СИСТЕМА
Кожна життєздатна система працює, спираючись на регуляторні (управлінські) та виконавчі механізми двох типів: детерміновані та стохастичні. Приклад: на людину нападає собака; у кров викидається адреналін; він прискорює роботу серця і легенів, підвищує кров’яний тиск і спричиняє насичення крові цукром. Це забезпечує м’язи киснем і глюкозою в обсягах, достатніх для того, щоб битися з нападником чи втікати від нього. Співвідношення у ланцюгу від адреналіну до роботи м’язів є взаємно однозначними, тобто — детермінованими; їх характерна ознака — швидкість. У війську детермінованістю та швидкістю характеризуються взаємодії в ієрархії — «маршал — генерал ... сержант — солдат».
Поглянемо на ситуацію з іншого боку. Адреналін попередньо мусить бути синтезованим у надниркових залозах; печінка мусить мати достатні резерви цукру, а серце, судини, легені та м’язи мають складатися з дієздатних клітинних та субклітинних утворень (бо інакше ні швидкої, ні повільної дії не буде, а лихий пес порве штани). Ресурсну готовність забезпечують так званi стохастичні механізми, які спираються на мільйони найдрібніших живих структур. Кожна з них має певну автономність і може виконувати накази «маршала» лише тоді, коли вони не суперечать її спеціалізації та фізіологічній потужності. Стохастичним складником війська є кожний окремий військовик, який мусить бути здоровим, ситим, навченим і морально готовим виконати своє завдання. Чим далі від генерального штабу, тим більшої ваги набирає солдатська стохастика, але некерована «зверху» солдатська потуга може нагадувати безконтрольну ракову пухлину і автоматично переходити на закони кримінальної зони. Наприклад, ось так («Известия» за 7.08.02): «Офицер сделал замечание пьяной компании матросов, за что был избит, а затем утоплен в пруду на береговой базе Балтийского флота. Не так давно на авианесущем крейсере «Адмирал Кузнецов» двоє матросов убили мичмана, который накануне получил зарплату. Матрос срочной службы заминировал кресло командира части. Двое матросов убили офицера с эсминца «Настойчивый». Морякам не хватало на героин» Криміналізація «поганої» армії відбувається за системними законами самоорганізації неконтрольованих стахостичних елементів, так що подібність між казармою і бараком не є випадковою.
Теоретики вважають, що сукупна ефективність «хорошої» системи приблизно на 1/3 залежить від детермінованих і на 2/3 від стохастичних механізмів. У спрощеному перерахунку це означає, що на 66 солдатів має припадати 33 командири (від прапорщика до маршала включно). Зрозуміло, це співвідношення не може бути однаковим, наприклад, для піхоти і ракетних військ стратегічного призначення.
ДИСПОЗИЦІЯ
Класичне для військовиків поняття «наш вероятний противник» для сьогоднішніх ЗСУ є лише риторичною фігурою — точнісінько так, як і «предполагаемый театр воєнних действий». Нам не загрожує ні Антанта, ні «білополяки», ні «вісь Рим—Берлін—Токіо», ні «палії війни», ні НАТО... нам не загрожують ні моджахеди, ні чеченці, ні «Аль-Каїда», ні «Тигри Таміл-іламу», ні палестинські терористи, ні албанські сепаратисти — ніхто! Питання: за таких умов на чому має триматися патріотичний порив захисників вітчизни у країні, яку 70 років виховували на ненависті до ворога? Відповідь: а пориву нема. Двоє з трьох юнаків ставляться до військової служби як до неприємного і навіть небезпечного примусу. Таким чином, маємо велику бідну армію з близькою до нуля психологічною мотивацією у вояків і дуже приблизною виконавською дисципліною. Тобто: і детермінований, і стохастичний механізми ефективності далекі від оптимальних. Це є типові ознаки війська, яке зазнало поразки і швидко деморалізується. Беручи до уваги поцінування нашої армії в Україні та її імідж за державними кордонами, можемо сказати, що сьогодні ЗСУ є не гарантом, а радше загрозою незалежності України. Це прикро, але це правда, і не треба від неї ховатися.
Не вартою шани була б позиція спостерігача, який, говорячи про армію, спирався лише на негатив. Маємо багато військовиків різних рангів, які хочуть і вміють сумлінно виконувати свої обов’язки. Але... Ненавчені, недогодовані, п’яні чи «обкурені» матроси чи солдати; злодійкуваті прапорщики чи мічмани; лейтенанти, хронічно хворі на безгрошів’я та недокрів’я; байдужі до всього капітани чи полковники; ліниві генерали, які свій штабний стілець вважають єдиним рубежем оборони, — всі вони «присутствуют» в реальності. І всіх їх — кого краще, кого гірше бачить громадськість. Так, як бачить, наприклад, науковців, які через брак коштів існують не в науці, а збоку від неї. Як бачить лікарів, учителів, інженерів... депрофесіоналізація — загальна (системна) проблема нашого сьогодення. Інциденти з броварською ракетою, російським літаком і львівським авіашоу віддзеркалюють лише військову специфіку, а не виняткову некомпетентність армії.
ПРІОРИТЕТИ
На мою думку, перспективу ЗСУ треба розглядати, спираючись на три тези: 1. Сьогодні матеріальні і кадрові ресурси армії не дозволяють їй вести ефективні бойові дії. 2. За будь- яких, навіть найбезхмарнiших, обставин збройні сили нам потрібні як державницька інституція, з якою пов’язані потенціали відпорності та агресивності, притаманні кожній життєздатній системі. 3. Модернізована армія має стати одним із свідчень нашої здатності інтегруватися в організацію загальної безпеки — НАТО.
У кризових ситуаціях (а становище у ЗСУ є саме таким) стабілізація є можливою лише при дотриманні кількох системних принципів. Найголовніший з них — визначення пріоритетів, а відтак — плану подальших дій. Практично у 100 % випадків (чи йдеться про збиткову тютюнову фабрику, чи про небоєздатну армію) є ефективним «правило РСК»: реорганізація, скорочення, контракт.
РЕОРГАНІЗАЦІЯ
Скористаюся позначками, які у нагальних випадках лікарі пишуть на рецептах. Отже, «statim!» (негайно!): реорганізація управління армією і різке зменшення кількості найвищих начальників (спрощено — перехід до обгрунтованого співвідношення між кількістю генералів і солдатів). Вища військова бюрократія має родові ознаки будь- якої бюрократії, а однією з них є невтомна робота на розростання, чи принаймні самозбереження. Була у складі збройних сил така структура — Національна гвардія з усіма своїми штабами й управліннями. Скасували Нацгвардію — і що? Та нічого, гірше не стало. У жорсткій відповідності із кількістю службових посад має перебувати і кількість зірочок на погонах. Якщо фахівці з менеджменту доведуть, що на 100 тис. особового складу має бути одна посада для генерала армії і 1000 посад для полковників, то саме цього і треба триматися (враховуючи — для полковників — можливі коливання у межах, скажімо, від 950 до 1050). Суворе дотримання вікового цензу для усіх без винятку офіцерів має гарантувати природне оновлення командного складу. Окремі фахівці, які особливо потрібні на службі, повинні мати право після виходу на пенсію працювати за однорічними контрактами, але не більше 3—5 років. Сприяти динамічності військового керівництва й протистояти його обростанню мохом повинна ротація кадрів, належним чином урегульована й позбавлена суб’єктивізму. Однією з передумов дієвої реорганізації є підвищення управлінської ролі сержантів і прапорщиків (про це фахові військові видання безрезультатно пишуть десятками років). Не маю можливості на цьому зупинитися, але шановних читачів прошу повірити, що в організмі людини на «сержантів і прапорщиків» припадає 2/3 регуляторних функцій.
СКОРОЧЕННЯ
Рецепт із позначкою «cito!» (швидко!) також нікого не здивує: скорочення є запорукою функціонального виживання армії. Оцінки фахівців майже одностайні: 100 с 10 тисяч вояків є межею того, чого потребує і що може дозволити собі Україна. Що скорочувати у першу чергу — мотопіхоту, чи танки, чи бойові літаки — скажуть нам генерали. Але переконаний, що зменшити збройні сили ми не лише мусимо (з економічних причин), а й можемо, спираючись на здоровий глузд. Нещодавно, під час перебування Л.Д.Кучми у Севастополі, доводилося чути ламентації коментаторів про малу потужність наших ВМС, які —такий жах! — поступаються флотам не лише Туреччини, а й Румунії та Болгарії. А навіщо нам більше? Прикордонні, пошуково-рятувальні, миротворчі й церемоніальні функції вичерпують все, чого реально потребує Україна на Чорному морі. По секрету: навіть амбійна Росія не знає, який (а головне — навіщо) утримувати флот у теплих водах. Не знав цього і Радянський Союз, бо стратегічна роль ЧФ у протистоянні з НАТО насправді була ілюзорною. Задовго до краху СРСР мій випадковий приятель по літньому відпочинку, капітан другого рангу, розповів байку про те, як належить розуміти абревіатури на матроських безкозирках (флоти «Северний», «Тихоокеанский», «Балтийский» та «Черноморский» позначалися як СФ, ТФ, БФ, ЧФ). Так ось: СФ — «серьезный флот», ТФ —«тоже флот», БФ — «бывший флот», ЧФ — «чи флот, чи не флот...» Найбільшою нашою морською вікторією стане звільнення Севастополя від присутності чужих вояків, але це вже інша тема.
Після цього можна написати, що нам потрібне військо кількісно учетверо менше і увосьмеро більше забезпечене фінансами. 4 х 8 = 32; у 32 рази збільшивши державні видатки на одного «умовного» військовика, наблизимося до сучасних стандартів. Але не варто на цій арифметиці ставити крапку, бо великих грошей нема і не скоро будуть, а проблему треба вирішувати негайно. На початку року пан В. Горбулін виступив з ініціативою довести чисельність ЗСУ до 120—130 тис. упродовж 8—10 років. Це, вочевидь, обдумана і виважена позиція, але чи не забагато у ній спокою? Україна цих 8—10 років не має. Якщо радикальне скорочення ЗС розпочнеться навіть завтра, його треба вважати запізнілим на 3—5 років.
КОНТРАКТ
Похмурий побут вояків, «дідівщина», цинкові гроби, хабарі (які даються у військкоматах та безпосереднім командирам) спричинилися до того, що не лише призовники, а й їхні батьки вважають казарму третім — після лікарні та в’язниці — горем. Якщо терплячий селянський люд ще так-сяк толерує військову повинність, то місто остаточно «списало» армію з перспективних життєвих розрахунків. Збройні сили все більше стають «робітничо-селянськими», хоча епоха «РККА» відійшла у минуле. Альтернатива одна: військова служба мусить стати не фатумом, а вибором. На загал у абревіатурі РСК слово «контракт» віддзеркалює таку трудову угоду між робітником і роботодавцем (якщо йдеться про армію — між державою і вояком), яка влаштовує обидві сторони. Скорочення і контрактна комплектація війська є єдиним процесом його кадрового удосконалення. Спираючись на реальні труднощі, панове генерали до останнього патрона будуть опиратися цьому, але то вже справа Верховного Головнокомандувача — розставити наголоси. На перехідний період тривалістю 3—5 років мусимо знайти екстраординарні заходи по модернізації війська. Якщо йдеться про офіцерів, яких звільнятимуть у запас, головною стане проблема працевлаштування. Треба узаконити переважне право звільнених у запас на працевлаштування на підприємствах оборонного профілю, митницях, структурах МВС, МНС і СБУ, торговельному флоті та цивільній авіації, а також у ЗСУ по вільному найму. Солдатські і сержантські контракти мають «вростати» у існуючу структуру насамперед там, де вони стануть найбільш ефективними. Варто звернути увагу на ідею «напівконтракту»: після 10—12 міс. строкової служба переведення на фіксовану зарплатню кращих вояків (при умові, що ті, хто не стали кращими, продовжують служити на загальних підставах). Саме «напівконтрактники» можуть стати тими, хто залишиться в армії після закінчення строкової служби. Маю щодо цього низку інших пропозицій, але їх обговорення виходить за межі газетної публікації.
Мусимо бути свідомими того, що заходи по РСК можуть і будуть супроводжуватись зловживаннями, особливо у тих ситуаціях, у яких йдеться про гроші. Але не маємо вибору.
Хочеться сподіватися, що читачі «Дня», військові та цивільні, долучаться до критичної розмови про ЗСУ. Але пам’ятаймо: це НАША армія; сьогодні вона не краща і не гірша, ніж ми всі.
