Захопившись складанням прогнозів щодо майбутньої парламентської більшості, аналітики, схоже, майже забули про аутсайдерів виборчої гонки, не кажучи вже про ті вітчизняні політичні структури, які навіть не намагалися у ній брати участь. Тим часом із приблизно 130 партій, зареєстрованих на сьогоднішній день Міністерством юстиції України (точні цифри кореспонденту «Дня» в управлінні легалізації об’єднань громадян Мін’юсту назвати відмовилися, погоджуючись відкрити цю велику таємницю тільки у відповідь на офіційний запит із дотриманням безлічі формальностей), у виборах-2002 брали участь 63: 21 — самостійно та 42 — у складі 12 блоків. Ще декільком Центрвиборчком відмовив у реєстрації. Що собі думають, як кажуть, інші, які цілі та завдання ставлять перед собою — невідомо. Цікаво, що бажання брати участь у парламентських виборах 1998 року висловили 25 партій та 9 блоків, до складу яких входили ще 19 партій. Однак за станом на 1 січня 1998 року Мін’юстом було зареєстровано всього 53 політичних партії. Тобто чотири роки тому боротися за представництво у вищому законодавчому органі країни була готова переважна більшість політичних структур, які існували на той час. Тоді, як нині — менше за половину. Тому побіжний погляд на минулі вибори з погляду їхнього впливу на вітчизняну партійну систему може виявитися цікавим.
До речі, лідери декількох партій, що не подолали 4-відсотковий бар’єр, до яких «День» звернувся за коментарями — ПЗУ, ПСПУ, Демсоюзу, — відмовилися поділитися з нами своїми роздумами про майбутнє вітчизняної партійної системи. Сподіваємося, це не означає, що вони зараз нічого далі своєї образи не бачать…
Президент Московського міжнародного дискусійного клубу (спостерігачі від якого і в 1998-му, і цього року працювали на виборах у ряді регіонів України) Андрій Ожаровський процитував журналістам, як зазначало агентство Інтерфакс-Україна, цікаве висловлювання однієї зі своїх колег, спостерігача зі Швеції: «Це вибори не для виборців, а для партій». Вибори-2002 дійсно стали для українських партій серйозним тестом — по- перше, на наявність організаторських здібностей. На думку голови Центрвиборчкому Михайла Рябця, вибори показали, що переважна більшість партій і блоків, які брали в них участь, не мають структур на регіональному рівні й виявилися не в змозі виконати вимоги нового виборчого закону про делегування своїх представників до складу виборчих комісій. Зі слів М. Рябця, понад дві третини партій та блоків не змогли бути представлені у складі понад 70 відсотків виборчкомів. Крім того, партії і блоки «безвідповідально поставилися», — підкреслив голова ЦВК, — до підбору кадрів до складу окружкомів, внаслідок чого 90% членів комісій становили люди, які не мають досвіду організації та проведення виборів у роки незалежності України. Саме «недостатньою кваліфікацією та грамотністю членів виборчкомів» пояснюються, на думку зарубіжних спостерігачів, зафіксовані ними «масові порушення законодавства, з боку членів виборчих комісій». Однією з причин технічної неготовності виборчкомів до виборів стала нездатність їхніх партійних членів порозумітися з місцевою владою, внаслідок чого останні, зокрема, не забезпечили виборчі дільниці необхідною кількістю сейфів та стільців. («День» був серед тих ЗМІ, які активно підіймали це питання.) Мало того, партійні організатори виборів не зуміли порозумітися навіть один із одним: «Найбільше нас уразила напруженість та атмосфера недовіри між спостерігачами та членами дільничних комісій у день виборів. Це спостерігалося повсюдно, що дивно, тому що і члени комісій, і спостерігачі — представники одних і тих же політичних партій», — зазначали також спостерігачі від Московського міжнародного дискусійного клубу.
У зв’язку з цим однією з поправок, які пропонуються Центрвиборчкомом до чинного закону про вибори, є удосконалення порядку формування виборчих комісій — того самого, який, як «більш демократичний», ніж у попередньому законі, багато політиків та політологів вважали однією з переваг нового виборчого законодавства. Залишається сподіватися, що одним із висновків, що зробили українські партії iз нинішньої передвиборної кампанії, буде висновок про необхідність не дробитися, а об’єднуватися та розвивати регіональну партійну «інфраструктуру».
По-друге, вибори допомогли багатьом українським політоб’єднанням пригадати, що однією з головних ознак політичної партії є все-таки наявність ідеології. Що б хто не казав про Соціал-демократичну партію (об’єднану), які б анекдоти (що свідчать, передусім, про рівень культури оповідачів, у тому числі й політичної) виборцям не розповiдав, ставка на ідеологію, зроблена СДПУ(О) у нинішній виборчій кампанії, вже принесла їм певні дивіденди. Не кажучи вже про те, що в голосуваннях парламентських есдеків було набагато більше логіки, ніж у діях, скажімо, обох рухівських фракцій, що ще недавно йшли в авангарді націонал-демократичного руху. До речі, директор Інституту політики Микола Томенко, заявивши про те, що всі партії, які не подолали 4-відсотковий бар’єр, повинні скликати надзвичайні з’їзди та «змінити як свій курс, так і лідерів», думається, трохи погарячкував. Якби ті ж НРУ та УНР пішли на вибори самостійно, а не в складі громіздкої та ідеологічно невиразної «Нашої України», їхні досягнення навряд чи істотно відрізнялися б від результатів, показаних Геннадієм Удовенком та Юрієм Костенком у президентській гонці 1999 року — 1,22% і 2,17% відповідно. У новому парламенті обидва Рухи мають близько десятка мандатів. Тобто рекомендація замислитися про зміну курсу та лідера адресувалася б їм аж ніяк не в останню чергу. А щодо перспектив усієї «Нашої України», то саме чіткий розподіл «НУ» на три групи — націонал-демократи, представники бізнесу й політичні сили, лояльні до влади, але внаслідок обставин, що склалися, не прибилися до іншого блоку — викликає сумніви в її довговічності. «Заєдинщикам» із тактичних міркувань було б, можливо, вигідніше сформувати у Верховній Раді кілька фракцій — на базі партій, що входять до блоку, але при такому розкладі плани щодо створення на базі блоку єдиної партії, швидше за все, доведеться відкласти.
По-третє, можна сказати, що сформульовані французьким політологом Морісом Дюверже «три соціологічних закони», завдяки яким встановлюється взаємозв’язок виборчої та партійної систем, у наших умовах, схоже, не спрацьовують. Судіть самі: Дюверже вважав, що мажоритарна система голосування у два тури (абсолютної більшості) обумовлює існування декількох партій із гнучкими позиціями та прагненням до контактів і компромісів, мажоритарна система з голосуванням в один тур (відносної більшості) — формування партійної системи, що характеризується суперництвом двох партій, а наслідком пропорційної виборчої системи є велика кількість партій із жорсткою внутрішньою структурою, що не залежать одна від одної. Чому, крім збереження хаосу як у парламенті, так і поза ним, сприяє український гібрид — змішана, пропорційно-мажоритарна виборча система — зрозуміти не так вже й просто. На думку вчених, в Україні спостерігаються ознаки як атомізованої партійної системи (що не передбачає необхідності скрупульозного підрахунку кількості партій: за певним порогом їхня чисельність уже не має значення), так і партійної системи поляризованого плюралізму (якій властива наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції справа і зліва та стану перманентного конфлікту між ними). Мабуть, із урахуванням підсумків виборів імовірність формування у державі партійної системи другого типу все-таки вища. А в умовах «перманентного конфлікту» як системний прорив, так і поступальний розвиток вельми сутужні. Очевидно, Україна спізнилася — і через об’єктивні, і через суб’єктивні причини — з політичною реформою, зокрема, з прийняттям виборчого закону, що базується на суто пропорційній виборчій системі. Тільки в цьому випадку можна було б говорити про партійну структуризацію вітчизняного політикуму, яка, в свою чергу, є способом досягнення прозорості влади. Інше питання, що для влади пропорційні вибори — річ ризикована: не було, скажімо, зараз депутатів-одномандатників, блоку «За єдУ!» нізащо не вдалося б сформувати найчисленнішу парламентську фракцію на цих виборах. А у 1998 роцi мажоритарники послугували хорошою страховкою від лівих партій, які набрали в сумі понад третину голосів.
Визначеність, звичайно ж, потрібна: або у нас парламент формує уряд, або — Президент, він же його й очолює. Однак зараз, коли новий депутатський корпус ще розпаленілий боротьбою за мандати, а Л.Кучма вже перевалив за середину свого другого президентського строку, мабуть, не найкращий момент для форсування політичних реформ: узявшись за них сьогодні, влада ризикує тим самим створити собі чималі труднощі. Ще одне замкнене коло?
А головне — помиляється той, хто думає, що йдеться про «внутрішні справи» самих політиків: у спроможності законотворців приймати розумні закони — про систему оподаткування, наприклад, — зацікавлене все суспільство. І зараз майбутнє партій залежить від того, як вони будуть працювати з інтересами реальних людей, які прагнуть добре заробляти, мати доступ до якісної медицини та освіти, прагнуть бачити, що держава і бюрократія — для них, а не для себе.
