Історію, яку «неможливо читати без брому», навряд чи можливо прочитати в одному трактуванні. Її читають по-різному, тому що її по-різному пам’ятають. Для когось визволитель — ворог, а для когось колабораціоніст — національний герой. Міжнародна конференція «Регіони пам’яті», що відбулася минулого тижня у Варшаві, була присвячена реставрації складної пам’яті Cхідної Європи. Мозаїка трактувань української історії — особливо складна сторінка східноєвропейського життєпису. Її дослідження в рамках конференції презентували вітчизняні та британські науковці.
«Регіони пам’яті» — масштабна конференція, яка зібрала в столиці Польщі поважну академічну публіку з усіх куточків Європи, обох Америк та Австралії. Провідні фахівці в галузях історії, соціології, політології, культурологій та антропології три дні поспіль дискутувати про складові ідентичності жителів Східної Європи, багатогранність їхньої пам’яті та нашарування тих образів, які за собою залишили події буремного ХХ століття. Який слід у колективній пам’яті жителів посткомуністичного табору залишили Друга світова війна, партизанські рухи, національні підпілля та революції? Як дійти до спільного знаменника вшанування героїв там, де ці герої між собою вели смертельну боротьбу? Як виробити (й чи можливо це взагалі) дискурс солідарності між часом абсолютно антагонічними трактуваннями окремих сторінок історії? Якого забарвлення набуває історія, спроектована в сучасність? Ці та багато інших питань дають чимало матеріалу для роздумів сучасним науковцям.
СУБ’ЄКТИВІЗМ, БЮРОКРАТІЯ Й ГОЛОДОМОР
Говорячи про історію Східної Європи в ХХ столітті, важко оминути увагою Україну. Очікувано в програмі конференції одразу кілька відповідних доповідей. Але, на превелике здивування, виступу про чи не найбільш дискусійну тему — визнання Голодомору геноцидом українського народу, немає. Чи пам’ятає Європа голод мільйонів українців? Якщо пам’ятає, то чому не визнає геноцидом? Ці та інші питання потребували відповідей, за якими я звернулася до професора Лейпцігського університету Стефана ТРОЙБСТА — фахівця в питаннях історичної пам’яті в Східній Європі та історії політики в постдиктаторських країнах. Для застережливого ставлення європейців щодо назви «геноцид» стосовно Голодомору, Стефан Тройбст знайшов одразу кілька пояснень. «Важливу роль тут відіграє юридичний акцент, який українці не зажди хочуть зрозуміти, — пояснює професор. — Геноцид у політичному трактуванні значно відрізняється від геноциду в юридичній термінології. Згідно з Конвенцією ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, геноцидом називають речі, які в політичному розумінні ми не зажди асоціюємо з ним, наприклад стерилізацію. Взявши до уваги визначення, що називає геноцидом лише ті дії, які спрямовані на винищення цілого народу, в багатьох виникають аргументи, що, мовляв, українці, які мешкали за кордоном, не постраждали. Звісно, для українців це звучить як надумана відмовка, але це стандарти міжнародного права». Іншою причиною, на думку професора, є власне слово «голодомор». «Очевидно, що слово «голодомор» утворене від слів «голод» і «мор». Але багато хто все ще сприймає цей термін як штучно утворене, похідне поняття від «голокосту» та як спробу українців зайняти перше місце серед жертв кривавих режимів». Утім, професор Тройбст впевнений, що більшість членів групи Відновлення європейської історії в Європарламенті підтримує трактування Голодомору як радянського геноциду українського народу. Проблемою ж залишається те, що в цій групі лише 40 депутатів, і вони в парламентській меншості.
ДЕПОРТАЦІЯ КРИМСЬКИХ ТАТАР ЯК КАТАЛІЗАТОР МОБІЛІЗАЦІЇ
Біля мікрофона кембриджська аспірантка Джуді БРАУН. Цього року вона відвідала Крим, щоб в рамках наукового проекту Memoryal War дослідити складну систему повоєнної пам’яті в Севастополі й національний активізм кримських татар. Спілкуючись з останніми, вона помітила, що призмою, крізь яку вони сприймають своє сучасне становище в Криму, є болючі спогади часів сталінських депортацій, складного життя депортованих в умовах відсутності елементарних прав людини, пізнішого повернення та позбавлення власних земель. Науковець зауважила, що кримські татари намагаються активно усунути ярлики, які навішала радянська пропаганда. Татари докладають чималих зусиль, щоб інтегрувати локальний наратив в образ морської слави Севастополя, приділяючи особливу увагу участі татар в морській обороні міста в 1941—1942 роках. Глорифікація татар-оборонців протистоїть їхньому маркуванню колабораціоністами та зрадниками, що й було офіційною причиною масових депортацій 1944 року. «Прикметно, що кримські татари поділяють проукраїнські погляди, засуджуючи закони та політику, спрямовані на посилення російського впливу на території півострова», — зауважує науковець.
ДИВІЗІЯ ПОДВІЙНОЇ ПАМ’ЯТІ
Дивізія «Галичина» залишається чи не найбільш суперечливою сторінкою української історії. Її колишні вояки вважають себе членами першої дивізії Української націоналістичної армії. Для тих, хто воював у радянських військах, вони зрадники, колабораціоністи й нацистські запроданці. Дискусійне питання 14-ї гренадерської дивізії досліджувала Олеся ХРОМЕЙЧУК, викладачка української мови в Кембриджі. «Особливістю сприйняття дивізії є її гостра прив’язаність до контексту, — розповідає науковець. — У Росії її переважно пам’ятають як ще одну групу західноукраїнських зрадників; у Німеччині — мабуть, як і будь-яку іншу дивізію Ваффен-СС; у Канаді дивізія частково асоціюється з так званою комісією Дешена, яку було створено канадським урядом для виявлення військових злочинців, а з другого боку, більшу частину української діаспори в країні складають діти колишніх дивізійників». Натомість в Україні пам’ять про дивізію гостро поляризована, емоційно забарвлена та суб’єктивна. «Офіційне вшанування дивізії дуже неоднозначне. Є один музей, присвячений виключно дивізії «Галичина», у Львові, в школі № 34. Але це лише шкільний кабінет, переважно зачинений. Щоб його побачити, вам потрібно буде звернутися до класного керівника, який прийде і відчинить кімнату. Очевидно, що виставка не досягає широкої аудиторії. В інших музеях, що присвячені визвольній боротьбі, або взагалі не згадують про дивізію, або говорять при неї як про першу дивізію Української національної армії, яка була відома серед українців за кілька тижнів перед капітуляцією британцям. Інший цікавий приклад — один із музеїв в Яремче. Колись він був Музеєм партизанської слави, потім він став Музеєм національного визвольного руху, а тепер носить назву Музей етнографії та екології. Експозиції в музеї присвячені історії визвольного руху, Карпатської України, Організації українських націоналістів, УПА, дивізії «Галичина» (як першої дивізії Української національної армії, до речі). Але потім мова виставки змінюється на російську й розповідає історію радянських партизанських рейдів у Карпатах. Працівники музею не бачать жодних проблем у такому поєднанні. Вони розповідають складну історію регіону в складний спосіб». Олеся Хромейчук зауважує, що дискусія щодо дивізії «Галичина» повинна бути комплексною та контекстуалізованою. «Чим менше про неї знають, тим легше її пам’ятати, тим легше її поляризувати», — підсумовує науковець.
ЧОРНОБИЛЬ: ВІЙНА БЕЗ ВІЙНИ
Найбільша в історії атомної енергетики аварія не могла не залишити свого атомного відбитку в колективній пам’яті українців. Як пам’ятають Чорнобиль самі українці? Чи є це джерелом образу забрудненої, розбитої радіацією країни, чи підгрунтям для формування образу мужньої нації, що здолала трагедію світового масштабу? Це питання вивчала Надія ТРАЧ, аспірантка Києво-Могилянської академії. Вона провела психолінгвістичне дослідження серед студентів свого вишу, запитуючи їх, які слова вони передусім асоціюватимуть із прип’ятською трагедією. Найбільш поширеними концептами в покоління, яке не було свідком подій квітня 1986 року, були слова «радіація», «смерть», «вибух», «страх», «Прип’ять», «хвороба» тощо. Надія резюмує, що сприйняття молодого покоління досі вписується в поняття «історичної травми», але зауважує, що в Україні потрібно розвивати наратив, який би посилював образ перемоги над смертю, на противагу образам страху, невпевненості, безвиході й смерті.
