Розрив з радянською традицією

Незважаючи на те, що ніколи ще в новітній історії України інавгурація нового Президента не була такою масштабною і масовою, як інавгурація Віктора Ющенка, більшість українців за всіма заходами, пов’язаними з нею, спостерігали все ж таки по телевізору. «День» запропонував експертам поділитися враженнями від того, як сприймалася інавгурація нового Президента на телеекрані.

ПОМАРАНЧЕВІ АКОРДИ ТА НОТКИ ОФІЦІОЗУ

Інавгурація Ющенка в Україні (і не лише в Україні) сприймалася по-різному. Для прихильників новообраного Президента це було свято, завершальний і досить ефектний акорд помаранчевої революції. Вони святкували перемогу, але, певно, дехто з них жалкував за минулими буремними днями, коли Майдан та й Київ загалом знаходилися на хвилі революційного піднесення. Цього революційного піднесення на інавгурації не було, відчувалися і досить сильні нотки офіціозу. В принципі, це зрозуміло. Як і те, що Ющенко та багато його соратників уже не використовували в одязі помаранчевих барв. Вони вже не революціонери. Тепер вони при владі. І їхнє завдання — не лише зберегти прихильність помаранчевих, але й завоювати прихильність своїх противників. Хоча знакова відсутність в одязі Ющенка революційних кольорів цілком компенсувалася деякими елементами поведінки, які чітко демонстрували його українськість. Це і віддавання честі клейнодам Богдана Хмельницького, і покладена на Пересопницьке Євангеліє рука під час присяги, і звернення до родинних цінностей під час виступу на Майдані. Фактично, Віктор Ющенко — перший Президент України, який відверто демонструє свою українськість. І це не може не викликати ентузіазму в його прихильників, які в більшості є свідомі свого українства. Противники Ющенка закономірно сприймали інавгурацію в зовсім іншому світлі. Для них він — не Президент, а узурпатор влади, і ефектність інавгурації їх лише дратувала, мовляв, скільки то грошей було затрачено на непотрібне дійство. Показовий міжнародний аспект інавгурації, які делегації, в тому числі і в плані якісному, були присутні на ній. Звісно, 64 делегації — це великий успіх як нового Президента, так і держави загалом. Нас поважають. Інше питання — хто і як. З нами рахуються наші західні і центральноєвропейські сусіди. І ми майже байдужі великим західноєвропейським країнам, зокрема Франції і Англії. В принципі, це закономірно. До нас виявляють інтерес Сполучені Штати Америки, євроатлантичні структури, але це швидше інтерес дуже прагматичний і тимчасовий. Наскільки він збережеться, все залежить від нас і нової влади. Інавгурація також засвідчила, що на просторах СНД ми майже не маємо союзників. Росія продемонструвала своє досить прохолодне ставлення до нашого Президента. Це саме зробив ще один наш великий СНД-сусід — Білорусь. Єдиний надійний наш союзник у СНД — Грузія. Це зрозуміло. У нас спільна доля. Також Молдова, Азербайджан, деякі інші СНД-республіки засвідчили побажання співпрацювати з Україною. І це вселяє певні надії, що в перспективі на просторі СНД ми не залишимося наодинці. Взагалі можна ще довго говорити про інавгурацію Віктора Ющенка, розшифровувати знакову систему. Вона відобразила як переваги нового Президента, так і цілий ряд проблем, з якими йому ще доведеться зустрітися. Це — нелегкий шлях подальшої консолідації України і непросте налагодження відносин з деякими нашими сусідами. Під час інавгурації і не тільки Віктор Ющенко продемонстрував розуміння цих проблем. Бажати йому тут мудрості й інтуїції, певно, не потрібно. І того й іншого в нього достатньо. Бажати волі й наполегливості теж, здається, не варто. Ця людина за останні місяці продемонструвала мудру залізну волю. А ось здоров’я і сил побажати б не завадило.

СИГНАЛИ ДО ОБ’ЄДНАННЯ

Церемонія інавгурації (як і будь-яка інша церемонія) за пересічних умов перетворилася б на нудну рутину. Але не за тих, що нині склалися, і не за того Президента, якого Україна собі не лише вибрала, але й насправді виборола.

На жаль, надто контрастною із-за низки відомих причин виявилася електоральна карта України. Легше всього це пояснити «підривною» роботою якихось окремо взятих телеканалів, які показували під час виборів недоречні «картинки» й телетрансляції. Так само недоречно покладати надмірні надії на виправлення існуючого стану речей за допомогою різноманітних «люстрацій». Причини електорально-ментальної розколотості українців, звичайно, набагато серйозніші.

У свою чергу, в процесі «народної» інавгурації помаранчеву партійно-революційну символіку, вочевидь, мала доповнювати символіка загальнонаціональна, — жовто-блакитна. Характерними з цієї точки зору були слова Президента про те, що барви національного прапора у нас завжди домінуватимуть, хоча в оздобленні Майдану явно домінував помаранчевий колір.

Щодо стандартного офіційного коментаря телеведучих, то, з огляду на ексклюзив ситуації, він часом видався політично некоректним. Зокрема, сказане напередодні на Софіївському майдані новим Президентом у козацькому гурті про «моду бути українцем» ведуча зрозуміла надто буквально й почала розписувати (із посиланням на думку Президента) достоїнства українських модельєрів та особливості модного українського строю Першої Леді. Так само некоректною була філіппіка на адресу попереднього керівництва — «реставрація імперії не вдалася» (із посиланням на думку Володимира Литвина). Зате особливим й відносно коректним був коментар каналу «чесних новин».

Неприємно вразила відсутність прямих включень із різних міст України, де, напевно, процедура інавгурації переживалася співвітчизниками не менш гостро, аніж в Києві. Варто було б також дати телесюжети із самого Майдану про думку провідних регіональних політиків, науковців, митців, підприємців та інших «людей впливу» із регіонів, — особливо тих, які поки що вважаються «недружніми» до нового Президента.

Щодо інавгураційних промов Віктора Андрійовича, то вони були бездоганними на рівні створення належного мовленнєвого іміджу миротворця й революціонера водночас. Обидві промови не містили в собі викличних фраз, не акцентували на тому «хто винен», але натомість були заряджені енергією змін. Ті, хто вміє читати «поміж рядочків», зрозуміли зокрема, часто вживане новим Президентом слово «добробут» як прагнення до «буття в добрі». Причому, «добро» тлумачилося передусім як категорія моральна. Те ж саме означало підкреслене Президентом переміщення України у центр Європи. На мові практичної політики це означало, що віднині Україну слід вважати країною не Східної, а Центральної Європи. Символічним у цьому контексті був навіть той факт, що наші центральноєвропейські західні сусіди на церемонії інавгурації були представлені на рівні глав держав, чого не скажеш про сусідів по СНД (окрім Молдови).

Новому Президентові й водночас лідеру «помаранчевої революції» Віктору Ющенкові та провідним телевізійним каналам в процесі символьного медійно-політичного дійства, пов’язаного із «возведенням на престол», значною мірою вдалося розв’язати дві докорінні суперечності української сучасності, — між традицією та революційністю та між партійністю й всенародністю. І новий Президент, і телевізійники, які висвітлювали подію, дали виразні сигнали до об’єднання революціонерів із консерваторами довкола Національної Ідеї. Водночас слушним був наголос на необхідності «повзучої» революції, без якої насправді неможливо вичистити «авгієві конюшні».

У Книзі буття українського народу написано нову главу, останній рядок якої називається «Інавгурація». З філософської точки зору, йдеться про перехід національної свідомості до якісно нового стану, про її друге народження, пов’язане із вирішальним розривом з радянською традицією, яка ще вчора здавалася невідворотною («Маємо те, що маємо…»).

Водночас, із Дніпра та інших рік України витече чимало води, перш ніж у нас зникнуть лінії поділів на П’ємонти й Вандеї, а політики, які піднялися до рівня державних мужів (саме до таких під час інавгурації відніс Віктора Ющенка голова ЦВК Ярослав Давидович), зможуть полегшено констатувати — «Ми створили не лише Україну, але й Українців!».