Усупереч своїй звичці вимушений розпочати з інформації, що стосується мене особисто. Тема зобов’язує. Неминуче питання, що робив автор 3—4 жовтня 1993 року. Відповідаю: був на роботі в редакції газети «Сегодня», позицію якої поділяв. За всього критичного ставлення до політичного насильства, оточення президента Єльцина та до нього самого, було зрозуміло, що його треба підтримати.
Як? Проти парламенту! Та як можна було! У тому-то й річ, що парламенту тоді в Росії не було. Був рудимент радянської влади — Верховна Рада. І був інститут нової, демократичної державності — президентство. Це уточнення необхідне, бо воно показує принципові відмінності кризи-93 від інших політичних конфліктів у Росії.
Усі ці конфлікти, певна річ, сутички кланів і угруповань усередині еліти. Сутички за владу, яка в російській політичній культурі не є похідною від суспільного договору, має (трохи помудрую) автономний онтологічний статус і вельми слабо залежить від того, що заведено називати її соціальною опорою. Вона і є опора всього суспільства, а не навпаки.
Соціальна структура цього суспільства визначається передусім мірою близькості до влади. Самостійного й самодостатнього соціального статусу бути не може. Тому в Росії виключена поява середнього класу в його повноцінному, суспільно-політичному й соціокультурному сенсі. Середньому класу іманентна мінімальна залежність від влади порівняно з іншими соціальними групами — хто ж таке допустить.
І щоразу, коли клани сходяться в сутичці, людині небайдужій доводиться обирати, кому можна співчувати, а кому ні. А для точного самовизначення треба співвідносити дії різних кланів з чимось великим, про що вони самі й не замислюються.
Жовтень-93 став кульмінацією конфлікту, що тривав з перших днів гайдарівських реформ. Вони одразу показали, що консолідація еліт неможлива. Показали вони й інше: головний парадокс того часу: багатство країни за повної убогості населення. Почався розподіл нічиєї власності, яка нічого не коштувала. Коли нуворишів дев’яностих називають злодіями, це брехня. Вони брали нічиє і піднімали його з руїн. Не мною сказано, що спочатку капіталізація ЮКОСу була нульовою.
Прибічникам Єльцина й Гайдара обов’язково треба представляти їх жерцями в білих шатах. Це не так, звісно. Швидше за все, підписав Гайдар незаконний дозвіл на вивіз кольорових металів, завдяки чому збагатилися Собчак і Путін. Ну то й що? У великого реформатора Вітте теж була репутація корупціонера. Але Гайдар був орієнтований на демократію за зразком цивілізованих країн і підтримувався новими владними інститутами, а його противники чіплялися за рудимент радянської влади й докотилися до політичного союзу з фашистськими організаціями, що існували тоді в Росії.
Останнє для багатьох виявилося підставою якщо не для підтримки Єльцина, то для політичного нейтралітету.
Подробиці подій добре відомі, але подеколи свідомо спотворюються. Слід нагадати, що жахливий і кошмарний «розстріл парламенту» — штурм будівлі, де засіли бойовики, був після спроби захвату телецентру в Останкіно. Кинувши там убитих і поранених соратників, бунтівники повернулися на Краснопресненську набережну, де співали пісень і танцювали, сподіваючись вранці повторити напад. Але вночі до Москви увійшли війська, вірні Верховному головнокомандувачу.
Ця новина заспокоїла присутніх біля Моссовєта громадян, готових узяти зброю для захисту президента, як це було в серпні 1991 року. Прийти на Тверську закликав Гайдар. Тоді ще ніхто не знав, що президентська влада востаннє звертається до громадян по допомогу. Виборча кампанія 1996 року — це вже зовсім інше. З жовтня-93 влада існує окремо, громадяни окремо. Слід визнати, що відповідальність за це лежить не лише на владі, але це зовсім інша тема.
У жовтні 1993-го вже формально-юридично, хоча й за допомогою сили, було покінчено з радянською владою. Це було великим історичним досягненням, що не отримало гідного політичного розвитку. Політика як і раніше трактувалася зайнятими нею людьми як змова еліт проти населення (термін не мій). Але розподіл власності й реструктуризація еліт проходили в мирній обстановці і зі збереженням багатьох атрибутів демократії. У перші роки XXI століття сталася консолідація еліт на основі монополії на владу одного з кланів. Відтоді демократія стала непотрібною.
На цьому можна було б поставити крапку, коли б не цілком природне питання про зв’язок подій у Москві з ситуацією в колишніх союзних республіках. Спроба розібратися з цим веде до точнішого розуміння й внутрішніх політичних проблем.
Відносини з сусідами не були в центрі уваги головних учасників подій. Значно важливішим було збереження або захоплення (для кого як) влади всередині країни. І реальним був розподіл власності в Росії. Бунтівна Верховна Рада ратифікувала Біловезькі угоди не тому, що усвідомлювала їхнє історичне значення, а тому, що розуміла: руки короткі володарювати й хапати в колишньому всесоюзному масштабі.
Треба визнати інше — те, на що мало звертають увагу історики й політологи, але що мало фатальне значення для подальшого існування Росії й російської нації, що не відбулася. Основи нинішньої доктрини Путіна були закладені одразу після ліквідації СРСР, до жовтневої кризи. Агресивна політика щодо Грузії й Молдови, підтримка тамошніх сепаратистів, невизнання суверенітету колишніх союзних республік — все це було 1992 року. Навесні 1993-го Таджикистан делегував прикордонним військам Росії повноваження щодо охорони кордонів з Афганістаном і Китаєм. Зробили це люди, які прийшли до влади в Душанбе завдяки російській військовій допомозі.
У лютому 1993 року «Газпром» на добу припинив подачу газу в Україну, що було передвісником путінських газових воєн через десять років. 1992 року Москва приділяла підвищену увагу Криму як можливому вогнищу сепаратизму.
Єльцин і його оточення здійснили історичний подвиг, ліквідувавши СРСР, але вони не запропонували ніякої нової концепції розвитку Росії й росіян у новій державі. Вони взагалі не приділяли цьому уваги. Те саме можна сказати не про політичну, а про інтелектуальну еліту. У результаті політика щодо колишніх союзних республік почала диктуватися не національними інтересами Росії, які так і не були визначені, а домаганнями різних бізнес-груп за явного домінування силових відомств.
І щодо цього жовтень-93 не змінив нічого.
За офіційними даними, в результаті жовтневих подій загинуло не менш як 157 осіб, 384 були поранені. Чутки про масові розстріли й поховання, зокрема на сусідньому стадіоні (як у Чилі) не підтвердилися.
Нинішнє ставлення росіян до тих подій визначив «Левада-центр» у своєму опитуванні. Більш як третина респондентів (35%) не вважають правими ні президента Єльцина і його прибічників, ні членів Верховної Ради РФ на чолі з Русланом Хасбулатовим і віце-президента Олександра Руцкого. На запитання «як ви вважаєте, хто був правий у дні 3—4 жовтня 1993 року» більшість відповіла «ні ті, ні інші». На бік Верховної Ради стали 11% опитаних, а на бік Єльцина — 7%.
