у країні, утвердився на посаді керівника секретаріату ЦК і спромігся, попри опір своїх політичних опонентів — В.Молотова, Л.Кагановича й Г.Маленкова, включити в президію ЦК КПРС своїх висуванців О.Кириченка й М.Суслова. Цей склад президії ЦК організував проведення ХХ з’їзду КПРС.
8. «ВІДЛИГА» (1956—1965)
У світлі вже сказаного можна визначити місце ХХ з’їзду КПРС в еволюції радянського ладу. Це питання має два аспекти: інституційно- державний і суспільно-політичний.
Інституційне значення з’їзду залишилося поза розумінням його організаторів, але з відстані у п’ятдесят років його можна з певністю визначити. З’їзд легітимізував розпочату наступниками Сталіна кампанію боротьби з «культом особи». Тобто він засудив одноосібну сталінську диктатуру, в яку виродилося колективне керівництво 1923—1928 рр. Засуджуючи сталінщину, з’їзд опосередковано визнав, що побудована Леніним система влади була нестабільною й небезпечною. В країні з диктаторським, тобто незалежним від волі виборців політичним режимом, колективне керівництво мало тенденцію виродження в одноосібну диктатуру. Державні інститути і все суспільство ставали за цих умов іграшкою в руках тирана.
Період, названий публіцистами «відлигою», ще раз уявнив нестабільність олігархічної влади та небезпеку подолання нестабільності сповзанням до одноосібного правління. У 1957 році М.Хрущов внаслідок інтриг суперників опинився у меншості в президії ЦК КПРС і був усунутий з посади першого секретаря ЦК. Однак учасники змови забули, що президія ЦК — це лише неформальний орган влади, сконструйований Леніним для оперативного розгляду політичних питань. За партійним статутом вся влада між з’їздами належала ЦК. На пленумі ЦК, скликаному в зв’язку з політичною кризою, змовники були затавровані як «антипартійна група» й усунуті з політичного життя. Хрущов дістав можливість власноруч сформувати президію ЦК і відчув себе диктатором. Та непідкріплена терором персональна диктатура виявилася ефемерною. Висуванці Хрущова дочекалися сприятливого моменту, щоб організувати змову, попрацювали з членам ЦК КПРС, скликали пленум ЦК, звинуватили свого патрона у волюнтаризмі й відправили його на пенсію.
Розглянемо тепер суспільно-політичний аспект доленосних рішень ХХ з’їзду КПРС. Доленосність їх полягає в засудженні терористичних методів управління. Це засудження вирішальною мірою позначилося на еволюції радянського комунізму.
Мені здається, що комунізм (за радянським лексиконом — соціалізм) у нас і на Заході вважають об’єктивно існуючою системою суспільно-економічних відносин — такою, як наприклад, феодалізм чи капіталізм. Це — глибоко помилкове судження. Феодалізм або капіталізм не нав’язувалися суспільству згори силою. А Ленін разом із Бухаріним зробили коктейль із творів соціалістів-утопістів і «Маніфесту Комуністичної партії» у вигляді концепту «держави-комуни». Потім Леніну вдалося нав’язати країні диктатуру і використати її для реалізації своїх умоглядних конструкцій. Ми вже бачили, що ці конструкції не складалися в цілісну систему. Далеко не все вдалося нав’язати суспільству навіть терором.
Не дуже зрозуміло, хто з керівників партії щиро прагнув ощасливити людей, а хто цінував у «державі-комуні» тільки зручний спосіб контролю за поневоленим суспільством. Це, однак, не має принципового значення. Дорога в пекло устелена добрими намірами.
Пропаганда комунізму як ладу з молочними ріками й кисільними берегами стала неефективною вже у часи Хрущова. Читаючи прийняту ним нову програму КПРС, населення дізналося, що буде жити при комунізмі вже через 20 років. Злостиві дотепники згадали Ходжу Насреддіна, який пообіцяв еміру за 20 років навчити свого віслюка розмовляти. Коли Насреддіна запитали, чи не здається йому, що він ризикує, той відповів, що за такий строк хтось обов’язково помре — чи емір, чи віслюк, чи він сам.
Якщо компартійна пропаганда в різних верствах суспільства мала обмежений успіх, то з вихованням було більш-менш гаразд: влада таки виховала радянських людей в своїх правилах, адже вона бралася за них із дитячого садочка. Та вже в часи Хрущова більшість населення країни, не заперечуючи високих постулатів марксизму-ленінізму, добре засвоїла правила життя в «державі- комуні». Ці правила блискуче описав Михайло Жванецький у своєму знаменитому скетчі про громадянина й державу. Громадяни СРСР стали цинічними, і не випадково самого Хрущова назвали останнім романтиком. Підозрюю, однак, що Микита Сергійович теж знав притчу про Ходжу Насреддіна...
Залишається згадати про третій і останній метод впливу на суспільство: терор. Чому радянський лад не розвалився одразу після припинення масового терору? Мабуть, через те, що терор тривав надто довго. Люди з активною життєвою позицією передчасно пішли з життя. Ті, хто залишався, звикли до диктатури, звикли навіть до «вільних виборів» із показовими кабінками для таємного голосування. Нове покоління вже вважало, що все повинно бути так, як воно є. Ті, хто вижив в атмосфері сталінських репресій і під час воєнних дій, якими керували сталінські стратеги, не ділилися своїм життєвим досвідом з власними дітьми, щоб не наражати їх на небезпеку. Кожна людина була економічно залежною від тоталітарної держави. Ніхто не мав змоги стати членом неформальної, тобто вільної від компартійно-чекістського нагляду організації.
І все ж після відмови від масового терору запас міцності у радянського комунізму швидко вичерпався б, якби «держава-комуна» не потурбувалася про демократизацію управління і підвищення життєвого рівня населення.
Реформи Хрущова не є його особистою заслугою. Антикомуністи не враховують, що ленінська «держава-комуна» мала одну специфічну перевагу перед ладом, що грунтувався на ринковій економіці. Поневолюючи матеріально й духовно кожного члена суспільства, влада змушена була саме через це турбуватися про нього з моменту народження й до самої смерті. За наявності масового терору «пайка» могла виявитися мізерною, але за його відсутності треба було задовольняти «зростаючі матеріальні та культурні потреби трудящих мас».
Раб завжди мав кусень хліба й дах над головою, а вільна людина могла загинути за несприятливих обставин від голоду й холоду. Ось чому з розвитком ринкової економіки в усьому світі в народних низах поширилися соціалістичні ідеї, в основі яких корінилася одна проста думка: держава повинна частину прибутків багатих через свій бюджет спрямовувати на задоволення потреб бідних і знедолених. Оскільки первинний зміст популярного поняття «соціалізм» був спотворений Леніним і Гітлером, такий напрям еволюції капіталістичних країн відбувався після Другої світової війни із застосуванням іншої термінології.
9.ФІНАЛ (1966—1991)
Наступні десятиліття характеризувалися відмовою від реформ. Компартійно-радянська олігархія продовжувала на міжнародній арені «холодну війну», покладаючись на залякування противника колосальним ядерним потенціалом. Та чим далі, тим більше країна заплутувалася у павутинні економічної і науково- технічної залежності від тих, кого вважала противниками. В умовах науково-технічної революції директивна планова економіка безнадійно відстала від ринкової.
Енергетична криза 70 х рр. в країнах Заходу йпороджений нею потік нафтодоларів дозволив подовжити існування СРСР у нереформованому вигляді. Коли світові ціни на енергоносії поповзли донизу, видимість стабільності зникла. У квітні 1985 року останній радянський генсек М.Горбачов проголосив новий політичний курс, названий «перебудовою». Після трьох років реформ, які закінчилися провалом, він наважився розірвати компартійно-радянський тандем і проголосити «повновладдя рад». Погоджуючись на це, ні Горбачов з усім складом ЦК КПРС і ХIХ-ої партконференції, ні депутати Верховної Ради СРСР не зрозуміли, що конституційна реформа позбавляє партію статусу державної структури. Ця реформа розвалила партію і всю радянську імперію, яка трималася на партії.
Здавалося б, це дуже довгий фінал — 25 років агонії. Однак минає вже 15-ий рік після фіналу, а ми все ще відчуваємо вплив колишнього комунізму в своєму повсякденному житті.
Спадщина комунізму закорінена в нас самих. Вона виявляється, по-перше, у матеріальній і психологічній залежності надто великої кількості людей від держави. Вона виявляється, по-друге, у невмінні надто великої кількості «слуг народу» подолати в собі ставлення до держави як до приватної власності. Допомагає в цьому залежність населення від тієї держави, яку вони уособлюють. Та в Україні уже формується покоління, яке відстоює своє право жити в демократичній державі.
Цитати для російського тексту:
До стор. 8. Володимир Ленін: «Научное понятие диктатуры означает не что иное, как ничем не ограниченную, никакими законами, никакими абсолютно правилами не стеснённую, непосредственно на насилие опирающуюся власть» (Полн. собр. соч., т.41, с. 383).
До стор. 10. Николай Бухарин: «Политическая диктатура рабочего класса должна неизбежно быть и его экономической диктатурой». (Бухарин Н.И. Избр. произведения. М., 1988. — С.20).
