12 — 13 вересня Президент України Л. Кучма планує здійснити робочу поїздку в Дніпропетровськ. У вівторок Л. Кучма відвідає Південний машинобудівний завод, побуває у фізіотерапевтичній лікарні «Солоний лиман». Президент також відвідає Дніпропетровський державний університет, де візьме участь в урочистому засіданні з нагоди ювілейної зустрічі випускників фізико-технічного факультету університету 1960 року. Долі учасників «президентського» випуску, їх враження про Леоніда Кучму, про країну в цілому — в матеріалі нашого власкора в Дніпропетровську Вадима РИЖКОВА.
Сьогодні, 12 вересня, колишні однокурсники Президента України Леоніда Кучми по фізико-технічному факультету Дніпропетровського університету святкуватимуть 40-річчя свого випуску. Однокурсники глави держави, серед яких чимало заслужених і відомих людей, з’їдуться в альма-матер не лише з міст і сіл України, а й з усіх неосяжних просторів колишнього Радянського Союзу, куди доля розкидала їх в колишні часи. У Дніпропетровську через зрозумілі причини до цієї події готуються серйозно — як офіційні власті, так і громадський оргкомітет колишніх фізтехівців — випускників 1960 року. Вони називають себе «шістдесятниками». Напередодні ювілею кореспондент «Дня» зустрівся з колишніми однокурсниками Президента, які поділилися спогадами про часи студентської молодості.
ВЕДМЕДЕНКО Олег Дмитрович — член громадського оргкомітету випускників фізтеху ДДУ 1960 року, колишній староста групи, в якій вчився Леонід Кучма, до 1992 року працював заступником начальника випробовувального відділу конструкторського бюро «Південне» (Дніпропетровськ), нині «працюючий» пенсіонер.
— Олегу Дмитровичу, розкажіть для початку про свій курс, що найбільше запам’яталося про студентське життя?
— Ми вступили на фізико- технічний факультет ДДУ 1955 року. Створили його за чотири роки до цього, й перший набір студентів був відразу на три курси. Так що наш випуск виявився шостим за рахунком. Виник фізтех по суті як «ракетний» факультет, який мав забезпечувати кадрами КБ «Південне» та Південний машинобудівний завод. Відбір був дуже суворий, складали шість іспитів і проходили спеціальну кадрову комісію. Перші два курси були загальноосвітні, а з третього починалася спеціалізація у трьох напрямках: корпусники, двигунники й управлінці. Я, як і Леонід Данилович, виявився на другому напрямку. Склад курсу був сильним, вчилися всі в основному на «4» й «5». За трійки стипендію не давали. Наскільки пам’ятаю, ні в кого з наших «хвоста» не було, більш того, екзамени часто здавали достроково. Зате й стипендію платили на ті часи вельми пристойну — з першого курсу 400, а на п’ятому 600 карбованців. Відмінники отримували ще 50 карбованців додатково. В інших вузах стипендія була десь вдвічі нижчою. Для порівняння скажу, що моя мати — вчителька отримувала 770 карбованців.
Проте жили тоді дуже скромно, й гуртожиток отримували лише найбільш малозабезпечені. Одяг у більшості був дуже простий — хто речі старшого брата доношував, а ті хлопці, котрі після армії прийшли, ще довго носили військове обмундирування. У нас в групі був мічман Жора Бородін — так той ходив у кітелі, кашкеті та шинельці, щоправда без відзнак.
Взагалі на курсі в нас крім молоді — тих, хто вступив після школи, — вчилися парубки, які навіть встигли повоювати. Це були солідні, авторитетні люди. Вчилися ми в центрі міста — в трьох різних корпусах. Так і бігали по цьому «трикутнику», поки до третього курсу, коли почалася спеціалізація, не відновили будинок, зруйнований під час війни. Режим секретності тут був дуже суворий. Наші конспекти лекцій були прошиті, листи пронумеровані й зберігалися в першому відділі. Підручниками користувалися тільки в бібліотеці. За шпаргалку зі спецпредмета могли запросто вигнати з університету — не дай Бог, піймають. І декани на фізтеху були суворі — Ігор Костянтинович Косько і Володимир Іванович Моссаківський (пізніше ректор ДДУ, академік, Герой Соціалістичної праці. — В.Р. ). З викладачів запам’яталися Давідзон, Абрамовський, Дішкант — він фізику викладав, дуже своєрідний був чоловік. Взагалі на фізтеху працювали хороші фахівці. Напевно, тому серед випускників факультету багато відомих людей. Тільки на нашому курсі вчилися, наприклад, Володимир Команов — він тепер головний у програмі «Морський старт», колишній генеральний конструктор ракетного КБ у Куйбишеві, Герой Соцпраці Володимир Сайгак, колишній ректор ДДУ, академік Володимир Присняков, ну й, звичайно, Леонід Кучма.
— Не можу повірити, що студенти фізтеху тільки тим і займалися, що гризли граніт науки?
— Ви знаєте, хоча жили ми тоді бідно, але дружно. Дуже розвинена була художня самодіяльність, часто проводилися вечори, багато хлопців грали на різних інструментах, захоплювалися джазом, співали. У Гени Орлова з нашої групи був чудовий баритон — він зараз співає у Палаці студентів у пенсіонерському хорі. Часто співали під гітару, особливо в колгоспі.
Дніпропетровськ у той час виглядав якось інакше. Був значно менший, компактніший. Це вже потім набудували житловий масивів, а тоді автозавод — майбутній «Південмаш» — був взагалі на краю світу. Студенти часто ходили в кіно. Бувало, що здійснювали «екскурсії» на Озерку — Центральний колгоспний ринок. Там молдавани вино з бочок продавали, а куштувати давали зі склянок грам по п’ятдесят. Накуштуємося — й купувати не треба. Ще одним популярним місцем був підвальчик на вулиці Леніна, там торгували на розлив портвейном «777». Грали й у преферанс на гроші — по півкопійки, а потім йшли на Лоцманку вагони розвантажувати, щоб борг віддати. Я, наприклад, не грав, але підробляти ходив. Заробиш за ніч 15—20 карбованців, зайдеш у гастроном, а там лежить ковбаса по 40 карбованців за кілограм — особлива київська, сирого копчення. Візьмеш сто грамів, поріжуть тобі як цигарковий папір, а вона в роті тане. Зараз немає такої ковбаси, хоча кажуть, що раніше й вода мокрішою була.
— Розповідають, що ваш курс був особливо дружним, і всі ці сорок років після закінчення університету ви регулярно з’їжджаєтеся на зустрічі.
— Після розподілу й захисту дипломів наші однокурсники роз’їхалися по всьому Союзу, й спочатку взагалі ніяких зв’язків не було. Минуло десять років, й багато кому цікаво стало подивитися один на одного. Відтоді зустрічаємося регулярно кожні 5 років. Винятком був 1990 рік, була перебудова й усе таке. Загалом у нашому випуску нараховувалося 340 осіб, в живих залишилося 240, а збираються регулярно близько 100—120. Але цього року буде значно більше — судячи з усього до 180 осіб. Ми відіслали запрошення й просили дати відповідь до 1 серпня, але дзвонять досі. Мають намір приїхати аж з Красноярська й Омська, ті, кого не бачили сорок років. У всіх на зустрічі будуть «беджики», щоб можна було підійти й прочитати ім’я, прізвище, адже стільки часу минуло, можна когось і не впізнати.
— Чи могли ви передбачити в студентські роки, що серед вас вчиться майбутній глава держави?
— Звичайно, ні. Він якось особливо нічим не виділявся, хоча й був помітною людиною на курсі. Але все-таки якась струнка в ньому була. Коли ми працювали в КБ після закінчення університету, він потрапив у полігонну команду й там, на полігоні, створив комсомольську організацію, в яку увійшли молоді фахівці з різних заводів. Напевно, організаторська жилка проявилася в ньому вже після навчання — адже це в кого як. У одного з пелюшок, а в іншого — у зрілому віці.
Юрій Кузьмич ХОЛОД — колишній працівник КБ «Південне» та «Південмаш», у студентські роки жив в одній кімнаті фізтехівського гуртожитку з Леонідом Кучмою.
— Ваші колишні однокурсники кажуть, що ви — один з тих, з ким Леонід Данилович товаришував під час навчання на фізтеху ДДУ?
— Я познайомився з ним ще на першому курсі в гуртожитку. Потім вчилися в паралельних групах. А якось раз зустрілися на Лоцманці, коли пішли підробити на розвантаженні вагонів. Одного разу невдало сходили, а на другий розвантажували вугілля, втомилися, але заробили по 25 карбованців. Пам’ятаю, що ми якось відразу подружилися. Потім, на третьому курсі, нас оселили в одній кімнаті в гуртожитку. Так і прожили до кінця навчання. Він був сільський хлопець, як і я, причому із самої глибинки. Його село Чайкіне на Чернігівщині, як він розповідав, розташоване за 80 кілометрів від залізниці і 40 — від автомобільної траси. Добратися туди путівцями взимку було важко, тому він навіть на канікулах залишався в гуртожитку.
Майже всі ми були дітьми воєнного часу — безбатченками. Нас було в кімнаті п’ятеро, й тільки в мене був батько, але й той інвалід війни 1-ї групи. Тому компанія в нас підібралася небагата. Найстаршим у кімнатці був Женя Капінус. Він на той час відслужив у морфлоті й став для нас справжнім наставником. Відразу почав до морського порядку привчати. За чистотою в гуртожитках тоді стежили суворо, санбригади перевіряли кімнати щодня. Женя серед нас був і «найбагатшим» — у нього був приймач «Балтика» в дерев’яному корпусі та платівки: «Апассіоната», естрадні пісні, Булат Окуджава — між іншим, тоді напівзаборонений. Харчувалися ми зазвичай у студентській їдальні, але готували й у гуртожитку. Купили зі стипендії каструлі, сковорідку, скидалися на продукти й встановлювали чергування. Кожен по черзі готував і мив посуд — це було найважче. Леонід Данилович серед нас був найбільш малозабезпечений, жив він практично на одну стипендію, хоча, чесно кажучи, прожити на неї в ті часи було можна.
— Чим вам запам’ятався майбутній Президент у студентські роки?
— Ви знаєте, у Леоніда Даниловича була якась хватка до всього. Він скрізь старався чомусь навчитися. Якщо не вмів, то розпитував. Зараз доводиться читати, що він погано вчився. Але в нас показником успішності була стипендія, а, наскільки пам’ятаю, стипендію він отримував завжди. Вчився він, як усі в гуртожитку, — наскільки умови дозволяли в кімнаті на п’ять осіб. Читальний зал у нас був метрів двадцять квадратних, чергу туди займали. Скажу чесно, ми не пропускали жодного кінофільму. В кіно ходили два рази на тиждень. Ходили й на естрадні концерти — в той час у Дніпропетровськ часто приїжджали відомі артисти: Клавдія Шульженко, Миров і Новицький, Щукін. Леонід Данилович навіть займався розподілом квитків у гуртожитку. У суботу та неділю були танці. Не можу сказати, що він такий уже танцюрист був, але завжди був у центрі. Завжди в нього була купа знайомих зі старших, молодших курсів, у кімнату до нього приходили і його запрошували — на дні народження, свята. Бувало — Женя, бери платівки, пішли в гості. Хоча він нічим особливим не виділявся, але в нього, напевно, позитивна енергія була. Люди до нього тягнулися. Грали в нас у гуртожитку й у преферанс. Леонід Данилович схоплював усе з ходу. Щоправда, іноді його Женя Капінус стримував. Грали по чверть копійки, але траплялося — по 5—10 карбованців. А це вже означало без обіду залишитися.
Пам’ятаю, що наші студенти, зокрема й Льоня, кілька разів їздили на Цілину. Казали, що він там себе проявив з кращого боку. Працездатність у нього була. І тоді, і потім — у КБ «Південне» й на заводі. Доводилося зустрічати його по дорозі в цех о 10— 11 годині вечора. Для кого як, а для мене його просування службовими сходами та в політиці — не загадка.
— Чи часто ви зустрічалися після закінчення університету?
— Доля розкидала нас по різних містах. Я за розподіленням потрапив у Росію. Тільки через роки повернувся в Дніпропетровськ. Зараз серед живих немає вже Івана Литвишка. Компанієць Микола Тимофійович живе в Іжевську. Женя Капінус — у Запоріжжі. Нам хочуть організувати зустріч у гуртожитку. Приїжджали до мене з університету, я їм кімнату показав, де ми жили. Хочуть якось обстановку відновити. Адже 1955 року ми новоселами в цьому гуртожитку були. Два роки тому з’їздили з однокурсниками в рідний гуртожиток, сфотографувалися на спомин біля входу. Але зараз там усе так змінилося!
P.S. У переддень візиту Президента в Дніпропетровськ у колишньому фізтехівському гуртожитку розпочався крутий ремонт. Через старанність перед фасадом будинку на проспекті Гагаріна зруйнували кам’яну огорожу, що простояла непорушно 45 років. Біля входу тротуар брукують плиткою. Впізнати свій рідний гуртожиток випускникам фізтеху буде тепер, очевидно, не просто.
