Інтерв’ю регіонала Володимира Зубанова газеті «День» не пройшло непоміченим у російській пресі. Особливо та його частина, що стосувалася підписання угод у Харкові щодо Чорноморського флоту і Севастополя.
На думку Зубанова, підписувати угоди необхідно було з трьох причин. По-перше, Росія ніколи не вивела б свого флоту з його головної чорноморської бази, по-друге, готувалися її звернення до Міжнародного суду ООН у Гаазі (МС) щодо української приналежності Севастополя, і, по-третє, наша країна не мала б жодних можливостей виграти такий суд «з огляду на російський вплив на європейські справи». Дивно, взагалі-то суд міжнародний, а вплив європейський...
Дуже цікаво простежити динаміку зміни пояснень регіоналів щодо харківських угод. Спочатку домінувала досить суперечлива за суттю і популістська за формою теза, що без згоди на продовження базування флоту не вдалося б добитися зниження ціни на російський газ. Навіть якщо взяти як основу, хоч і дуже спірну, що добилися зниження ціни на газ, то обмін усе одно виглядає досить нееквівалентним, причому на користь Росії. Усі ці розмови, що ми заощадимо мільярди доларів, в ході найближчого розгляду виглядають чистісіньким блефом. Причому агресивні пропозиції Москви щодо створення спільних підприємств, наприклад із газу, виявилися душем із настільки низькою температурою, що він швидко остудив багато гарячих голів, у тому числі в Партії регіонів.
Тому необхідно було вигадати інше, на вигляд правдоподібне пояснення очевидному зовнішньополітичному провалу влади зі стратегічної проблеми, яка довго й негативно впливатиме на Україну. Не можна сказати, що Зубанов повідомив щось нове. Такі розмови велися давно. Вочевидь, настав час пригадати добре забуте і давно спростоване. Проте аргументи — перед нами, спробуємо оцінити їх.
Почнемо з останніх двох. Сам Зубанов зізнався в московській «Независимой газете», що ніяких документів зі зверненням до Міжнародного суду він не бачив. Були лише розмови про їхню підготовку. Як демонструє практика міждержавних відносин, дистанція від розмов до реальних справ часто буває досить тривалою. Також часто все й закінчується лише розмовами, бо Міжнародний суд — установа серйозна і керується суто юридичними аспектами справи. Посилання на те, що дії УРСР щодо статусу Севастополя суперечили конституції СРСР і були незаконними, просто смішні. Саме стосовно територіального поділу й адміністративної приналежності верховна влада Радянського Союзу була вельми чутливою і ніякої самодіяльності з боку союзних республік не допускала. Проте жодного правового акта УРСР щодо Севастополя не було скасовано. Більше того, утримання міста здійснювалося через республіканський бюджет. Без відповідного юридичного статусу цього просто не могло бути. За визначенням. І проблема не в приватній волі генеральних секретарів ЦК. Бюрократичні канони завжди дотримувалися. Хоча б тому, що територіальні проблеми в СРСР були, і були досить гострими. Тому центральна влада до таких питань ставилася дуже серйозно. Навіть якщо якісь правові норми й не були скасовані, але фактично діяли інші, то, як кажуть юристи, ipso facto — через сам факт остання норма й діє.
Узагалі правове мислення і знання історії наших парламентаріїв наближається до нульової позначки. Нашому регіоналу, перш ніж розмірковувати про спільну оборону Севастополя росіянами та українцями, належало б знати, що Кримська війна — мабуть, саме про неї й ідеться, і захист міста були не 1847 р., а в 1854—1855 рр. Але повернімося до аргументів. Або Зубанов не знає, або вдає, що йому невідомий факт підписання і ратифікації Великого договору між Україною та Росією. За цим, дуже важливим для наших двосторонніх відносин документом, Росія без будь-яких винятків визнала територіальну цілісність України в її нинішніх кордонах. У договорі про Севастополь не сказано жодного слова, і його територіальна приналежність не оскаржується і не є предметом ніякого обговорення. Великий договір через це просто унеможливлює будь-які звернення до Міжнародного суду щодо територіальних питань з Україною. До того ж, до цього суду може звертатися лише держава, хоч би скільки документів готували затуліни, лужкови та їхні поплічники. Зрозуміло, що офіційна Москва не виставлятиме себе на посміховисько в міжнародних справах і ніколи, доки є чинним Великий договір, а він був не так давно продовжений, щодо територіальних питань до України не звертатиметься до Міжнародного суду. Таке положення визначене статтею 38 Статуту суду, згідно з якою він розглядає передані йому суперечки на підставі міжнародних договорів, визнаних сторонами. Великий договір, поза сумнівом, належить до їхнього числа.
Послання Зубанова на рішення щодо острова Зміїний, як то кажуть, з іншої опери. Ішлося не про поступку територією, а про уточнення проходження кордону і розмежування економічних зон України та Румунії в Чорному морі. До речі, послання на наші втрати абсолютно безпідставні. По-перше, Зміїний визнаний островом, на що Румунія не погоджувалася, попри тривалі й безрезультатні переговори ще з СРСР. По-друге, економічна зона України за рішенням суду виявилася набагато більшою, ніж пропонував Румунії СРСР. Сам Зубанов каже, що рішення Міжнародного суду завжди є компромісними. Ось він і був досягнутий в міжнародно визнаній процедурі та є остаточним.
Є ще одна обставина, яка в принципі істотно ускладнює звернення до Міжнародного суду для Росії щодо територіальної приналежності Криму. МС може розглядати справу лише в разі, якщо відповідні держави певним чином дали згоду на те, аби стати стороною розгляду — принцип згоди сторін. Це засадничий принцип, що регулює вирішення міжнародних суперечок, оскільки держави є суверенними і вільними у виборі засобів вирішення суперечок між ними. Україна та Румунія погодилися винести своє спірне питання на розгляд суду. Який сенс нашій країні в принципі погоджуватися на розгляд де-небудь територіальних проблем, якщо непорушність і недоторканність української території чітко визначені в нашій Конституції?
Якийсь панічний страх простежується в інтерв’ю Зубанова. То перед впливом Росії в європейських справах, то невірою в те, що взагалі вона коли-небудь піде з Севастополя. Обѓрунтування не юридичне, а суто емоційне. «Для Росії ми — все. Ми їхня пуповина. Вони — слов’янська держава, що бере свій початок саме тут. Без своєї історичної батьківщини, київських церков вони не зможуть існувати. Чорноморський флот для росіян — це як Петербург, символ духовності. «Севастополь — город русских моряков». Забрати в них Севастополь — це удар по їхній національній свідомості. Тому росіяни згодні на все, аби база Чорноморського флоту залишалася там якнайдовше». Цікаво, як існують англійці без своєї саксонської прабатьківщини? Без усього того, що є в Дрездені? Поляки без Львова, а німці без Кенігсберга? Духовний вплив Канта на німців узагалі важко переоцінити, а його ім’я нерозривно пов’язане з Кенігсбергом. Так, Севастополь — місто російських моряків. І Порт-Артур теж. А Рига і Таллінн довго були базами російського флоту. Тільки набагато раніше, ніж Севастополь. І нічого, пішли звідти, а Росія стоїть. Історичне коріння багатьох народів зовсім не там, де в певний час розташовані їхні держави. Інакше можна дійти до абсурду і розпочати перегляд кордонів на підставі літописів та легенд, що без великої крові неможливо. З яких це пір відхід на основі взаємних домовленостей — це удар по національній свідомості? Швидше, це удар по імперській ідеології та імперській свідомості, на що хворіє в гострій формі дуже багато хто в правлячих колах Росії. Їм не Севастополь потрібен як такий, а постійний важіль впливу на Україну. І не потрібно ховатися й вигадувати безглузді пояснення того, що видно неозброєним оком. Чомусь відхід з інших країн не був приниженням російського народу, а ось із Криму і Севастополя — таке, що далі нікуди. Та й узагалі російський народ до політичних вивертів своїх правителів має дуже віддалене відношення. Це в Кремлі чомусь вирішили, що знають, що народ принижує, а що ні. Врешті-решт, якщо комусь у Росії хочеться вклонитися київським святиням, відвідати могили близьких, то ласкаво просимо. І жодних проблем. Їздять же паломники з Росії до Єрусалима і нормально обходяться без військових баз на Святій землі. Київські та інші храми для віруючих і туристів завжди відкриті. Лишень до чого ж тут Чорноморський флот і Севастополь, що з останнього ніяк піти неможливо.
Тепер про головне послання Зубанова. Буцімто Росія ніколи не вивела б свого флоту із Севастополя. Теза така ж сумнівна, як і решта. Саме необхідність виведення флоту після закінчення попереднього договору і змушувала багатьох у Москві так нервувати й максимально зволікати з часом. Бо розуміли, що в разі твердої позиції української влади виводити кораблі та літаки доведеться. Інакше можуть виникнути великі проблеми міжнародно-правового характеру. І зовсім не обов’язково діяти зброєю. Вона — останній аргумент королів. Найголовніше, як радить англійське прислів’я, не треба бути вівцею, тоді й вовк не з’їсть. От саме твердості й бракує українській зовнішній політиці.
Проблема навіть не в самих харківських угодах. Договори підписуються, переглядаються і денонсуються. Небезпека — в психології капітулянтства. Економічну ситуацію в країні доводиться визнати складною. Буває, не в нас одних. За таких умов слід бути вдвічі обережнішим, діяти чітко й вивірено. Якщо вже вирішили піти на поступки партнерові, то доцільно було б домогтися максимуму. Адже Росія в договорі щодо Чорноморського флоту була зацікавлена більше, ніж ми. І не така ситуація на газових ринках, аби вона могла сильно тиснути на покупців блакитного палива. А ми щоразу поступаємося, а потім залякуємо самі себе неіснуючими небезпеками й ефемерними зверненнями до Міжнародного суду. Така політика та філософія не підуть на користь країні й народові.
У грудні 1941 р. прибічники генерала де Голля приєднали до «Вільної Франції» два маленьких, але стратегічно важливих острови біля берегів Канади — Сен-П’єр і Мікелон. Американський уряд був настільки обурений, як він вважав, самоправством де Голля, що вирішив відбити острови, і готувався послати туди свій флот. Але генерал, який тоді перебував у досить критичному становищі, не злякався і попередив американців, що їхні кораблі будуть зустріті вогнем. Де Голль відстояв французьку територію, хоч і маленьку. Бо вівцею не був...
