У переддень п’ятнадцятої річниці з дня проголошення Незалежності України годиться говорити про події епохальні в історії нашої держави, й я теж піду цим шляхом. Єдине лише, намагатимусь уникати пафосу. Я його ніколи не любив і не сприймаю донині. Він чужий мені як людині, схильній до мислення категоріями реалій, здатних орієнтувати політика в тому, що відбувається насправді, а не в тому, до чого його схиляє політична інерція. Державні колоси в якийсь момент опиняються на глиняних ногах саме тому, що до керівництва приходять люди, не здатні діяти жорстко й прагматично. Претензійність, самозакоханість, замішана на пісному популізмі — це той поживний ґрунт, на якому, як правило, сходять пустоцвіти державотворення. На щастя, 3 серпня 2006 року ми змогли уникнути цієї небезпеки. І саме це є головним здобутком України напередодні 15-ї річниці її Незалежності.
Ми спромоглися здолати внутрішнього ворога, який є набагато сильнішим і підступнішим за ворога зовнішнього. Нам вдалося переступити через розбрат, через взаємне поборювання й внутрішні чвари. Ми зуміли об’єднатися попри те, що комусь альянс, створений у рамках круглого столу, не подобався своєю нібито еклектичністю. Ми змогли зробити крок назустріч один одному. Ми створили передумови для широкого порозуміння в ситуації, коли в межах однієї держави існували, по суті, дві України.
Дослідники новітньої української історії багато дискутуватимуть над тим, яким чином формувалася широка коаліція: матеріалів для цього є більш ніж достатньо. Безумовно, право інтерпретувати ті чи інші висловлювання, той чи інший крок учасників політичного процесу зразка 2006 року має кожен. Важливо, однак, не рухатися по лінії найменшого спротиву, намагаючись втиснути складний історичний процес у прокрустове ложе зручних ідеологічних концепцій. Життя набагато складніше й цікавіше за політологічні кліше, й період 2004 — 2006 років довів це вкотре.
Напередодні 15-ї річниці Незалежності можна стверджувати, що час від 24 серпня 1991 року ми не змарнували. Ми рухалися нерівномірно, часто невпевнено, але ніколи — із заплющеними очима. Що б не говорили про часи президентства Л. Кравчука та Л. Кучми — це все ж таки був поступ уперед. Аналізуючи пройдений шлях, ніколи не слід забувати, що після розпаду СРСР Україні в спадок залишилися уламки в минулому єдиної економічної системи. На внутрішньому ринку реалізовувалося лише 20% продукції вітчизняних виробників, у військово-промисловому комплексі на замкнутий цикл припадали лише 3%, мільйони робочих місць виявилися нікому не потрібними.
Я добре пам’ятаю той час, коли директори ще вчора потужних підприємств ходили в розгубленості, не розуміючи, що відбувається. Незалежність, з її колосальною притягальною силою, сприймалася ними, з одного боку, як можливість стати нарешті господарями у власному домі, а з іншого — сіяла невпевненість: як працювати в умовах, коли всі старі коопераційні внутрішньосоюзні зв’язки виявилися зруйнованими. На відміну від політиків, які в більшості випадків перебували в стані ейфорії, господарники демонстрували менше проявів мітингових емоцій, оскільки чудово розуміли надзвичайну складність і небезпечність ситуації в народногосподарському комплексі. Більшість із них, досвідчених управлінців, сформованих радянською адміністративно-командною системою, опинилися в стані повної розгубленості. Однак, на щастя, були й такі, хто взявся за нову справу з вірою в те, що ми зуміємо побудувати в Україні нову економічну модель, в основі якої лежатимуть ринкові відносини.
Сьогодні справа, розпочата ними, ще не завершена. На 15-у році незалежності економіка української держави все ще реформується, адаптуючись до умов функціонування в рамках континентальної та загальносвітової економічних систем. Однак ми вже маємо за плечима чималий досвід і певні здобутки, які дають підстави стверджувати, що найбільш важкий етап залишився позаду. І якщо не припускатися помилок у політичній сфері, то ми швидко опинимося в числі нових економічно потужних країн.
Давайте згадаємо період початку- середини дев’яностих і порівняємо його з нинішнім. Різниця виявиться разючою. Відштовхнувшись від дна, українська економіка почала рух угору й досягла значних успіхів. Процес зміни форми власності, що б про нього не казали, дав промисловості й сфері послуг господаря. На зміну керівникам, які вміли лише виконувати доручення зверху, прийшло покоління сучасних менеджерів, здатних самостійно приймати рішення й брати на себе відповідальність за їхнє виконання. Мізерні зарплати на підприємствах державної та приватної форми власності, в бюджетній сфері змінилися винагородженням праці, яке забезпечує людині не лише прожитковий мінімум. Цього, безумовно, недостатньо, коли йдеться про нормальний рівень життя. Однак ми на правильному шляху й, якщо українським політикам вистачить мудрості, соціально- економічний поступ України протягом найближчого часу буде стрімким й успішним.
Іншими словами, на 15-у році існування найважливіші виклики стоять перед Україною в політичній площині. Як і колись у минулому — за часів козаччини, в період проголошення незалежності України IV Універсалом 22 січня 1918 року та створення УНР і ЗУНР — ми залишаємося залежними від того, чи українському політикуму вдасться нарешті зрозуміти: боротьба за владу не має шкодити економіці. У світі немає ідеальних суспільств, він зітканий з суперечностей, цивілізаційного суперництва, взаємного поборювання одних політико-економічних систем іншими. Однак, попри все, одні держави успішно розвиваються, а інші — хиріють і занепадають. Чому так відбувається — відомо. У промислово розвинутих країнах економіка залежна від політики лише настільки, наскільки остання здатна сприяти бізнесові. Якщо цього не відбувається, змінюються парламенти й уряди. Однак ці пертурбації в найменшій мірі здатні негативно позначитися на процесах у національних економіках, а з часу створення таких потужних міждержавних об’єднань, як Європейський Союз, і на понаднаціональних. Інерція функціонування добре відрегульованих ринкових механізмів настільки сильна, а запас накопиченої фінансово-економічної потуги настільки міцний, що політичні кризи не встигають заподіяти їм відчутної шкоди. Громадяни промислово розвинутих держав світу, здебільшого, не відчувають, що «на горі» готується зміна керівництва й що невдовзі вони довідаються про відставку уряду.
Я мрію про той час, коли пересічного громадянина України мало цікавитиме, хто є сьогодні прем’єр-міністром держави чи які політичні сили сформували парламентську більшість. Чим швидше це трапиться, тим реальнішою стане перспектива перетворення України на повноцінного члена об’єднаної європейської сім’ї, а отже — на сучасну розвинуту державу.
Початок цьому процесові покладено. Політична реформа створює передумови, за яких країна зможе нарешті позбутися системи суцільної політичної безвідповідальності. Досягнення компромісу в рамках круглого столу стало свідоцтвом переходу української політики в нову якість. Взаємні поступки його учасників засвідчили, що в критичний момент, коли історія української державності могла повторити фатальні помилки минулого, їм вистачило мудрості й політичної волі прийняти рішення про об’єднання.
Усі ми були свідомі того, що підписання Універсалу частина наших виборців сприйме неоднозначно. Усі прекрасно розуміли, яку карту при цьому розігруватимуть сили, що не захотіли поступитися вузькопартійними інтересами заради загальнонаціональних. Однак і Президент, і лідери партій зважилися на цей крок. Тим самим порочне коло українського політичного егоїзму виявилося розірваним раз і, сподіваюся, назавжди.
Я б сказав, що 3 серпня 2006 року в нашій загальновживаній лексиці з’явилося нове поняття — політична порядність. На чому б не спекулювали противники широкого об’єднання, вони ніколи не зможуть заперечити, що той, хто зважився в цей украй складний для держави час взяти на себе персональну відповідальність за її подальшу долю, зробив це, так би мовити, з відкритим забралом. Якби йшлося про внесення Президентом на розгляд парламенту кандидатури прем’єр-міністра за старими правилами — це можна було б розцінювати як результат політичного торгу. Урешті- решт, як і багато разів перед тим, черговий глава уряду завжди зміг би пояснити свої помилки відсутністю підтримки з боку Верховної Ради та Президента, а ті, у свою чергу, слабкістю даного складу Кабінету Міністрів та його керівника. Винних у провальній політиці влади не знайшлося б укотре, а сили, справді винні в соціально- економічному регресі, залишалися б на політичній сцені без ризику втратити підтримку суспільства.
Політична порядність передбачає, що віднині український соціум абсолютно точно знає, з кого й коли спитати про результати його політики. У першу чергу — з глави уряду, який є представником не лише широкої коаліції, а й конкретної політичної сили. Коли? Уже після перших 100 днів його перебування при владі. Кожні наступні будуть або посилювати його підтримку в суспільстві, або навпаки — наближувати невідворотний кінець його політичної кар’єри й різке зниження авторитету партії, яку він очолює.
За цих умов відносини «влада — суспільство» набувають характеру контракту на виконання певних соціальних замовлень, під яким стоїть підпис конкретного виконавця. Я вважаю такі правила взаємин між урядом та суспільством порядними. Вони не дають можливості маніпулювати масовою свідомістю. Вони є прозорими й легко піддаються громадському контролю.
Безумовно, такі ж принципи діяли б й у випадку, якби до влади прийшла інша політична сила. У цьому контексті я зовсім не схильний наполягати на унікальності діючої широкої коаліції й сформованого нею уряду. Однак можу припустити, що нинішня конфігурація владного альянсу набагато ефективніша за попередню, якщо йдеться не лише про перспективи соціально-економічного розвитку держави, а й про подолання розколу в суспільстві. Об’єднання Партії регіонів з Соціалістичною та Комуністичною партіями, перспектива широкої коаліції з «Нашою Україною» суттєво знизили напруженість останніх двох років, яка вже готова була перейти у відкрите громадянське протистояння.
Тепер усе залежатиме від швидких змін на краще в житті наших громадян. Імплементація антикризової програми уряду, в основі якої лежать стимулювання залучення в українську економіку інвестицій, приборкання зростання цін на основні товари народного споживання, нормалізація відносин із Російською Федерацією в нафтогазовій сфері та інші першочергові заходи, має принести очікуваний ефект уже в короткостроковій перспективі.
Якщо так трапиться, а я вірю в це, то ми швидко вирішимо й інші проблеми, які дотепер ділили суспільство на два табори. Надмірна політизація з’являється там, де люди, які потерпають від бідності, змушені шукати вихід зі складної ситуації в пошуку внутрішніх ворогів. І навпаки — в успішних суспільствах між співгромадянами, здебільшого, панує атмосфера доброзичливості, незважаючи на різницю в конфесійній приналежності, мові спілкування всередині окремих громад, світоглядних позиціях та наявності інших відмінностей.
У разі забезпечення швидкого економічного зростання вирішатимуться й проблеми нашої зовнішньої політики. З сильним будуть рахуватися, а не диктуватимуть йому умови. Тим часом, національні інтереси України диктують потребу не хитатися між Сходом і Заходом, а співпрацювати на обох напрямках із найбільшою користю для себе.
Через кілька днів ми відзначатимемо 150-річчя з дня народження видатного сина українського народу Івана Франка. Ще 1880 року Великий Каменяр написав поетичний твір, в якому дуже чітко сформулював ідею, заради якої варто полягти, але здобути «волю, і щастя, і честь».
На тлі цього ювілею 15-річчя молодої української державності не здається таким вже юним віком. У нашої історії — вікові традиції, й якщо ми в чомусь запізнилися у своєму розвитку, то це лише тимчасове явище. Більшість народів продемонстрували, що можна швидко відновити втрачене, за умови відмови від внутрішньополітичної конфронтації.
Тому, вітаючи всіх співвітчизників з Днем народження нашої держави, я хочу ще раз наголосити: Україна отримала унікальний шанс вийти з затяжної політичної кризи та вступити на шлях прискореного соціально- економічного розвитку. Для цього в нас є все — об’єднання основних політичних сил, стійка парламентська більшість, уряд професіоналів. У нас є глибоко відпрацьований план дій і бачення шляхів його втілення в життя. Нам допомагатиме сприятлива зовнішньополітична ситуація. Залишається одне — творити, а не руйнувати, засипати рови розколу, а не поглиблювати їх.
Зі свого боку, можу обіцяти, що наш уряд демонструватиме професійність і згуртованість команди. Він прийшов до влади, щоб виконати умови контракту, за яким виконавець зобов’язується служити суспільству з максимальною користю для держави.
У нашій спроможності виконати взяті на себе зобов’язання, Президент може бути впевненим. Його політична відповідальність перед народом — це й наша турбота. Прагну, щоб Президент не сумнівався в цьому.
У числі наших стратегічних союзників ми бачимо Верховну Раду України. Переконаний, що найближчим часом у ній сформується ще більш переконлива, за кількісним складом, парламентська більшість. У свою чергу, це дозволить швидкими темпами створювати законодавчу базу під ті плани, з якими ми прийшли у владу.
Розраховую й на конструктивну співпрацю з опозицією. Пройшовши цю школу в недалекому минулому, я знаю, як важливо мати в її особі не критика-популіста, а серйозного контролера. Тоді від взаємин «влада-опозиція» суспільство лише виграє.
Я глибоко переконаний — ми зможемо дати гідну відповідь на виклики часу, українським політикам вистачить мудрості та відповідальності перед своїм народом, і ми разом забезпечимо стрімкий й успішний соціально- економічний поступ України, підвищення добробуту людей.
