30 січня лідер Соціалістичної партії України Олександр Мороз заявив у особливому запиті керівництву країни, що близько 300 вищих посадових осіб України перебувають у масонській ложі. Він поставив риторичне запитання: чим вони будуть керуватися у своїй діяльності — інтересами держави чи інтересами масонського ордена? До Мороза приєдналася Юлія Тимошенко, а до них — Петро Симоненко та Віктор Ющенко. Так почалася нова хвиля маргіналізації української опозиції.
Невдовзі після викриття «масонів» пані Тимошенко поїхала до Німеччини. І справила там своєрідне враження рівнем амбіцій. Ось що, зокрема, писалося і говорилося про цю поїздку у ЗМІ: «На думку аналітиків, під час свого турне пані Тимошенко першою із вітчизняного політичного істеблішменту спробувала повернути на свою користь нинішні американо-німецькі протиріччя з приводу війни в Іраку» («Контекст»). (www.context-ua.com) «Кореспондент Радіо Свобода нагадує, що Тимошенко вже не вперше в Берліні, «та якщо раніше вона гостро критикувала ідею спільного українсько-російського і німецького газотранспортного консорціуму, то тепер про цей проект вона не сказала ані слова» і основну увагу приділила президентським виборам, що наближаються в Україні. «Юлія Тимошенко заявила, що блок Віктора Ющенка активно підтримує Вашингтон... На думку кореспондента «Свободи», натякаючи на відомий розкол між Берліном та Вашингтоном щодо Іраку, Тимошенко закликала визначитися і Німеччину в цьому питанні...» («Українська правда»). «Логічний ланцюжок такий: Віктора Ющенка активно лобіює Вашингтон... Цього самого Ющенка в Україні підтримує 27% електорату, що зовсім непогано порівняно з 20-25-відсотковим рейтингом влади, на озброєнні якої адміністративний ресурс і мас-медіа. Однак же в Україні, на яку, на думку Тимошенко, німцям варто б було звернути свою посилену увагу, є ще одна, так би мовити, третя сила, рейтинг якої леді Ю. оцінила в 40% Це — опозиційна коаліція, до якої входять БЮТ, КПУ і СПУ. І саме ця коаліція, як сказала Тимошенко в Берліні, «готова стати справжнім партнером Німеччини та ЄС, пише Proua»... Є, щоправда, деяка, м’яко кажучи, недовіра до цифри 40%, яка ніколи досі не звучала. Схоже, Юлія Володимирівна, ничтоже сумняшеся, підняла виборні результати, приплюсувавши до 20 відсотків комуністів 8%, які набрав БЮТ, і 7% Соцпартії, накинувши ще для вящей солідності «п’ятірку» за річні опозиційні труди»... Правильніше припустити, що головним об’єктом її атаки є Віктор Ющенко, і вся берлінська риторика розпускається лише заради того, щоб схилити цього мінливого політичного кавалера до взаємності. Недаремно Тимошенко в Берліні повторилася, що готова подавити в собі президентські амбіції заради єдиного кандидата в президенти (читай: заради гарантій престижного працевлаштування в ющенківській Україні) і підкреслила, що «вся ініціатива тепер у руках Віктора Андрійовича». (Proua:www.proua.com).
Поки не відкривалося полювання на масонів, можна було говорити про окремі маргінально-популістські елементи в діяльності та персональному особистому складі «Батьківщини», Соцпартії з Компартією і особливо «Нашої України», про «вуличні» замашки і прийоми. Але в цілому ще можна було вважати, що це солідна опозиція. Існування цієї опозиції навіть ставила собі у заслугу українська влада. Сам Президент говорив про неї в контексті того, що в Україні існує живе політичне життя, що українська демократія — некерована, що Україна — найбільш демократична із країн СНД.
Тепер стало остаточно зрозуміло, що маргінальна сама природа цих політичних утворень та їх лідерів насамперед.
На українських кухнях йде розмова про причини... Чому на кухнях? Тому, що український друк, радіо і телебачення не наважились всерйоз обговорювати ні полювання на «масонів», ні німецькі промови пані Тимошенко. Російські ЗМІ виявилися більш гострозорими, респектабельні газети висловили своє ставлення заголовками: «На Україні знайшли масонів» («Время новостей»), «Україною керують масони» («КоммерсантЪ»), але це стало у звичайний ряд російських публікацій, значення яких можна охарактеризувати однією фразою: маргінальна вся ця країна з її «незалежністю».
Перша, суб’єктивна, причина маргіналізації лідерів української опозиції — на поверхні. Люди недостатньо освічені, азартні, без досвіду цивілізованого політичного життя. Глибокий провінціалізм, органічне аматорство.
Що стосується об’єктивних причин, то треба, очевидно, сказати передусім про таке явище: кадрова бідність, кадровий голод у країні. «Голодують» у цьому розумінні всі — і влада, і її недруги, і бідні, і багаті. Немає навички узагальнень, «замилені» очі. ...І, звичайно, спокій, воловий український спокій. Ніхто не спалахнув, не затріпотів: друзі, адже це все вождизм, це ж класична симптоматика, це в книгах про природу авторитарної особистості, про фобії натовпу! Ніхто не нагадав досить вагомо, звідки пішла сама мода на розкриття масонських (вони ж — жидо-масонські) змов...
Але це — фон. Головне ж те, що опозиційний запал наших «мисливців» грунтується не на принциповій політичній основі, не на партійних програмних положеннях, не на ідеології, а на протестних настроях електорату. До українського обивателя, можливо, тільки зараз, у ці дні, доходить те, про що весь час говорять такі учасники політичного життя, як той же Литвин, інші представники «партії влади», включаючи і Президента. А говорять вони про те, що опозицію становлять, в основному, люди, які були у владі, але випали з неї внаслідок різних причин, серед яких не було принципових, політичних та ідеологічних.
Становище опозиціонера без справжньої політичної платформи, без справжньої партії за спиною — партії, яка б його дисциплінувала, зобов’язувала говорити те і так, а не інше і не по-іншому, становище опозиціонера, який висловлює загальне невдоволення владою і більше нічого, розслабляє людину і розбещує: можна не слідкувати за своїми словами, тим більше, якщо точно знаєш, що ніхто їх не буде слухати: і прихильникам, і противникам цілком досить того, що ти разом із натовпом незадоволений життям і щось кричиш проти начальства.
Це — вожді натовпу, і як такі вони не могли не маргіналізуватися.
Чим шкідливий і небезпечний цей процес маргіналізації опозиції, що завершився на наших очах? Небезпека в тому, що це вже не політика, не політична діяльність. Така опозиція ставить себе поза законами звичайного політичного життя. А це означає, що вона мимоволі штовхає владу на жорстку безцеремонну боротьбу з нею, розв’язує їй, владі, руки. Щоб бути мовчазно зрозумілою всередині країни і у світі, від влади, по суті, вимагається тепер дрібниця: як слід довести до загального відома, до лідерів громадської думки і до керівництва всіх зацікавлених країн промови Мороза з Тимошенко та їхніх союзників. Ющенко — це окремий феномен. Багато хто пригадає все, що досі говорили його противники. Вони упирали на особистий склад його об’єднання, його фракції, його команди — на те, як багато серед них дивних людей, крикунів, проявлених і потенційних маргіналів. Політик-демократ, сучасний лідер демократичної опозиції вмить і найрішучішим чином відмежувався б від полювання на масонів і янкі. Він відразу сказав би, що це ганьба для України, що він вважає за потрібне врятувати репутацію країни, він нагадав би своїм слухачам, де, ким, коли і за яких історичних обставин була висунена ідея масонської змови, як вийшло, що невинна гра дорослих чоловіків, добропорядних і часто просто благочестивих, була представлена, як світове зло, як замах на все найсвятіше. Це була б природна реакція освіченого і відповідального демократичного політика. Замість цього — невиразні запевнення про бажання поглиблювати згоду з «мисливцями», щось думати стосовно єдиного кандидата.
Чи його веде непогана інтуїція? Можливо, він підсвідомо віддає собі звіт у тому, про що говорилося вище, — що населенню немає діла до його реакцій, як і до нього самого, що його прихильники у суспільстві — це не його, конкретного, живого, який складається із плоті і крові, Віктора Андрійовича Ющенка прихильники — а міфу про Ющенка. Міф живе своїм життям, а він, Ющенко, — своїм, і йому потрібно тільки одне: не втручатися в життя міфу... Тоді справа ще гірша, ще небезпечніша.
Тому, знову ж, що провокує правлячий режим. Режим у такому випадку починає все краще розуміти, що не можна давати владу міфу, що це було б безвідповідально. Почуття відповідальності більш чи менш властиве всякому уряду просто тому, що він, уряд, спонукає до дій, які не можуть вважатися досить адекватними в демократичному суспільстві. Міф у ролі головного кандидата в президенти — це нестандартна ситуація, і так до неї і вимушений ставитися будь-який режим, на нестандартну ситуацію відповідати нестандартними діями...
Як підсвідомість рухає паном Ющенком, так, очевидно, вона ж рухає і колишніми його колегами і патронами. Занадто все-таки багато безпосередності, первозданності у політичному житті цієї країни... Влада відчуває: якщо голосно, виразно сказати, що, власне, сталося цієї зими з опозицією, то треба буде щось робити, щось діяти. А що? Зрозуміло, що щось не зовсім звичайне, не зовсім прийнятне. Влада, мабуть, дуже не хоче (та не дуже і може) жорсткої і багато в чому непарламентської боротьби. Кучма, мабуть, більш щирий, ніж думають навіть його найближчі співробітники, коли висловлюється в тому дусі, що він — за те, щоб українська демократія залишалася некерованою, менш керованою, ніж, наприклад, російська, щоб усе йшло своїм шляхом, щоб на президентських виборах переміг, так би мовити, справді найсильніший. Ось і Володимир Литвин на запитання про можливість в Україні схеми «Єльцин-Путін», відповідає із вражаючою, якщо вдуматися, прямотою, що і Україна, і Росія «в політичному сенсі вже виросли з таких схем».
Людям української влади дуже хочеться бути людьми звичайної, по можливості — демократичної влади. Їм, як усім, хочеться жити в нормальній країні. От і ховають голову в пісок. Якщо віддати собі повний звіт у тому, що відбувається, тоді Кучма повинен сказати собі, своїм співробітникам, а зрештою, і країні: так, я за те, щоб усе йшло своїм шляхом, але не можна дозволити, щоб своїм шляхом до влади прийшли маргінали. І ось цього говорити йому дуже не хочеться.
Є ще одне пояснення сповільненості владних реакцій. Адже якщо подивитися на речі відкритими очима, то доведеться визнати, що в Україні не стало (припустимо, що вона була) демократичної опозиції. А це що означає? А це означає, що ніша повинна бути заповнена, що демократичну опозицію треба створювати, тому що — що ж це за сучасна європейська країна, у якої є демократична конституція і немає демократичної опозиції? А як її створювати, з кого? І скільки можна все створювати і створювати, скільки можна робити те, що в інших краях робилося природним шляхом, віками, скільки можна споруджувати артефакти? Будувати керовану демократію? Як у Росії?!
Мимоволі пригадується російська ситуація 1995 — 1996 років. Була реальна небезпека, що до влади прийде не просто сталініст Зюганов і компанія, а маргінал Зюганов і його компанія маргіналів. Як маргінал Зюганов був небезпечніший, ніж Жириновський, у ньому не було гри, він був серйозний. Анатолій Стрєляний тоді кинув крилату фразу (на радіо «Свобода»), яку підхопив Нємцов: у разі перемоги Зюганова буде не так страшно, як страшно противно. Перед подібною перспективою опинилася сьогодні Україна. Може статися щось не таке страшне, як страшно противне.
Це тим більше реальна перспектива, що отрута маргінальності розпилена в повітрі наших днів. Пишуться дослідження і робляться доповіді, в яких підкреслюється така особливість пострадянських суспільств, як маргіналізація, що являє собою виключно серйозний виклик і демократичним намірам, і інстинктам влади...
... А раз перспектива приходу до влади маргіналів така реальна, значить влада буде консолідуватися. І зробить максимум для того, щоб вони не прийшли до влади. Винною в цьому, хоч як це парадоксально, буде сама опозиція.
