Читачів «Дня» зацікавив заочний круглий стіл, який ми розпочали в січні. Його учасники — експерти «Дня» — відповідали на три запитання:
1. Що ви думаєте про характер політичних змін в Україні? Що це буде означати для українців на практиці? Які ознаки цих змін в інформаційному просторі?
2. Що ви думаєте про гуманітарну складову політики уряду?
3. Від чого ви б хотіли застерегти країну? І що порадити?
Сьогодні ми пропонуємо ще одну думку.
Переважна більшість населення не ототожнює себе з державою
Іван РОЗПУТЕНКО, доктор наук із державного управління, професор, завідувач кафедри економічної політики Національної академії державного управління при Президентові України:
1. Ініціатори конституційної реформи мали рацію, коли стверджували, що зміни, які були внесені до Основного Закону в грудні 2004 року, суттєво змінять взаємини між гілками влади в Україні. Але мало хто підозрював, що такі зміни «демократичного обличчя» держави посіють сумніви щодо життєздатності Української держави. Уже йде така боротьба за демократію, що скоро каменя на камені не залишиться від самої держави.
Протистояння між основними центрами підготовки та прийняття управлінських рішень (Секретаріат Президента України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України), призводить до виникнення нових і реанімації старих механізмів здійснення владних повноважень.
Водночас конституційна реформа спричинила гостру дискусію стосовно принципового питання: яка із гілок влади в Україні має визначати стратегічний курс розвитку країни? Тим паче, що його ще потрібно було б чітко означити.
Однак відсутність стратегії розвитку держави, недолугі дії влади та партійних лідерів, зміни до Конституції, власне, й призвели до нинішньої системної політичної кризи. Замкнене коло, розірвати яке пробують різні політичні, в основному — парламентські, сили, серед яких здебільшого «ліві».
Прогнозуючи політичний розвиток, для України вірогідним є сценарій перманентної кризи, яка триватиме аж до наступних виборів президента України та Верховної Ради. Упродовж цього періоду авторитет української політичної еліти сягне катастрофічних низин, авторитет України як стабільного геополітичного «гравця» впаде. Такий сценарій є згубним і для українців. У ситуації правової невизначеності, постійних політичних ризиків не може зростати економіка, гроші йдуть «у тінь», найбільш економічно ефективний прошарок населення мігрує за межі держави, і, як правило, назавжди.
Ідеї референдуму щодо питання про вступ до НАТО, ЄС і визнання російської мови як державної провокуватимуть політичну нестабільність й екстремізм окремих складових суспільства. Усе це — наслідки дефіциту критичної маси української еліти, здатної приймати рішення і нести відповідальність за майбутнє України, а також розбіжності серед гуманітарної і господарської еліт.
Нова архітектура відносин в українському суспільстві та формування позитивного іміджу держави, до яких апріорі прагне влада, неможливі без активної державної політики.
На сьогодні в суспільній свідомості ще не відбулося переосмислення ролі Української держави. І це — проблема. Переважна більшість населення не ототожнює себе з державою, апарат якої завжди асоціювався з репресивними функціями щодо самих українців.
Державотворчий процес у зв'язку з конституційною реформою в Україні зайшов у глухий теоретичний кут. Та, власне, й практика балансування національних інтересів на втіху проімперським силам не викликає високого ентузіазму в причетних до державного будівництва людей.
Інерція історичного розвитку, коли будь-які прояви живого національного руху в економіці, культурі, духовному житті сприймалися як ворожі для існуючого ладу, відклалася на ідеології й мисленні нинішнього істеблішменту, який в силу певних обставин ніколи українським не був.
Дилема, яку ідею, модель покласти в основу формування української держави — ліберально-демократичну чи національно-демократичну — звелася до обговорення, власне, псевдодемократичних, скалькованих з інших суспільств, принципів.
Натомість, чільними представниками гуманітарного блоку уряду обігрується стара засмальцьована карта, відповідно до якої українське державотворення на підставі національної ідеї призведе до утворення тоталітарної держави. Але ж у нас, по суті, не було ще ніякої держави, за невеликим винятком. То звідки такі застереження? І поки точаться дискусії навколо цих підходів, «тоталітаризм» уже окупував представницьку, виконавчу, судову владу; активно окуповує інформаційний простір — «четверту владу».
Складається таке враження, що до демонтажу старих радянських цінностей у системі державного управління (централізм, жорстке адміністрування, номенклатурність, засилля чужої управлінської культури, як і культури чужинської загалом) влада не приступила. Не видно й обнадійливих тенденцій у цьому напрямі для українців.
Відтак, держава не займається обслуговуванням інтересів суспільства, вона позбавлена контролю з боку суспільства, але займається перерозподілом зон впливу між олігархами і доступу до ресурсів окремих фінансово-політичних, промислових угруповань. Розподіл і боротьба за обмежені ресурси між групами буде провокувати соціальну нестабільність, недовіру між політичними силами.
Ще одне. За відсутності справжнього політичного простору в країні існує «партія влади», а всі інші політичні сили або співпрацюють із владою, або записані в «політичну опозицію». Реальна влада «більшовиків» унаслідок недосконалості публічних інституцій перетворюється в єдину владну вертикаль, що під виглядом управління суспільством використовується для реалізації різними групами своїх кланових, корпоративних інтересів. Звідси маємо розростання адміністративних структур, збільшення чисельності фіскальних і репресивних органів, їхню непідзвітність та обмеженість повноважень. Через це процвітає корупція і зловживання владою. Це робить неможливим встановлення прозорості над розподілом бюджету, а бюджет, у свою чергу, стає засобом маніпуляцій та обману населення.
Існуюча модель влади максимально відповідає інтересам угруповань, що примикають до влади, і ніколи не буде змінена на таку, що відповідала б стратегії розвитку. Зацікавлені групи захищатимуть і відтворюватимуть цю модель. Даремно сподіватися, що вона відімре сама по собі — на вільні місця приходитимуть нові персонажі, які захочуть використовувати владу у власних інтересах, оскільки існують ці зразки, розповсюджується цей стиль життя, організація процесів у суспільстві та соціальної поведінки.
2. Через існуючу модель економіки і державного управління в нашому суспільстві не користується належним попитом знання та інтелект, сучасні перспективні способи застосування знань у різних сферах. Якщо можна «купити» владу і користуватися нелегальним доступом до дешевих ресурсів, то не потрібні складні інтелектуальні, наукомісткі, технологічні, управлінські рішення.
Причина суспільної неефективності сучасної української еліти — не у відсутності знань і вмінь, а в тому, що вона не має потреби брати до уваги інтереси суспільства. Така потреба може диктуватися або моральними засадами еліти, або дієвими механізмами її політичної відповідальності або тиском громадянського суспільства. Двох останніх чинників в Україні поки що немає. А мораль колишньої номенклатури та нової буржуазії такої чесноти, як служіння суспільству, не передбачає.
З одного боку, зрощення політеліти з бізнеселітою в одних і тих же особах, і з другого — розпорошеність національної гуманітарної еліти дає підстави стверджувати про очевидну планову слабкість гуманітарного блоку урядової політики — відтак, національні інтереси не є головним мотивом його діяльності.
Гуманітарна політика, принаймні, повинна була б передбачати відмову від старих ідеологічних догм. Натомість, національна культура, освіта, мистецтво, наука повинні були б бути в центрі уваги державної політики й займати вагомі рядки в Державному бюджеті України.
Особливо складним є питання модернізації соціальних навичок населення, що так чи інакше пристосувалося в останні роки до безправ'я, бюрократизації, корупції. Існують досить глибокі розходження в політичній культурі та соціальному досвіді жителів різних регіонів країни. Уміння відстоювати свої права, законослухняність можуть сформуватися тільки на основі утвердження якісно нових політичних реалій. Очевидно, що розширення підтримки ідеї інтеграції в Європу буде пов'язане не cтільки з інформаційно-пропагандистськими зусиллями, скільки з формуванням європейської практики участі громадян у політиці, громадському житті та бізнесі. Дуже багато чого залежатиме від того, наскільки успішно йтимуть перетворення на місцевому рівні, як швидко буде зміцнюватися українське самоврядування. І до цих питань потрібно докласти руку гуманітарному блоку уряду.
Резюмуючи сказане, необхідні кардинальні зміни як у кадровому зрізі, так і в змістовному наповненні гуманітарної політики.
3. Вироблення державної політики має бути послідовним процесом, інструментом для розуміння того, як окремі складові економічної, політичної і соціальної мозаїки поєднуються одна з одною, а також процедурою, яка поєднує ці різні складові задля поліпшення життя громадян країни. А тому основними заходами, до яких має вдаватися влада, слід віднести: чітке формулювання майбутнього; визначення цілей; здійснення стратегічного планування; розроблення різних варіантів політики; прийняття політичного рішення; проведення кампанії на підтримку політики; реалізацію політики у встановлені строки; оцінку впливу політики.
І головне — державну політику (економічну, інвестиційну, соціальну, культурну, її складові) все той же пересічний українець повинен сприймати як національну, свою політику, а не іноземну, до якої ставляться насторожено, вороже, з острахом.
За таких умов розвитку ми стали свідками становлення, з одного боку, громадянського суспільства з непевними (не українськими) інститутами, а з другого — утвердження нової якості держави (напівукраїнської, у кращому разі), в якій ринкова економіка стає величиною домінантною. Отже, такою, що сама зазнає якісних і кількісних змін, впливаючи на хід політичних процесів.
Нам, українцям, важливіше в сьогоднішніх умовах інтегрувати українця в Україну до моменту вступу в ЄС. А задля цього потрібно:
* виходити з примату національних інтересів;
* опиратися на власні сили;
* захищати не національного виробника, а національного споживача.
Інтеграція українця в Україну передбачає в гуманітарно-освітній сфері насамперед:
* вироблення історичного типу українця;
* формування культурного типу українця;
* самоідентифікацію українця — тобто захист, як не дивно, українця в Україні.
Тут потрібно бачити і визначати істинні цілі державних інтересів, державної політики, шляхи й методи їх досягнення. Зрозуміло, що є ще багато критеріїв — уміння підбирати кадри, мислити стратегічно, брати на себе непопулярні рішення, контролювати тактичні завдання, поводити себе дипломатично й т.ін.
І ще одне, про що потрібно сказати, — це демонстрація та реалізація політичної волі щодо впровадження принципів державного управління. Не потрібно в таких питаннях покладатися, як це зараз стало досить демократично-модним, на референдуми. Ідеологічно неправильно поставлене питання спроможне перекреслити весь наступний хід його реалізації. Спроба ухилитися від відповідальності за прийняття ефективного управлінського рішення щодо стратегічного вибору України може з такою ж ефективністю бути похована референдумом. А відтак, доленосні питання майбутнього України можуть бути віднесені на невизначену перспективу.
