Нинішнє, вкотре загрозливо наелектризоване суспільне буття переконливо доводить, що саме проблеми, про які йтиметься, потребують невідкладного глибокого усвідомлення і хоча б поступового вирішення. Інакше, з часом, вони можуть датися взнаки і навіть призвести до біди не десятків, не сотень чи тисяч громадян — всього народу України.
Злам, демонтаж тоталітарного суспільства у формі колишнього СРСР дванадцять років тому відбувся не з причин переважно соціально-економічного чи суто політичного характеру. Визначальною причиною рушійних суспільних, соціальних деформацій були, є і будуть суттєві трансформації саме в духовних засадах існування людських спільнот. Соціально-економічні та політичні проблеми, у свою чергу, лише прискорюють, поглиблюють і водночас ускладнюють такі трансформації. Ще Гегель свого часу попереджав: «Якщо тільки дух народу піднімається на більш вищий рівень, всі моменти державного устрою, пов’язані з попередніми рівнями його розвитку, втрачають свою усталеність, вони повинні занепасти, і не існує сили, здатної їх утримати». Якщо простіше, то загрозливими були і є сьогодні в Україні і для України зовсім не темпи і якість соціально-економічних реформ, маловідчутна зміна здеформованої політичної системи суспільства чи досить неефективне вдосконалення відпрацьованого механізму керування суспільними процесами. Це вже похідні. А центральним було з перших днів нашої власної державності й залишається, на жаль, питання теоретичного обґрунтування того, куди і у який спосіб іти, як нам як великому соціальному утворенню, тобто державі, далі розвиватися. Те риторичне: «Що ж ми будуємо?» — не для гри слів. Нині це питання має надто велику соціальну гостроту, бо будуємо вже другий десяток років.
Попри усі розбіжності у визначенні, образно кажучи, моделі, перспектив розвитку українського суспільства, найпомітнішими все ж є лише три основні шляхи, які передбачаються теоретиками, і про які сперечаються до бійок політики-практики.
Перший — побудова суверенної, самостійної, демократичної, мало відчутна зміна політичної системи, недосконалість механізму керування суспільними процесами. Україна розвивається, образно кажучи, шляхом хірургічного відсікання зайвого, непридатного, а не як цілісний, суперечливий соціальний організм. Але практично відсікання вже давно варто припинити і зосередитися на конструктиві, на творенні нового. За такої, як нині, стратегії розвитку нашої держави соціальні кризи і негаразди неодмінно і надалі провокуватимуть відповідні і не менш глибокі кризи і катаклізми.
Задля якщо не зміни, то об’єктивного уточнення стратегії розбудови нової держави слід враховувати, як мінімум, три обставини: характер та особливості державної ідеології, особливості трансформації і вдосконалення влади в Україні та стан масової політичної свідомості громадян.
Отже, нині проблема ідеологічного вибору Україною свого шляху розвитку вже не стоїть і стояти об’єктивно не може, оскільки навіть у Конституції України задекларовано, що жодна ідеологія не може визнаватися державою в Україні як обов’язкова. Моноідеологізація України не просто заперечується, але і практично неможлива. А от єдина державна ідеологія або національна ідея вкрай потрібна. Точок зору, як і протиріч та неузгодженостей, надто багато. Відомий економіст Анатолій Гальчинський вважає, що основу нової ідеолодержаву. По-друге, вказують на те, що державна, або так звана обов’язкова ідеологія неминуче призводить до ідеологічного примусу з боку тієї ж держави. Це спрощені побоювання. Висновок напрошується сам собою — треба рухатися вперед шляхом поступового, неприскореного формування громадянського суспільства, що пов’язано з двома основними аспектами, — позбавленням монопольного впливу держави на усі сфери суспільного життя і формуванням самоуправлінських засад функціонування суспільства. І те і друге — надто складні, однак конче необхідні речі, інакше — назад до чергового «ізму».
Як і дванадцять років тому, гострою у зв’язку з цим залишається проблема влади, а в Україні, за вікопомною традицією, ще й влади окремої людини, громадянина. Відомо, що «маса» швидко забуває, що сама ж таку людину допустила до влади, делегувала їй свої повноваження і не вміє, або не спроможна зробити керівника, особливо національного масштабу, підконтрольним їй. Але й керівник, та й урядова структура теж, на жаль, швидко забувають, що влада завжди сполучена з відповідальністю і без неї продуктивно існувати не може. Інша справа, що влада у сучасній Україні, як і у багатьох подібних їй державах, все ще базується на функції примусу, покарання. Це біда об’єктивна, бо влада у сучасній Україні поки що іншою не може бути саме за браправової держави за зразком більшості західних держав.
Другий — позбавлення нашого суспільства від негативних залишків минулого тоталітарного суспільства і будівництво соціалізму «з людським обличчям», за умови збереження, однак, яскравих національних особливостей.
Третій — створення ліберально-соціальної держави, в якій поєднано переваги і соціалізму, і капіталізму.
Усі три шляхи державного будівництва однаково можливі, оскільки мають свої об’єктивні умови і своїх симпатиків. Звідси, за наявності розколотої свідомості суспільства, нечіткість політичного курсу розбудови держави (республіка, парламентсько-президентська, парламентська тощо), брак чітко визначеної стратегії та механізмів цієї розбудови. Загрозливою нині є саме гії має становити звільнення від ідеології більшовизму і розбудова так званого «соціалізованого капіталізму». Уповноважений з прав людини в Україні Ніна Карпачова у свою чергу вважає, що новою державницькою ідеологією, національною ідеєю має бути захист прав і свобод людини. Браку в ідеях не відчувається, однак достеменно одне: державотворчою ідеологією, національною ідеєю має бути ідея творення сучасної цивілізованої держави, яка, не втрачаючи власних національних ознак, на рівних спроможна увійти і вільно почуватися серед інших, нехай і більш розвинутих, найперше — європейських, держав.
Пошуки єдиної державотворчої ідеї закономірно викликають побоювання отримати в результаті певну ідейно зцементовану, на кшталт колишнього СРСР, ком основ громадянського суспільства, яке становлять численні громадські інституції. Поки вони належним чином не переберуть на себе функції управління суспільством, суспільними процесами, а головне, самі чітко не визначаться зі своїм місцем у суспільстві, владні структури активно використовуватимуть важелі контролю та утиску. Чи є у цьому плані хоч якісь позитивні зрушення? Є, і помітні. Яскравим доказом цього є, наприклад, поступова трансформація багатьох політичних партій. Спочатку вони виникали як надто політизовані структури, з претензіями на щонайвищу політику, владу, на гучний статус у суспільстві. Нині ж практично усі, як у справді демократичних країнах, трансформуються у структури, які головним чином дбають про успіх на виборах, референдумах, потім — про формування уряду та контроль над його діяльністю. Це цілком природно, адже модель КПРС — «керівної і спрямовуючої сили суспільства» — то модель партії, що обстоює авторитарне, тоталітарне суспільство.
Свої особливості має і наша масова свідомість. По-перше, вона, на щастя, втрачає міфологічно-романтичну природу перших, початкових років державотворення. Однак парадокс: боротьба «проти» згасає, звужується навкруг однієї або декількох осіб, але й боротьба «за», на жаль, не спалахує. Бо отих «за» — як необхідних уявлень про майбуття України — досить багато. На біду, влада, здається, сама тут більш однозначно не визначилася.
Масова свідомість громадян будь-якої країни — надто рухливе, мінливе явище, що залежить від багатьох складових. Але головна причина нестійкості, нетвердості масової свідомості в Україні — це спротив старих стереотипів, комуністично сформованої свідомості новим демократичним ідеалам і цінностям. Потрібен час, потрібні роки тривалої роботи з формування нових параметрів, орієнтирів людського розвитку з тим, щоб людина не просто декларувала, але й свідомо, без спонукань, у повсякденні жила за принципово іншими, дійсно демократичними цінностями, нормами і дороговказами. Від держави ж, яку ми самі, між іншим, творимо, вимагається практично єдине — подбати про те, щоб масова свідомість якомога менше, а в ідеалі — і взагалі не була предметом політичних спекуляцій, маніпулювання, ошукування власних співвітчизників. Завдання надто складне, але, як свідчить світовий досвід, цілком реальне. Хоча в Україні в цьому плані позитиву надто мало.
У сучасній Україні ми маємо унікальний феномен «розкритої» свідомості — свідомості між минулим і майбутнім нашої держави. При цьому практично не беремо до уваги, що розколота свідомість — то велика трагедія сотень тисяч людей, які змушені жити і виживати за діаметрально протилежними, практично ворожими нормами і цінностями. На додаток ми цих людей ще й звинувачуємо: кого у впертій послідовності своїм ідеалам, кого у зреченні цим ідеалам, кого у хитромудрому пристосуванстві, мімікрії. Краще спробуймо на тлі такої розколотої свідомості віднайти те, що може бути об’єднуючим фактором. Скоріш за все, це буде все та ж ідея державотворення, розбудови такої країни, в якій кожен, образно кажучи, «де народився, там і пригодився». Зрозуміло, ця об’єднуюча ідея не повинна бути ілюзорною, удаваною, бо тоді саме її існування — нонсенс.
За наявності розколотої масової свідомості легко маніпулювати людьми, примушувати їх діяти всупереч їхнім же власним думкам і життєвим позиціям. І політичні сили в Україні роблять це з великою майстерністю, використовуючи найрізноманітніші засоби та технології. Від виборів до виборів технологія маніпулювання свідомістю стає все досконалішою. А чим більше людина наближується до стану частки натовпу, тим вона стає агресивнішою і нетерпимішою. Найруйнівніші процеси в житті людства безпосередньо пов’язані із втратою людської індивідуальності, неповторності. В Україні таку загрозу маємо і сьогодні. Адресатом беззастережного, примітивного маніпулювання є «звичайна людина», яку послідовно привчають до думки, що «в країні все не так»; «загальнонаціональна еліта бездарна і ні на що не спроможна»; «без чужої допомоги нам ніколи не зіп’ястися на ноги» тощо. Стереотипів створено за десяток років стільки, що пересічний громадянин все більше упевнюється: вірити і сподіватися на будь- кого — даремна справа, покладатися можна і треба лише на самого себе. У такій каламутній воді і ловлять рибу численні політичні сили та організації — і зліва направо, і в центрі, і в країні, і поза нею. Цьому активно сприяють і звуження власного інформаційного простору, і його відверте захоплення іншими країнами, і безсилля влади в управлінні духовними процесами тощо. Елементарний приклад, що підтверджує думку про серйозність розколу свідомості, маніпуляцій масовою свідомістю, — це ставлення до власної історії, її сприйняття та поцінування. В Україні останніми роками з’явилися десятки своїх і зарубіжних книг, навчальних посібників, різних за характером видань з історії України. Здавалося би, чудово. Але… Як тiльки не коментуються в тих виданнях вузлові питання нашої історії: звідки ми, хто ми, як поціновувати добу російського царату, голодоморів, геноциду, війни 1941—1945 років, відбудови, сталінізму, відлиги і т.ін. Пишуть, кому що на думку (язик) лягло! Ніби немає взагалі археологічних даних, літописів, документів пізнього часу, свідчень учасників подій, які дають змогу трактувати нашу історію достатньо виважено і точно. От і виходить, що у одного вчителя історії українці — нащадки гунів, у другого — трипільських племен, у третього — аріїв тощо. За таких обставин, на жаль, сподіватись на чіткість громадянської позиції багатьох громадян важко. Турбувати має не лише викривлення знань, довільне тлумачення власної історії, але й втрата народом власної соціальної пам’яті, закарбованої в історії, традиціях, культурі, нормах співжиття як велика колективна мудрість. А це і є та величезна перешкода на шляху до соціальної злагоди і єдності, яких усі ми сьогодні прагнемо.
За нинішніх умов, коли багато людей з різних причин виявилися неспроможними зробити кар’єру, вигідним стало, як було і раніше, вважати себе рядовим громадянином, людиною з мас, а, отже, і вимагати до себе поблажливого ставлення. З боку кого? Знову-таки, з боку держави з її патерналістською турботою (читай, диктатом над усім), яку ще донедавна ми усіляко засуджували. Варто хоч трохи послабити вимоги до окремої людини, звикнути звинувачувати в усьому державу (Президента, уряд, Верховну Раду), — і дорога в недалеке минуле відкрита. Це не означає, що державу, органи влади не треба критикувати. Це означає, що загрозливо робити їх «крайніми» у всіх наших негараздах. Масове суспільство — це не рівність громадян. Це відсутність справжньої єдності, референтних груп, що максимально дистанційовані від владної еліти і здатні вимагати від неї звіту за її дії. Шляхів виникнення і зміцнення таких груп громадян, власне, два: наявність дієвого механізму підконтрольності влади масам (досконале виборче право з відповідним механізмом референдумів, опитувань громадської думки) і формування потужних, а не декоративних політичних партій, організацій, спілок, об’єднань громадян, тобто розвиток громадянського суспільства (максимальної свободи громадян від впливу держави).
Отже, по-перше, єдності (а не «єдиномислія») в суспільстві досягти надзвичайно важко, однак іншого шляху демократичного державотворення ми об’єктивно не маємо і ніколи не матимемо. А по-друге, уніфікація України (у економічній, політичній, соціальній сфері) — то крок у нікуди. Кожний регіон України, верства населення, соціальна група є унікальними, неповторними, і тому на загальнодержавному рівні (з огляду на діяльність найперше уряду України) виникає потреба: а) чіткого визначення стратегії розвитку усієї держави; б) виокремлення пріоритетів розвитку; в) врахування специфіки регіонів, соціальних, вікових груп тощо. І це має стосуватися усіх складових управління суспільством.
І насамкінець: хочеться комусь того чи ні, але справжня стабільність українського суспільства видається можливою лише за умови якісної структуризації суспільства, його диференціації, а не штучної уніфікації. Це означає, що на передньому плані має бути приватизація, створення надійних ринкових механізмів господарювання, налагодження системи соціального захисту і допомог населенню. Без таких принципових перетворень, без повноцінного роздержавлення життя громадян демократія лишатиметься гаслом — і не більше. Тиха десоціалізація, втрата віри в державу і дистанціювання від неї продовжуватиметься. Так жити не можна, але ж… так, на жаль, живемо!
