«День» продовжує публікацію статті заступника директора Інституту історії України НАНУ, доктора історичних наук, професора Станіслава КУЛЬЧИЦЬКОГО, приуроченої до ювілею ХХ з’їзду ЦК КПРС. Цими днями виповнюється 50 років з часу проведення цього історичного зібрання, на якому 25 лютого 1956 року тодішній перший секретар ЦК Микита Хрущов у своїй «закритій» доповіді розвінчав культ особи Сталіна, чим фактично повернув розвиток історичного процесу в інше русло.
Продовження. Початок у №24
3. «ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ» (1918—1920)
Партія більшовиків не заперечувала факту встановлення диктатури, тобто, за визначенням її вождя, «нічим не обмеженої, ніякими законам, ніякими абсолютно правилами не зв’язаної влади, що безпосередньо на насильство спирається» (Повн. зібр. тв. — Т. 41. — С. 364). Але вона заявляла, що це — диктатура пролетаріату. Одночасно лунали дві заяви: ради є державною формою диктатури пролетаріату, а більшовики становлять революційний авангард робітничого класу. Звідси логічно випливало, що «диктатура пролетаріату» була диктатурою партії більшовиків. Та ніхто з членів цієї багатомільйонної партії не відчував себе диктатором. Суть у тому, що партія будувалася, як проголошував статут, на засадах «демократичного централізму». Вони вимагали безумовної підпорядкованості нижчих партійних ланок вищим. Тому вся влада зосереджувалася на останньому щаблі компартійно-радянської конструкції — в Центральному комітеті РКП(б) — ВКП(б) — КПРС. Неминуче розширення з часом складу ЦК не позначилося на його офіційному статусі як найвищого органу влади в період між з’їздами. Однак у 1919 році Ленін виокремив вождів і створив неформальний штаб диктаторської влади — політбюро ЦК.
Формування політбюро ЦК не залежало ні від виборців (вони обирали підлеглу партії частину владного тандему), ні від первинних парторганізацій (підлеглість нижчих ланок партійної ієрархії вищим визначалася статутом). Члени політбюро ЦК користувалися рівними правами, тобто «диктатура пролетаріату» мала олігархічну природу. Ленін височів над партією й ЦК тільки завдяки авторитету родоначальника партії, доктрини й держави, Людину, яка мала заступити його місце, члени політбюро ЦК могли визначити тільки шляхом міжусобної боротьби або взаємних домовленостей.
Партійні комітети починаючи від Центрального покладали основний обсяг управлінської роботи на виконавчі комітети рад. Партія брала на себе відповідальність за політичні рішення, ухиляючись від розв’язання поточних справ. Ради позбавлялися політичного впливу, але наділялися повним обсягом розпорядчих функцій.
Компартійно-радянський тандем назвали «Радянською владою» (завжди — з великої літери), тому що через мережу рад диктатура вождів заглиблювалася в народні низи. Це досягалося наділенням мільйонів громадян реальними, хоч обмеженими управлінськими або контрольними функціями. Отже, в СРСР справді існувало народовладдя, але — кероване. Партія поділилася на дві частини з різними функціями. Внутрішня, тобто номенклатурна частина її складалася з керівних кадрів, а зовнішня — з мільйонів рядових членів. Персональний склад радянських органів влади формально визначався виборцями, а фактично — партійними комітетами, які контролювали в країні геть усе починаючи з виборів в ради.
Створення радянського ладу пов’язують з революцією 1917 року, а саму революцію на етапі ленінського перевороту називають соціалістичною (в більшовицькому значенні терміну «соціалізм» — як першої фази комунізму). Обидва твердження є помилковими. Комуністична революція почалася з весни 1918 року, тобто з опублікуванням праці Леніна «Чергові завдання Радянської влади». Перетворення здійснювалися шляхом силоміць запроваджуваних державою радикальних реформ, ідея яких народилася в головах вождів. Але вожді прагнули впакувати комуністичний експеримент в оболонку радянської революції. Щоб заручитися підтримкою низів, вони заявили, що будують лад, заснований на принципі «від кожного — за здібностями, кожному — за потребами». Насправді метою цих перетворень було підведення під диктаторський режим адекватного йому соціально-економічного фундаменту. Таку мету Микола Бухарін у 1919 році сформулював одним реченням: «політична диктатура робітничого класу неминуче мусить бути і його економічною диктатурою». Тут слід тільки правильно розуміти вжитий Бухаріним термін — «робітничий клас». Йшлося про «авангард пролетаріату», а точніше — про авангард авангарду: ЦК РКП(б).
Експеримент ставився в масштабах Росії і негайно поширювався на інші країни, які опинялися під контролем вождів. За допомогою терористичних, пропагандистських і виховних важелів вожді побудували соціально-економічний фундамент для абсолютної влади «держави-комуни» над суспільством.
Але побудували не відразу. Ленінський комуністичний штурм закінчився провалом. По- перше, більшовики обрали технічно нездійсненні шляхи управління націоналізованими підприємствами. Внаслідок цього промисловість впала в кому, зупинилися залізниці, тріумф Червоної армії під Варшавою обернувся поразкою. По-друге, вдалося засліпити комуністичною перспективою лише незначну частину суспільства. Соціально-економічні перетворення, в основі яких корінилася ліквідація приватної власності, викликали громадянську війну, селянські повстання, заворушення в Червоній армії й робітничі страйки. Навесні 1921 року Ленін відмовився від штурму. Щоб не заплямувати доктрину, він тоді заявив, що партія зовсім не будувала комунізм, а змушена була запровадити у воєнних умовах надзвичайні соціально-економічні заходи. Після трьох років комуністичного штурму у більшовицькому лексиконі з’явився маскувальний термін «воєнний комунізм».
4. НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА (1921—1928)
Керівники партії спочатку не розуміли, що робити після оглушливого провалу комуністичного штурму. Вони зробили тільки одне: оголосили комуністичне будівництво справою перспективи, а поточний момент визначили як побудову соціалізму. Нагадаю, що більшовики розуміли соціалізм як першу фазу комунізму.
У праці «Про кооперацію» (1923 рік) В. Ленін запропонував переглянути точку зору на соціалізм. Більше того: він оголосив селянські кооперативи стовповою дорогою до соціалізму. Такий напрям перетворень не мав нічого спільного з комуністичною революцією, а тому знімав напруженість між суспільством і державою. Та диктатура вождів позбавилася б соціально-економічного фундаменту. Й.Сталін, який послідовно перемагав своїх суперників у політбюро ЦК, волів зберегти й персоналізувати диктатуру. Замість того, щоб полемізувати з Леніним, генеральний секретар ЦК взяв на озброєння кооперативний план з «невеликою» поправкою: оголосив селянські кооперативи підготовчим етапом на шляху до суцільної колективізації села. Так з’явилося протиприродне поняття «колгоспно-кооперативна форма власності». Кооперативи могли діяти тільки в ринкових умовах, а колгоспи різного ступеня відчуження селянської власності (товариства спільного обробітку землі, артілі й комуни) були елементом директивної планової економіки. Після утвердження диктаторської влади над партією й суспільством Сталін відновив під маскувальними гаслами комуністичне будівництво.
5. СТАЛІНСЬКИЙ ШТУРМ (1929—1938)
На відміну від провального ленінського, повторний сталінський штурм виявився успішним. Успіх гарантувався двома обставинами. По-перше, істотно більшого розмаху набули репресії. По-друге, була обмежена глибина реформ. Зокрема, зберігся грошовий обіг, який Ленін мав намір замінити запровадженням «трудових одиниць». Господарський розрахунок, що виник на державних підприємствах у роки нової економічної політики, був не тільки збережений, а й поглиблений. Робітничий клас зберіг право на вибір місця праці за власним бажанням. Зменшенням рівня відчуження засобів виробництва в колективному господарстві — від комуни до артілі селянам дозволили залишитися хоча б невеликою мірою приватними власниками (але з ідеологічних причин перейменували цю форму власності на особисту).
У сталінського штурму була одна кінцева мета: перетворення СРСР в економічно могутню країну, здатну здійснювати на міжнародній арені наступальну політику. Поділ промисловості на дві групи — «А» і «Б» перешкодив зростанню життєвого рівня населення. Група «А» (виробництво засобів виробництва) мала привілейоване становище за капіталовкладеннями і матеріально- технічним постачанням. Навпаки, група «Б» (виробництво предметів споживання) постійно відчувала дефіцит ресурсів.
Грандіозні споруди перших п’ятирічок будувалися за рахунок внутрішніх ресурсів, передусім — коштів, що їх держава витискувала з селянства. Щоб загнати селян у колгоспи, найзаможніша їх частина була піддана показовим репресіям — «розкуркулюванню».
Насильницькі методи радянської модернізації викликали в СРСР глибоку економічну кризу. Одним із її проявів став повсюдний голод: у хлібовиробних регіонах — через надмірне вилучення зерна заготівлями, у хлібоспоживаючих — внаслідок продажу хліба за кордон у рахунок оплати імпортованої техніки. В УССР і на Кубані зимою 1932— 1933 рр. вивезли не тільки хліб, а й весь запас продовольства, внаслідок чого голод переріс у Голодомор. Терор голодом попередив антирадянські повстання.
5 грудня 1936 року була прийнята нова Конституція СРСР, до якої уперше увійшло положення про керівну й спрямовуючу роль комуністичної партії в політичній системі суспільства. Але воно було декларативним і не показувало справжніх механізмів диктатури партійних комітетів. Конституція нормувала владу тільки радянських органів, яка формувалася на ззовні демократичних виборах.
Заміна контрольованих партапаратом багатоступінчастих, нерівних за представництвом і відкритих виборів прямими, рівними і таємними стала необхідною після заяви про побудову в СРСР основ соціалізму. Проте склад радянських органів влади в умовах вільних виборів ставав непередбачуваним, що загрожувало крахом тандему «ВКП(б) — ради». Такі можливості, однак, як і можливість використання союзними республіками конституційної норми про вільний вихід зі складу СРСР, були паралізовані терором.
У день прийняття нової Конституції оголошувалося, що вибори до Верховної Ради СРСР заплановані «на найближчий час». Насправді вони відбулися тільки 12 грудня 1937 року. Річна відстрочка знадобилася, щоб належним чином підготувати виборців. Було покладено край розмовам про висунення альтернативних кандидатур, які точилися під час обговорення проекту Конституції. Виборчі комісії зобов’язувалися реєструвати тільки одну особу на кожне депутатське місце — кандидата від «блоку комуністів і безпартійних». Висування незалежного від влади кандидата розглядалося як антирадянська акція.
Лютнево-березневий пленум ЦК ВКП(б) 1937 року поклав початок Великому терору. В ході терористичних компаній, які змінювали одна одну, сотні тисяч людей були знищені фізично, а мільйони — морально: шляхом примушування до співробітництва з органами державної безпеки, публічного засудження «ворогів народу», вимушеної подачі неправдивих свідчень проти співробітників, знайомих і навіть рідних. Тільки після цього виборцям довірили бюлетень для таємного голосування.
У другій половині 30-х рр. остаточно склалася економіка, яку назвали соціалістичною. Вона функціонувала не як живий організм, а за імпульсами ззовні. Маючи винятково високий мобілізаційний потенціал, вона успішно протистояла в Другій світовій війні мало не всьому західноєвропейському господарству, яке підпало під владу нацистської Німеччини.
