У зверненні трьох — Президента, спікера та прем’єра — прозвучала фраза про те, що в кампанії проти держави є «ознаки психологічної війни». Що ж таке психологічна війна? Чи існує вона сьогодні в арсеналі сучасних держав? Сьогодні психологічна війна реалізується на рівні досліджень, навчання, підготовки військовослужбовців у всіх країнах. Активно використовується в усіх варіантах воєнних конфліктів, приміром, у Перській затоці, в Боснії-Герцеговині, в Югославії. Такі підрозділи є в складі збройних сил усіх країн світу, зокрема й України.
Як сьогодні ми розуміємо психологічну війну? До речі, слово «війна» в мирних умовах військовими не вживається, тоді йдеться про «психологічну операцію». Це такий вплив на масову свідомість, досить інтенсивний за своїм характером, покликаний мотивувати новий тип поводження, вигідний комунікатору. При цьому все робиться так, щоб спиратися на вже наявні у свідомості стереотипи, тобто використовується ресурсний потенціал того, на кого впливають. Звідси, приміром, в американських стандартах є такий термін, як точки уразливості, через які й відбувається вплив на людину, оскільки вони являють собою саме місця, не закриті тим чи іншим захистом. І це природно, комунікація має бути спрямована туди, де можна досягти максимального результату.
Що проявилося за час дії «касетного скандалу», що дозволяє говорити саме про інформаційну кампанію, а не про випадкові події?
По-перше, це активне втримання уваги масової свідомості на одній події. Тепер вона вже й так захоплена, але на початку було кілька періодів, коли увага цілком зводилася нанівець, але тоді чи то раптово видавалася «на гора» нова інформація, чи то певні ЗМІ переформулювали проблему так, щоб знову повернути увагу до неї. Тобто була визначена драматургія, що не давала масовій свідомості переключитися на інші варіанти подій, а інформація видавалася певними порціями.
По-друге, це пересування даної проблеми на перше місце — у списку пріоритетів. Інтенсивна кампанія подібного роду відсунула всі наявні проблеми на другий план. І невиплати пенсій і зарплат, і злидарське положення вчених і вчителів, і підвищення цін на енергію — усе це швидко зникло. Навіть візит В. Путіна, колись значима подія, прозвучав лише в контексті цього скандалу. Тобто вся інформація, що надходить, переформулюється з погляду тільки одного подання.
По-третє, це боротьба з іншою інтерпретацією, з іншими джерелами інформації. Щоб вводити свою інформацію, слід блокувати можливі варіанти інших інтерпретацій, що можуть суперечити даним. Це можна зробити за допомогою посилення своєї точки зору, за допомогою «окупації» для просування даної точки зору провідних за впливовістю ЗМІ.
По-четверте, змусити чужий інформаційний ресурс працювати на себе. У виборчих технологіях є такі варіанти роботи на контрході, коли опонент виводиться на активні дії, що потім використовуються на свою користь. Супротивник починає розповідати про тебе різну гидоту, чого й намагалися досягти, оскільки він уже не має авторитету. Приміром, дисиденти або Б. Єльцин у радянські часи створили свої біографії за допомогою роботи радянських ЗМІ, які так багато про них розповідали негативного, що цілком заміняли свої власні ресурси. А негативне ми легко трансформували в потрібне, начебто читаючи між рядків. Гра на контрході є одним з варіантів спецтехнологій.
По-п’яте, це чітке визначення цільової аудиторії, що першою підлягатиме впливу, а через неї інформація та вплив поширяться далі. В нас після дев’яностого року такою аудиторією-розповсюджувачем є студентство, хоча насправді це не зовсім так. Студенти просто зручні для комунікатора тим, що за ними немає вже усталених вподобань, а також тим, що вони є максималістами. Згадаймо для прикладу студентські заворушення в Парижі 1968 р. і в радянський період в Алма-Аті: студенти всюди йдуть як передовий загін. Студенти як окрема соціальна група зручні ще й тим, що вони немов цементують на собі все суспільство: усі колись були студентами або будуть студентами.
По-шосте, це створення напруження, що може розрядитися лише після виконання умов, нав’язуваних комунікатором. Коли чужу армію закликають до дезертирства, то страх, наприклад, використовується лише до певної міри, залишаючи для армії можливість уникнути цього страху смерті — здатися в полон. Просто експлуатація страху, без указівки шляху, як його уникнути, вважається неефективним варіантом впливу, оскільки немає реалізації нового типу поводження.
По-сьоме, це багатоканальна кампанія, в даному випадку ми бачимо задіяність як провідних ЗМІ, так і демонстрацій, наметів, написів на огорожах і листівок. Усі ці комунікативні події покликані різко розширити залученість оточуючих: перейти від вузького «ядра», задіяного в цих процесах, до всього населення. Політично активних людей завжди меншість, лише певним обсягом додаткових зусиль можна поширити емоції однієї з груп на всіх.
Цікаво розглянути й історичні паралелі: спочатку ця ситуація «прив’язувалася» до студентського голодування 1990 року, оскільки тоді було здійснено перехід до потрібного поводження, й масова свідомість має про це пам’ятати. Потім ці паралелі якось відійшли. Але вони наче введені, й увага час від часу спрямовується на те, коли подібні типи протестів привели до успіху.
Це було розв’язанням ситуації без застосування сили. Але влада наче крок за кроком сьогодні провокується на застосування сили. І тут виникають паралелі з розстрілом мирних людей 9 січня 1905 року, коли піп Гапон вивів мирну демонстрацію в Санкт-Петербурзі, що була розстріляна.
Відомий художник Олександр Бенуа згадував атмосферу, що передувала цьому розстрілу так: «Відчувалося вже задовго до цього, що щось назріває, що збирається гроза, готова вибухнути. З осені 1904 року все горезвісне «фондування» суспільства стало остаточно втрачати свій характер. Неминучість, необхідність радикальних реформ стала чимось загальновизнаним, розмови на цю тему навіть набули присмаку «моди». Хоч би де російські люди збиралися, розмова навколо будь-якого питання відразу оберталася на обговорення громадських справ і набувала гіркого, обуреного відтінку» (Бенуа А. Мои воспоминания. — Кн. 4-5. — М., 1990. — С. 413).
Хвилювання в Тимішоарах у Румунії почалися після того, як влада відмовилася прийняти вимоги мітингуючих. Демонстрація з попом Гапоном на чолі також несла петицію государю.
Дивним чином йде певне повторення дат: осінь 1904 р. у Росії — осінь 2000 з розкручуванням «касетного скандалу» в Україні, січень 1905 — демонстраційний пік в Україні також січень-лютий 2001. Нас ніби штовхають на повторення вже реалізованих один раз подій.
Україна теж має свій сумний досвід силового розв’язання конфлікту, що виник під час похорону Патріарха на Софіївській площі. Кадри застосування сили на площі доволі довго хвилювали громадську думку, а статтям про цю подію в нашій пресі не було кінця. І це притому, що крові пролито не було, однак силове протистояння серйозним чином гальванізувало суспільство, підштовухуючи його на пошук і покарання винних.
Свого часу у світі був досвід усунення президентів у Чилі й Індонезії. І в першому, і в другому випадках відбувалася різка дестабілізація ситуації, в першому випадку — із застосуванням сили та загибеллю президента Альєнде, в другому — через зречення президента від влади. Індонезія цікава взагалі саме задіяністю підрозділів з психологічних операцій. Там стояло завдання породження негативної інформації про країну, наприклад, про тяжку хворобу президента, на що з англійського боку було надано один мільйон фунтів, що в шістдесяті роки, ймовірно, було дуже великою сумою. Ці повідомлення породжувалися в країні, потім транслювалися Бі-Бі-Сі, що разом з Радіо Пекіна для тієї аудиторії вважалося одним з основних засобів комунікації. Був також путч генералів на підтримку президента, але він був подавлений, а президента звинуватили у негласній підтримці путчу, що й стало однією з причин відставки. Іншим обвинуваченням було співчуття китайським комуністам. У результаті президент Індонезії через здійснюваний на нього тиск добровільно пішов у відставку.
Усе це свідчить про наявність подібного роду інформаційного інструментарію, що час від часу вводиться в дію. Значущим є й те, що ключовими моментами сьогоднішніх подій є свобода слова, загибель журналіста, тобто речі принципово пріоритетні з погляду західного читача або телеглядача. Це лакмусовий папірець для західної системи реагування. Для нас важливішими є невиплати зарплат, страйки шахтарів, злидарське існування вчителів. Однак ці моменти абсолютно не включені. Торпедуються виключно «болючі точки» західного суспільства. Відповідно, Україні приділяється перебільшена увага в західних ЗМІ. Усе це свідчить про те, що головний глядач — це західна громадська думка, наша громадська думка є вторинною. А вже західна громадська думка чинитиме тиск на західних же політиків. Це трохи дивний висновок, але він проглядається досить явно. Звідси й постає західна інтерпретація подій у вигляді народної революції на Хрещатику. Бунт однієї з частин нашої політичної еліти приховався за демонстраціями та наметовими містечками, яким надано вигляду народного гніву.
Якщо подивитися на пріоритетність певних задіяних мотивів, то вони не збігаються для населення й певного істеблішменту, що приховується за демонстрацією (див. табл.1).
Наведений вище набір мотивів демонструє їхню розбіжність для населення й для істеблішменту. Елементарно проста річ у вигляді зарплати значима для населення, але абсолютно незначима для істеблішменту, що живе, користуючись іншими фінансовими потоками, тому вони настільки важко знаходять спільну мову.
Усе це створює дивне сполучення мотивів і засобів, задіяних на сьогодні. Є пріоритети західного суспільства, є пріоритети українського істеблішменту і є пріоритети українського населення. Ці набори «болючих проблем» абсолютно не збігаються, оскільки всі вони живуть в контекстах, що абсолютно не збігаються. Джерелом цієї пропагандистської комунікації є частина українського істеблішменту зі своїм набором пріоритетів. Канеалом комунікації стає українське населення з іншим набором пріоритетності. Одержувачем цієї політичної комунікації є західне суспільство з іншим списком пріоритетів (див. табл.2).
Звідси й виникає ця розбіжність, коли через неможливість узгодити всі три види пріоритетів, домінуючими стають чиїсь одні: в цьому випадку пріоритети одержувача інформації. Комунікатор, щоб бути ефективним, має перейти зі своєї мови на мову своєї аудиторії. Приміром, намети у вигляді протестної комунікації спрямовані скоріше на західний телеекран, ніж на наш. При цьому газета Financial Times (11 лютого 2001 року) підкреслює слова Президента Л. Кучми, що це не могло бути зроблено на рівні державних органів Америки чи Росії, але при цьому не виключена робота інших недержавних інституцій ззовні.
Україна вперше потрапляє в подібну ситуацію, коли йде активний потік негативної інформації, організований усередині й спрямований назовні. В нас немає реальних структур, здатних інформаційним способом адекватно реагувати на ситуацію, що динамічно розвивається. Тут потрібне реагування щоденне й щогодинне, а не щотижневе чи щомісячне, що досить складно. Немає в нас і підтримки інформаційної сфери ні з боку академічних, ні з боку освітніх інституцій, що відбиває їхнє серйозне відставання. Ні в рамках Академії наук, ні в органах виконавчої влади немає відповідних структур. Отже, немає ні моніторингу інформаційного простору, ні породження рекомендацій щодо стратегії й тактики інформаційного поводження.
Розгортання подібної інформаційної кампанії не може йти саме собою. І це певною мірою урок, який Україна має пройти. До речі, у військових є такий термін, як «спеціальні інформаційні операції», під якими розуміють інформаційні дії, наслідки яких є значущими для проблем національної безпеки країни. І саме це розгортається перед нашими очима.
