Кому трапилось мати хоч кілька публікацій, той знає, що коли написане тобою хтось авторитетний для тебе помітить, сприйме і доброзичливо оцінить, — дуже приємно. Саме це почуття я мав, читаючи статтю «Ліберальний імперіалізм» професора Джеймса Мейса («День» від 7 жовтня 2003 р.).
Та справа далеко не тільки в тiм, що схвальна згадка приємна. Мейс у своїй статті говорить про небезпеку «фінляндизації» України, маючи на увазі те, що в 1950 — 1980-х роках Фінляндії не давали робити те, що не подобалось СРСР. А ця тема мені близька, про схожі речі я писав у своїй статті «Демонстративна немилість» («День» від 8 лютого 2003 р.).
Більше того, моя стаття спочатку мала назву «Тайванський синдром». Тайвань, як відомо, де-факто визнають практично всі, а де-юре — практично ніхто. Бо визнання не сподобається Китаю, а з ним практично всі дуже рахуються. Ці проблеми Тайваню схожі на ті, які мала Фінляндія. Втiм, Фінляндії було явно легше, визнання вона мала і де-юре, і де-факто, становище плавно мінялося, і настав час, коли їй стало вільно робити й те, що СРСР не подобається.
Розбіжність де-юре і де- факто, надто сильний вплив на відносини з якоюсь державою того, що про це подумають у іншій державі, — це й можна назвати «тайванським синдромом». З тим же успіхом можна сказати «фінський синдром». Для цього синдрому характерно й те, що про реальні причини «подвійних стандартів» щодо держави-жертви не дуже люблять говорити. А тому ця держава-жертва частіше за іншi стає об’єктом критики, у неї охоче знаходять якісь гріхи, за які начебто її й карають.
Щоправда, такий «пошук гріхів» не може продовжуватись нескінченно, бо реально діючі політики чудово знають реальні причини. Відомо, що коли щось знає одна людина, — це половина таємниці, а коли знають уже дві — жодної таємниці, а тільки питання часу, коли будуть знати всі. Всім стає все видно, звинувачення починають звучати все комічніше, і від них відходять. Переходять до простого замовчування. Ви часто зараз чуєте про тайванські причини? Отож.
У своїй статті «Демонстративна немилість» я й намагався показати, що Україна стала жертвою саме такого «тайванського» чи «фінського» синдрому. Росія після розвалу СРСР дуже наполегливо демонструвала світу, що сприймає новоутворені держави як щось тимчасове, і дуже ревниво ставилася до будь-яких ознак їх справжнього визнання. А світ у цьому старався Росії догодити.
На те у нього були свої вагомі причини, тому й почався синдром, але для України це було безумовно боляче і важко. Тим більше, що симптоми синдрому були класичні, сильно виражені. І почався він без жодної затримки, згадайте негайний приїзд американського президента в Київ із рекомендацією не відділятися від Росії. Нема жодної впевненості в тому, що він тоді озвучив справжні погляди США, а не те, що хотіли почути в Москві. Але скоро на Україну звалилися і звинувачення у всіх мислимих і немислимих гріхах, санкції, чорні списки, рейтинги з усе нижчим місцем і т.д. Гидко згадувати.
Україна від цього втратила дуже багато. Це не тільки славнозвісні втрати від неодержаних інвестицій. Це ще багато- багато всього. Чи не найгірше те, що синдром дуже сприяв консервації так старанно виплеканого імперією комплексу меншовартості українців. Синдром сприяв і консервації тісно пов’язаного з тим комплексом постгеноцидного шоку українців, про який немало сказав і професор Мейс.
Синдром шкодив і тому, що начебто підтримував Захід — зародкам громадянського суспільства в Україні, опозиції в ній, самій західній орієнтації. В опозиції утвердився значний прошарок павликів морозових, які спеціалізуються на постачанні Заходу компромату на Україну. В ЗМІ є «група внутрішньої підтримки» скандалів. І все це робилося з таким явним нехтуванням національним характером українців, особливостей їхнього світосприймання, що в результаті неминуче виходила компрометація того, що начебто захищалося, відштовхування людей і від ідей, і від Заходу.
Однак втратив від цього і Захід. Дурячи Україну, він не міг дурити тільки її. Він дурив і себе. Реальні політики, які чудово знали реальні причини, мусили дурити і своїх громадян, своє «громадянське суспільство». Збільшуючи тим самим віддаль між собою і тим суспільством, роблячи його ілюзорнішим. Адже громадянське суспільство — великою мірою ілюзія людей. Але ілюзія дуже корисна, її треба всіляко плекати, щоб вона ставала все матеріальнішою. Щоб її плекати — не можна це саме громадянське суспільство робити інструментом досягнення досить безпринципних політичних цілей. А західне громадянське суспільство в тому, що стосується України, значною мірою стало таким інструментом. Навряд чи це йому корисно.
Моє ставлення до Заходу протягом цієї історії змінилося. Як? Уявіть собі дорогу, що веде до чогось гарного, при дорозі стоїть великий і гарний портрет Дон Кіхота в сяючому лицарському обладунку. А під ним — два Санчо Панси. Один — багатий і пишний, а другий — обдертий і схудлий. Багатий показує на портрет і говорить обдертому: «Бачиш, який я? Будь таким, і я буду з тобою дружити!»
Ця картинка для мене — суть відносин Заходу й України. З обох боків — свої Санчо Панси і свої Дон Кіхоти. Серед їхніх Дон Кіхотів і професор Мейс.
Та зовсім не Дон Кіхоти вирішують питання типу напряму прокачки нафти. І ще дуже багато реально вагомого — не вони. Санчо Панси вирішують, що їм вигідніше. І мені невідомо, чи вважають вони, що Росії вже можна трохи наступити на мозоль, тоді нафта потече на Захід, чи їй треба ще подогоджати, а Україну, отже, притримати — тоді буде реверс. Хоч який би він був дурний і хоч як би це було шкідливо для України. Це не їм шкідливо.
Я абсолютно не схильний звинувачувати у всьому Кучму, «недолугу політику» України тощо. Я схильний думати, що західні політики показують себе не набагато кращими. Скоріше навпаки, бо працюють вони в незрівнянно легших умовах, ніж українські.
Колись Ньютона запитали, як йому вдалось побачити так далеко, і він дуже точно й образно відповів: «Я стояв на плечах гігантів». Так і всі сучасні західні політики стоять на плечах гігантів своїх попередників і величезного накопиченого досвіду. А українські стоять на голій землі. Навіть не просто на голій, а на старанно випаленій. Зокрема, й геноцидом Голодомору. Геноцидом, який Захід не поспішає визнавати. В неспішності теж грає роль синдром.
Якби була рішучість Заходу — вже давно б знайшлися не тільки гроші на технологічну нафту (для них це копійки, які ще й повернуться), а й бажаючі на мільйони тонн нафти, давно б все працювало.
Та їхні Санчо Панси можуть дiйти висновку, що ще рано. Постоять збоку. Наші тоді черговий раз залишаться сам на сам із Росією, і їм тоді дійсно доведеться думати про те, щоб дістати хоч щось і хоч на когось перекласти вину за невдачу прекрасного проекту. А наші й справді будуть далеко не найбільше винними. Не треба нам самопринижуватись!
Справа не тільки в реверсі. Я вже мав честь вказувати на сторінках «Дня» на ще одну обставину і хочу ще раз про неї згадати. Це український ядерний прецедент. Україна мала третій у світі ядерний потенціал. Відмовилась від нього, діставши взамін гарантії безпеки від головних держав. А потім практично одразу ж її зробили «хлопчиком для биття», універсальним винним, підстилкою для ніг і просто посміховиськом. Питання, чи Північна Корея й інші «порогові» країни бачили це і які вони зробили з цього висновки про корисність відмови від ядерної зброї, — вільно можна вважати риторичним. Таким же риторичним можна вважати й питання, чи пішли їхні висновки на користь перспективам миру та стабільності.
Справа далеко не тільки в реверсі. Але ж і він безпосередньо стосується безпеки України, яку ті держави взялися гарантувати, а тепер одні стараються їй зашкодити, а інші цьому не заважають. Хоча мають усі можливості перешкодити. Навіть не витратившись, а навпаки, діставши прибутки. Але ж політика… Тайвано-фінський синдром…
Отож дивиться на все це Корея чи хто інший і думає: «А мене кому будуть підставляти, якщо я роззброюсь?»
Світ тісний, у ньому все пов’язано.
