Оскільки нинішній етап розширення, мабуть, ще надовго, якщо не назавжди, залишиться останнім, то державам-членам Союзу необхідно негайно подумати над переробкою договорів ЄС у дусі нової реальності — щоб їх положення були дієздатними протягом тривалого терміну. Зокрема, державам-членам Євросоюзу доведеться набагато грунтовніше задуматися над виробленням своєї сильної міжнародної політики та політики безпеки. На те є дві причини.
По-перше, ЄС внаслідок розширення впритул наблизиться до кордонів Росії та колишнього Радянського Союзу; якщо ж приєднається і Туреччина, то ЄС проникне також і в саме серце Близького Сходу. По-друге, відбувається трансформація міжнародного середовища, в якому діє ЄС. Причина — революція в стратегії, яка відбувається у Вашингтоні. Протягом останніх 50 років Євросоюз в основному міг розраховувати на дружнє партнерство зi США в значенні врахування його думки. Це допущення більше не відповідає дійсності, незважаючи навіть на те, що ми ще не знаємо, якою мірою новій Америці властивий односторонній підхід.
Проблема посилюється тим фактом, що ЄС залишається абсолютно непідготовленим до свого розширення, яке нагадує «великий вибух», навіть у той момент, коли воно ось-ось почнеться. Ніхто не має ніякого уявлення про те, як керувати Союзом, що нараховує 25 чи більше держав-членів — якщо не говорити навіть про основи матеріально-технічного забезпечення, а почати з того, що вимоги, за переказами, зростають у геометричній прогресії. Або уявіть собі, наскільки важко стає проводити переговори в кімнаті, де сидить 25 національних делегацій, 10 із яких будуть незнайомі з тим, як працює ЄС.
Але графік розширення, узгоджений у Копенгагені, визначатиме остаточні кордони Союзу. Можливо, колись до нього захоче приєднатися Норвегія, і це не створить жодних проблем; можна допустити й те, що захоче вступити Швейцарія, і це знову ж не стане проблемою (ні для кого, крім швейцарців). Але будь-яке подальше розширення ЄС важко собі уявити. Крім бідних, розорених війною балканських держав — Албанії, Боснії, Хорватії, Македонії, а також Сербії з Чорногорією (як би вони себе зрештою не стали називати), — єдиними можливими додатковими кандидатами, якщо вважати їх європейськими країнами, є Росія, Білорусь і Україна.
Головною країною в цій групі є Росія. Навіть якщо залишити осторонь усі питання про права людини, демократії та верховенство закону, все одно Росія — просто надто велика, надто азіатська, надто ядерна країна, і в неї надто багато від «великої держави», щоб вона змогла вжитися всередині ЄС.
Можна передбачити, що перевага нинішнього схожого на «великий вибух» розширення полягатиме в тому, що завдяки йому політики задумаються про радикальне переусвідомлення процесу прийняття рішень у значно збільшеному ЄС. У минулому нові країни приєднувалися до Євросоюзу по одній, по дві, максимум по три. У цих випадках колишні члени ЄС удавали, що фундаментально змінювати організаційну структуру ЄС немає необхідності.
Тепер, коли приєднуються 10 нових держав, удавати, що це так, більше неможливо. На щастя, грунт для реформи готується Конвентом, який займається майбутнім Євросоюзу, де головує колишній президент Франції Валері Жискар д’Естен. І вже навесні майбутнього року Конвент повинен внести свої пропозиції відносно устрою ЄС.
Проблема в тому, що різке прискорення процесу розширення відбувається одночасно зі зміною думки низки країн-членів на користь того, щоб ЄС був здебільшого міжурядовим утворенням, щоб більший акцент робився на співробітництво між суверенними державами, і менше уваги приділялося зміцненню загальних інститутів ЄС. Це найбільш помітно у великих держав-учасників ЄС, таких, як Велика Британія, Франція та Іспанія. І можна зрозуміти, чому: це колишні «великі держави», які бояться розчинитися у величезному утворенні під назвою Європа. Заявляючи про національний суверенітет, вони сподіваються продовжити свій власний вплив.
Але це неправильне вирішення проблеми, пов’язаної з розширенням ЄС. Прийняття рішень і так вже утруднене зараз, коли до ЄС входить 15 членів. Коли їхнє число зросте до 25- 30, то робити це стане неможливо, якщо не розширити коло питань, за якими рішення приймаються більшістю голосів, і не скоротити сферу дії права вето для індивідуальних держав. Коротше кажучи, великий ЄС повинен буде мати набагато більше рис, характерних для федерації, ніж малий ЄС.
Річ тут не в ідеології, а в арифметиці. Аналогічний аргумент застосуємо до вироблення більш ефективної зовнішньої політики ЄС. Росія більше не сприймається як джерело воєнної загрози. Але якщо США продовжуватимуть відмовлятися від багатостороннього підходу і замість цього ухвалять рішення здійснювати військове втручання скрізь, де їм захочеться, то світ стане набагато більш небезпечним.
Прем’єр- міністр Великої Британії Тоні Блер говорить, що Європа повинна бути для США партнером, а не служницею чи конкурентом. Це з боку Європи означало б прогрес порівняно з тим, що ми маємо зараз, і вимагало б набагато більш тісної зовнішньополітичної співпраці в рамках Європи, аніж те, на яке, мабуть, готові Велика Британія, Франція чи Німеччина.
Але для цього недостатньо зусиль тільки однієї Європи. Якщо позиція адміністрації Буша не зміниться фундаментальним чином, то сумнівно, що про партнерство взагалі йтиметься. Тобто якщо ми живемо у світі, де США діють виключно у своїх одномоментних національних інтересах, то і ЄС буде вимушений робити так само. Однак жоден європейський уряд, мабуть, ще не готовий подивитися в обличчя цьому факту.
Проект Синдикат для «Дня»
Ієн ДЕВIДСОН, радник і оглядач Центру європейської політики (Брюссель)
