Тому повернімося до питання того ж таки Павловського: «Что такое Россия, если не армия и русский язык?» — це, так би мовити, програма-мінімум російської експансії. Але російська армія переживає, як відомо, не кращі часи. Не раз оголошували, що вона володіє таємничою суперзброєю. Однак зброя та досі, хвалити Бога, таємнича, а от радянський металобрухт у вигляді «важкої артилерії» — цілком видимий. Об’їхавши пів-Європи, реліктові танки можуть хіба що — для маскування, аби їх ніхто не знайшов — вкритися осіннім листям і дивитися сни про Сталіна. Тож залишається мова.
Розв’язання проблеми російської ідентичності в плані мови здійснюється в Росії двома способами: законодавчим тиском всередині країни та екстенсивним розширенням простору вживання російської мови на пострадянській території. Причому в обох процесах присутні чинники, які згубно впливають на саму російську культуру. Перший чинник — це політизація і бюрократизація російської мови. Другий — варваризація російської мови внаслідок її експансії серед неокультурених шарів населення.
Законодавчий тиск. Політизація і бюрократизація російської мови відбувається не лише в межах пострадянського простору, а і в межах самої Росії: вона бере свій початок у Думі. Досить послатися на один лише факт. Закон про мову, запропонований російською Думою 2002 р., став об’єктом жорсткої критики з боку лінгвістів. Цей закон містить цілий ряд реѓламентацій і заборон, неприродних (і неприйнятних) для нормального розвитку мови. Візьмімо, наприклад, такий пункт: «Порядок утверждения норм современного русского литературного языка при его использовании в качестве государственного языка Российской Федерации, правил русской орфографии и пунктуации определяется правительством Российской Федерации». Словом, члени Думи — замість лінгвістів (хіба ж не був видатним «лінгвістом» Сталін?!). Або чого варті, скажімо, такі пасажі: «При использовании русского языка как государственного языка Российской Федерации не допускается использование просторечных, пренебрежительных, бранных слов и выражений, а также иностранных слов при наличии общеупотребительных аналогов в русском языке». Задекларувавши, що «государственный язык Российской Федерации подлежит обязательному использованию», народні обранці «братнього народу» спробували, однак, реѓламентувати навіть «несоответствующую лексику», якій не надається (таки й справді??!) права на існування «за исключением случаев, если использование лексики, не соответствующей нормам русского языка как государственного языка Российской Федерации, является неотъемлемой частью художественного замысла». Іншими словами, мат дозволений в літературі, але ж ніяк не в стінах Думи (на замітку народним обранцям у Верховній Раді!).
Максим Кронгауз, один із провідних російських соціолінгвістів, так охарактеризував цей закон: «Неуклюжий закон сначала о русском, а потом о государственном языке был, без сомнения, политической акцией, а никак не лингвистической и не общественной, и даже не юридической. Он содержал абстрактные декларации в поддержку и защиту русского языка, а также запреты, касающиеся брани и оскорблений и использования иностранных слов. (...) По сути, это был вовсе даже не закон, а особого рода патриотическое высказывание о русском языке, в «декларативной части» содержащее его восхваление, а в «запретительной части» — не вполне ясную угрозу, непонятно кому адресованную. Закон, который вроде бы должен защищать мои обывательские интересы, в действительности представлял для меня пусть смутную, но все-таки опасность».6
Замислимось: російський лінгвіст вважає прийнятий у Думі проект закону про російську мову «смутной опасностью»!
Характеризуючи «ущербные конструкции» проекту закону, «не выдерживающего мало-мальски серьезной профессиональной лингвистической критики», інший лінгвіст, Л. Скворцов, запитує: «Неужели нельзя было выразить свою мысль одновременно и понятно, и грамотно по-русски?». І наводить приклади стратегії розвитку мови «в по-настоящему цивилизованных, лингвистически просвещенных государствах, — наприклад Франції, — где правительства не отказались, как у нас, от подлинной языковой политики».7 Цей закон як закон недемократичний опротестувала також фракція «Яблоко».8 Іншими словами, виходячи з думок цитованих вище російських лінгвістів, Росію важко назвати «лингвистически просвещенным государством».
Екстенсивне розширення. Якщо політика захисту російської мови анахронічна й забюрократизована в самій Росії, то тим більш анахронічною є ця стратегія на пострадянському просторі. Фатальна помилка Росії в тому, що вона — точнісінько, як і в часи радянського режиму — будує перспективу поширення своєї влади, спираючися на колективного «русскоязычного урода», як казав вищезгаданий кремлівський політтехнолог, тобто на неокультурені маси населення і на той політичний клас, який живе за межами модерного світу. І російська царська, і російська радянська русифікація завжди найбільший успіх мала в основному серед людей малописьменних, позбавлених будь-якої культури і відповідно — власної усвідомленої ідентичності. У радянські часи загалом невігластво було оголошене достоїнством. Невігластво культивувалося як гарантія політичної лояльності. Розумова діяльність не вважалася працею в країні революційних пролетарів, чия освіта не йшла далі старанно виведеної на дошці фрази «Мы не рабы, рабы не мы» та ще кількох партійних закликів здійснити «мировую революцию». Згадаймо гасла Системи в оруеллівському романі «1984»: «Свобода — це рабство!», «Невігластво — це сила». Списано з СРСР.
Мабуть, зайве пояснювати, але уточню, аби уникнути абераційних прочитань. Не йдеться про всіх без винятку громадян, які розмовляють російською мовою. Йдеться, власне, про не-громадян, про той продукт радянської «соціальної інженерії», який руйнує Україну і який зруйнував Росію. Це, власне, і є той позбавлений культури, ще цілковито підрежимний за своєю ментальністю homo sovieticus, який так вперто воює впродовж ось уже стількох років за російську як «реѓіональну» мову, а сам не здатен вивчити жодної мови, крім «советского языка» — хисткої піраміди фікцій, яка так і залишилась його єдиним «культурним» референтом.
А тим часом, якщо і є «двомовність» у цих ареалах, то не українсько-російська, а дещо більш специфічна: це «ДВОМОВНІСТЬ» СУРЖИКА І МАТА. Єдина «двомовність», можлива в країні неляканих прем’єрів, які за роки своєї «проффесорської» діяльності не зуміли вивчити, як пишеться українською мовою це солодке слово «прем’єр».
З огляду на вищесказане чи ж слід дивуватися сомнамбулічним депутатам Донецької міськради, які оголошують «неіснуючою» українську мову? Переконувати їх у протилежному — це як пояснювати дальтоніку нюанси неіснуючих для нього кольорів. Чи згадаймо заяви деяких учасників з’їзду ПІСУАРу-2 у Севєродонецьку9 про те, що українська — це насправді «быдлячий жаргон». А якщо для них російський мат — це їхня єдина питома мова, то на мову людську — чи то українську, чи то російську, — перевести їх усе одно не вдасться. Чи севастопольських комуністів, чиї батьки зривали в повітря церкви, а для них тепер «украинизация — это трагедия», внаслідок чого вони «волею политиков (...) оказались во враждебном (...) государстве. Враждебном ко всему русскому, враждебном к Православию».10 Або ж кримські проросійські організації, що вимагають «захисту» російської мови згідно з Європейською хартією там, де 97% шкіл — російські.11 В той час, як саме за Європейською хартією кримці мають знати, крім української, кримськотатарську, гагаузьку,12 караїмську, грецьку та ще деякі інші мови. А отже, переписати цими мовами всю топоніміку, перекласти на ці мови судочинство, зробити обов’язковим їхній ужиток в адміністрації, школах, ЗМІ... Як-не-як, а в Україні живе не чотири національності, як у Швейцарії, а представники понад 130-ти різних національностей та народностей. І, до речі, давно настав час поставити питання про відродження ідиш — мови, яка мала велику вагу в історії єврейської культури в Центрально-Східній Європі, а відтак і в історії української цивілізації, — мови, яку було знищено в часи Другої світової в процесі Голокосту. Це є реальні проблеми і потреби культур, які історично озвивалися на теренах України впродовж століть.
На тлі цих проблем погляньмо, скажімо, на Луганськ — до речі, цілком українське місто, знову ж таки, до Другої світової. Ні тобі газети українською, ні тобі лекції в Луганському університеті українською. Теж суцільна «трагедія українізації». Як казав колишній віце-прем’єр не з яких-небудь, а з гуманітарних питань, йдеться про громадян, воістину «замордованных «свидомитством».13 То чи ж треба в такому випадку дивуватися деяким високим державним чиновникам, які закликають «виразіть радость» на наших «абліччах», або ж тим із них, чиєї української мови вистачає хіба на «дараѓі тавaриші»? У цивілізованих країнах у коридорах влади, в культурних та освітніх закладах розмовляти правильною літературною мовою — це імператив. Це пастух кіз чи продавець риби може розмовляти діалектом і/чи соціолектом. А тутешні патології виростають з не подоланої й досі технологічної відсталості екс-СРСР як закритої системи, за межами якої не існувало світу. І йдеться не тільки про СРСР: в Україні часів Могилянської академії — у ХVІІ ст. — в сільських школах діти вчили латину. А нині у великих містах сходу і півдня країни наші співгромадяни не дивляться фільмів із Рембо українською, — позаяк «не розуміють». Це і є результат російського варварства — і вживаю цей вираз без риторики, але й без евфемізмів, яке полягає у знекультуренні природи мови через насичення її виключно політичними концептами. А оскільки в системі глобалізованої масової культури розвивається байдужість, якщо не ідіосинкразія, до політики, то російська мова, з якої політичний скальпель вийняв душу, стає носієм вульгаризуючих концептів. Одного разу у вишуканому супермаркеті української столиці, у відділі рафінованих подарунків(!) — між порцеляновими янголами, антикварними радіолами, срібними скриньками — чоловічий голос співав: «Где же б...ди? Утешьте дядю»... Усміхнені продавщиці ввічливо обслуговували покупців. Моя українська дещо шокувала і продавців, і покупців. А от вищецитована пісня їх не шокувала анітрохи.
Заїжджий з Москви письменник повідомляє в Києві, що українська мова «безперспективна» і що на пострадянському просторі автори завжди писатимуть російською, оскільки це гарантує більшу аудиторію, ніж її мають колишні радянські республіки.14 Типова російська хворість — бачення світу виключно в оптиці Росії. І автор цих слів усерйоз переконаний, що пострадянська аудиторія — найцікавіша у світі. Що український письменник не спить, якщо його не прочитають де-небудь у сучасному «ѓраді Тьмуторокані». А як живуть словенські письменники з народом у два мільйони, данські, чий народ не добігає до п’яти мільйонів, чи фінські з аудиторією ледве більшою від п’яти мільйонів? Пишуть своїми мовами — і друкуються по всьому світу. І якщо їх не читають кримські пенсіонери чи депутати Донецької міськради, то вони цього навіть не помічають.
Вищезгаданий номінальний депутат Донецької міськради (а вона може бути і Харківською чи Севастопольською), який вважає, що українська мова може існувати як «фольклорна» і «для анекдотів», а от «великий и могучий» — це мова науки, елементарно не знає, що мовою науки в сучасному світі є англійська.15 Що без знання англійської неможливо працювати в параметрах сучасної науки і технології. Що російський науковий «текст» відстає від «тексту» англійського на світлові роки — а тим самим поглиблюється наукова і технологічна відсталість Росії та тих сусідів, яких вона все ще тримає у своїй орбіті.
В попередньому номері (№146 від 16 серпня 2008 року) з технічних причин було випущено посилання з оригінального тексту Оксани Пахльовської «Російська «регіональна» — як дірка від швейцарського сиру»:
1 Посилання на прот. Всеволода Чапліна у використанні цитати «церковь, народ и власть — одно целое» (Прот. Всеволод Чаплин. Пять постулатов православной цивилизации // http://www.pravaya.ru, 9.03.2007)
2 Посилання на Алєксандра Дугіна у використанні цитат «наша універсальна батьківщина, наша свята земля, наш найдорогоцінніший імперський спадок», «вісь світової історії», «необхідна симфонія» (A. Dugin. La Rivoluzione Conservatrice Russa // La Nazione Eurasia. — 2004 ([Anno I]. — n. 7, Agosto) http://lanazioneeurasia.altervista.org
3 Цитата з Ѓлєба Павловського в: А. Гольц. Бремя милитаризма: www.strana-oz.ru/?article=1150&numid=26
4 Цитата з: Переписка Глеба Павловского и Сергея Чернышова // Русский журнал [Архивист], http://old.russ.ru/journal/dsp/97-07-14/pav-che.htm
Редакція просить вибачення за допущені технічні помилки.
6 М. Кронгауз. Заметки рассерженного обывателя // Отечественные записки, (http:// www.strana-oz.ru), 2005 (2).
7 Л. Скворцов. Язык мой. Что родила гора? Комментарий к закону о русском языке // Литературная Газета.— 2. 03. 2005 (№ 9) (передрук в: Грамота. ру — Справочно-информационный портал: http://www.gramota.ru/mag_arch.html?id=537).
8 Пресс-релиз на сайте «ЯБЛОКА»: «Закон о русском языке нарушает права граждан и СМИ» http://www.yabloko.ru/ Press/ 2003/ 030205.html, 5. 02. 2003.
9 Мається на увазі «Второй всеукраинский съезд депутатов местных советов всех уровней» у Севєродонецьку 1 березня 2008 р.
10 Обращение севастопольцев: http://www.rons.ru/obrashenie-sevastopol.htm, 6. 06. 2006.
11 В Криму понад 550 шкіл російських, 14 кримсько-татарських і аж 7 — українських.
12 Ці дві мови, до речі, потребують особливого захисту, оскільки включені ЮНЕСКО до списку зникаючих мов.
13 Д. Табачник. Аннигиляция национальной идеи // Киевский телеграфъ.— 3-5. 01. 2008. Див. також: Відкритий лист до громадськості України з вимогою до ВАК України позбавити Д. Табачникатитулу доктора історичних наук: сайт «Майдан», 12.02.2008, http://www2.maidan.org.ua/ n/ petit/1202807617.
14 Гришковец заявил, что у литературного украинского языка нет будущего: http://kp.ua/daily/090408/39292/.
15 Речь идет о скандальном заявлении секретаря донецкого горсовета М. Левченко (который, кстати, участвовал в электоральных кампаниях Жириновского): «Украинский язык — язык фольклора. И с приданием статуса государственного русскому необходимость говорить на украинском просто отпадет. Это не язык науки. Он не умрет, на нем будут писать песни, рассказывать анекдоты, он станет фольклорным. А русский язык — язык науки, язык цивилизации. В уме все переводят на русский. И он будет государственным, вопрос только времени. [...] Самое смешное, что это все прекрасно понимают. Русский язык не вытеснит украинский — нечего вытеснять» (П. Федорчук. Секретарь Донецкого горсовета Левченко: Брутальное использование языка для PR ПР // http://novosti.dn.ua/, 27.02.2007).
