Натяки президента Володимира Путіна на те, що Росія може змінити свою позицію щодо Іраку, є важливою ознакою відмови Москви від своєї пострадянської зарозумілості та свідченням зростання її здатності бачити, де лежать її істинні інтереси. Але політика не складається з натяків.
З самого початку іракської кризи Росія залишила за Францією право виступати в Раді Безпеки ООН з обвинуваченнями Америки в «односторонності». Президент Путін також утримався від приєднання до публічних заяв німецького канцлера Шредера, в яких той заперечує проведення будь-яких воєнних дій проти Іраку.
У Путіна вистачає прозорливості, щоб розуміти відмінність, з якою Америка сприймає Францію та Німеччину, з одного боку, і Росію — з другого. Давнішня симпатія до Франції та Німеччини, яка народилася за часів холодної війни, коли вони були в одному альянсі, дуже сильно контрастує із зовнішньою політикою Америки, що відрізнялася обережністю щодо пострадянської Росії. Якби Путін необдумано приєднався до хору франко- німецьких скептиків, він би розтратив велику частину того хорошого ставлення та репутації надійного партнера, що були зароблені з такими зусиллями.
Однак відмінність між Парижем/Берліном та Москвою насправді є набагато глибшою. Франція не просто зацікавлена в іракській нафті, а німецький канцлер не просто звертає увагу на результати опитувань громадської думки (які стосуються роботи його власного уряду, а не просто іракського питання). Як для Франції, так і для Німеччини проблема Іраку є своєрідним горном, в якому кується автономна зовнішня політика, і особливо політика безпеки Європейського Союзу.
Все це є важливим, але це також є викликом Америці. І Путін знає це. Вашингтон визначає це саме як виклик, і тому вітав допомогу «нової Європи» (до складу якої входить велика кількість «колишніх» країн комуністичної Східної Європи).
Як це вже раніше траплялося в європейській історії, деякі діячі в Росії, можливо, відчувають спокусу реанімувати стару політику розпалювання трансатлантичного розколу. І хоч ця політика вже померла і від неї тхне анахронізмом, проте окремі діячі російської еліти, які займаються зовнішньою політикою, усе ще з любов’ю про неї згадують. Інші, можливо, вбачають у приєднанні до Франції та Німеччини засіб для Росії «приєднатися до Європи», причому на більш рівноправних умовах, ніж ті, які їй зараз пропонують. Однак обидва ці погляди є ілюзорними.
У сьогоднішньому світі Росія повинна займатися своїми власними справами. Її головний інтерес полягає в модернізації своєї власної економіки, політичної системи та суспільства. Для того щоб досягнути цієї мети, Росії потрібна не просто відсутність конфронтації з США, але й справді сильні та глибокі відносини з єдиною світовою супердержавою. Допоки Росія не стане магнітом, що притягує інвестиції зі США, і допоки не буде побудовано відповідний економічний фундамент, здатний підтримати ці відносини, вони будуватимуться на двох основних моментах: співробітництво в галузі та партнерство в енергетиці.
У безпосередніх національних інтересах Росії є створення особливих відносин з Америкою як з метою підтримки своєї стратегії модернізації, так і для того, щоб справлятися з незліченними проблемами в галузі безпеки, перед якими постає Євразія. До числа цих проблем належать розповсюдження зброї масового знищення у країнах, які оточують Росію, міжнародний тероризм, а також торгівля наркотиками, що процвітає через соціальне та економічне безладдя, особливо у країнах Близького Сходу, а також проблеми, пов’язані з войовничими ісламістами. Що стосується Афганістану та країн Середньої Азії, то тут Америка і Росія могли б бути цінними партнерами й допомагати одне одному в досягненні спільних цілей.
Путін якось справедливо зауважив, що у світі є важливіші речі, ніж Ірак, зокрема роль і повноваження Ради Безпеки ООН. Традиційно Москва розглядає Раду з погляду однієї з п’яти країн, які постійно мають право вето. Це дає Росії гарантію «міжнародного політичного імунітету».
Статус великої держави, який Росія має в Раді Безпеки, залишається важливим елементом захисту, але в постбіполярному світі неформальні правила гри вже змінилися. Зараз для збільшення ефективності Ради потрібно, щоб вона навчилася працювати за допомогою наявних в ООН механізмів спільно (а не проти) США, які захопили роль лідера. І тут росіяни можуть багато чому (за винятком особливого ставлення) навчитися у Великої Британії.
Росія має в Іраку фінансові та економічні інтереси. Але допоки Саддам перебуватиме при владі, Москві немає сенсу сподіватися на те, що Ірак поверне їй свої борги. І ця морквина буде як і раніше розгойдуватися перед носом Росії, але вона так і не зможе до неї дотягнутися. Контракти на розробку нафтових родовищ будуть укладати і розривати абсолютно волюнтаристськи, як це нещодавно трапилося з «Лукойлом». Після повалення Саддама ці борги та потенційні контракти можуть просто бути анульовані в тому разі, якщо Росія не зробить ніякого внеску у звільнення Іраку від влади Саддама Хусейна.
Зі своєю нинішньою (і багато в чому сумною) залежністю від світових цін на нафту Росія має бути дуже зацікавленою в тому, щоб відіграти таку роль, особливо через те, що іракська нафта почне вільно надходити на світові ринки. Але нафта не є єдиною проблемою. У рамках програм допомоги ООН Ірак щорічно імпортував із Росії товарів на суму понад мільярд доларів. І це такий великий ринок, що за нього варто триматися. Що стосується нафтових питань, то для збереження свого впливу в цій сфері потрібно розмовляти з тими, хто визначатиме майбутнє Іраку, а не з тими, хто спричинив нинішні неприємності.
Разом з формуванням нової Європи відбувається формування нового Заходу, Заходу, який простягатиметься від Атлантичного до Тихого океану. Природно, хоч Росія і є частиною Європи, однак її розташування та деякі інтереси дуже сильно відрізняються від інтересів країн, які становлять кістяк Євросоюзу (на що останні постійно вказують). Тому економічна інтеграція з Євросоюзом і партнерство в галузі безпеки зі США є виграшною формулою для російської модернізації. Що стосується Іраку, то Володимир Путін повинен прийняти рішення, яке б відповідало національним інтересам Росії.
Дмитро ТРЕНIН — заступник директора московського Центру Карнегi.
