Згідно з раніше канонізованим «Радянським енциклопедичним словником», корпоративна держава кваліфікується, як «одна з форм авторитарного політичного режиму, характерного для фашистських держав». Для ілюстрації енциклопедія посилається на досвід Іспанії, де «найбільш послідовно ідея корпоративної держави була проведена за часів фашизму». В цьому ж ракурсі зображала корпоративізм і західна політологія, цнотливо киваючи на те, що філософія та практика корпоративізму заплямувала себе зв’язком з соціалізмом та фашизмом. У підсумку діагноз такому заполітизованому підходу можна поставити один: ментальність холодної війни позначилася як на мисленні аналітиків Сходу, так і Заходу.
По закінченню холодної війни сприйняття науковцями корпоративізму зазнало певних позитивних змін. На Берлінському конгресі Міжнародної асоціації політологічних наук 1994 року ще панував майже одностайний скепсис щодо перспектив корпоративізму (допускалось, хіба що, уявлення про нього як про рудимент індустріально відсталих держав). Проте вже на наступному конгресі в Сеулі, 1997 року узагальнення досвіду корпоративізму в Норвегії й Данії викликало загальний інтерес присутніх. Сьогодні корпоративна проблематика вивчається найчастіше в рамках більш широкої системи функціоналізму груп інтересів. Залежно від характеру відносин груп інтересів з державою, вони розглядаються або в ключі плюралістичного, або корпоративістського спрямування сучасної політології.
ФЕНОМЕН КОРПОРАТИВІЗМУ
Узагальнення світового досвіду показало, що корпоративізм є реальним і широко практикованим суспільним явищем, підлягаючим теоретичному осмисленню. В сучасній науковій літературі корпоративізм являє собою систему політичних відносин, при яких найбільш організовані і впливові групи інтересів напряму втягнуті не лише в процес формування, але й реалізації державної політики завдяки широкому проникненню у систему державної влади. Ось саме цей останній момент принципово відрізняє корпоративізм від плюралізму чи лобізму — при останніх групи інтересів діють лише як «групи тиску», але не реалізації державної політики.
Потяг до корпоративізму наростає за умов, коли країна переживає труднощі переходу до демократії й прагне до консолідації найбільш впливових політичних сил. Тоді влада і основні соціальні ресурси концентруються в руках невеликих за чисельністю груп. Вони прагнуть підвищити ступінь свого впливу в суспільстві на шляхах закритості. В основу взаємодії корпоративних груп стають відносини патронажу і клієнтельних зв’язків, що практикуються всередині еліти й субелітних груп. Патронами (або, як ще кажуть, донами) можуть виступати власники велетенських корпорацій, або ж еліти правлячих партій тощо.
Сприйняття корпоративізму пройшло свою еволюцію і зайняло досить широкий спектр політичних наук. В той час, як крайні плюралісти стверджували, що нова фаза «неоліберальної ери», розпочавшись у 70-х роках минулого століття, однозначно провіщала смерть корпоративізму, інші автори переконливо доказували живучість корпоративізму, а деякі з них навіть пророчили його небачений раніше ренесанс. Сучасна політична наука дає приклади корпоративізму різних видів: авторитарного, бюрократичного, олігархічного й соцієтального (ліберального, або ж неокорпоративізму). Кожному з них притаманна своя специфіка елітних мереж і відносин із неелітними групами.
Авторитарний корпоративізм асоціюється здебільш із фашистською Італією, а пізніше — з Німеччиною, де він став ефективним механізмом зміцнення влади панівної політичної еліти (Х. Майер, Г. Лембрух). Для цього різновиду корпоративізму була характерна організація тотального державного політичного контролю над економікою й трудовими ресурсами на основі залякування бізнесу, промисловості та руйнування незалежних трудових та інших громадських об’єднань.
Авторитарний корпоративізм реалізовувався шляхом розподілу економіки на специфічні об’єднання («синдикати») роботодавців, професіоналів та робітників, очолюваних представниками правлячої партії або лояльними до неї лідерами. Як правило, в кожній галузі промисловості було дозволено функціонування лише одного синдикату, а корпорації об’єднували синдикати конкретних галузей. В такий спосіб система корпорацій повністю підпорядковувала правлячій політичній еліті наявні бізнес-структури та тих, хто працює на них. Таке підпорядкування бізнесу тотальному контролю з боку фашизму на довгий час скомпрометувало теорію й практику корпоративізму. Саме тому новітні дослідники для описування сучасних, не авторитарних корпоративних практик тяжіють використовувати інший термін: неокорпоративізм.
Широкого розвитку в сучасних суспільствах отримала ідеологія й практика бюрократичного корпоративізму. Його специфіка полягає в тому, що групи інтересів являють собою частину державної машини, а взаємодія і досягнення згоди вибудовується на основі адміністративних зв’язків. Влада зосереджується в адміністративній вертикалі, яка й формує мобілізаційну економіку для досягнення державно значимих цілей та особистих вигод державних управлінців. Ті групи, які не мають відношення до адміністрування, позбавлені й реальної можливості впливу на владу. При цьому в країні можуть формально дотримуватися демократичних процедур виборів, однак вони зовсім не можуть зарадити подоланню розриву між елітою, корпоративними групами й позаелітною масою. Хрестоматійні взірці системи бюрократичного корпоративізму були розвинуті до початку 80-х років XX століття у Франції, Японії, а також у суспільствах радянського зразку (М. Джілас, М. Вонсленський, С. Перегудов).
Відносини олігархічного корпоративізму формуються тоді, коли устремління правлячого класу націлені насамперед на отримання власних матеріальних благ через канали політичної ренти, а держава перетворюється на полонянку олігархічних сил, економіко-політичних кланів. За цих умов переважна маса ресурсів власності концентрується в руках економічної олігархії, а владні повноваження здійснюються контрольованою олігархією, адміністративно-політичною елітою. Між ними встановлюються «сердечні стосунки» за допомогою механізму корупції. Це зовсім не означає, що хабарі можливі лише за умов олігархічного корпоративізму. Просто корупція підноситься тут до рівня невід’ємного і органічного елементу всієї системи олігархічного корпоративізму, пронизуючи собою всю систему соціальних відносин і перетворюючись на щонайважливіший ресурс впливу (Д. Порта, Ю. Мені). Зрозуміло, що за допомогою такого універсального механізму, як корупція, можна забезпечити й тимчасові інтереси якихось позаелітних груп, однак результати таких дій, як правило, не відзначаються стабільністю.
Ще один різновид — ліберальний чи соціетальний корпоративізм — посідає важливе місце у сфері відносин між групами інтересів та державою у сучасних західних країнах (Великобританії, Австрії, Данії, Норвегії, Швеції, Нідерландах та ін.). Початок його розвитку було покладено ще в XIX столітті, а перші серйозні державні експерименти відбулися у міжвоєнний період XX століття. Розвинута демократія й висока політична культура в цих країнах наповнили даний вид корпоративізму належними інституціональними гарантіями доступу до формування політики. Основою ліберального корпоративізму виступають відносини погодження інтересів. При цьому забезпечується висока ступінь монополії та високий рівень внутрішньої організаційної координації і представлення інтересів конкретних секторів громадської та економічної діяльності. Так, носіями цих відносин стають лідери впливових громадських об’єднань, управлінська еліта соціальних інститутів і структур державної влади. Нерідко бізнесові структури, політичні та громадські лідери виступають в якості або щонайважливіших суб’єктів, або посередників у формуванні суспільних відносин. їх особлива роль у процесі узгодження інтересів, відсутність безпосередньої підзвітності членам групи призводить до появи нової владної ієрархії — ієрархії лідерів домінантних груп, що вмонтовується в традиційну елітну структуру. За таких умов правляча ієрархія демократизується, стає, по-суті, функціональною, наближаючись при тому за своїми якісними характеристиками до структури, що забезпечує відносини соціальної злагоди (Г. Лембрух).
Типовим проявом відносин ліберального корпоративізму стала «трипартистська система», заснована на інституціональних консультаціях і представництві інтересів бізнесу, профспілок і держави. Вона націлена на досягнення злагоди між згаданими основними соціальними партнерами. Найвищої ефективності ця система досягла в Швеції, Австрії, Німеччині, Австралії та інших розвинутих країнах. Щоправда, в кожній з країн проглядається національна специфіка: для Австралії переважаючим є вплив профспілок, в Британії традиційно домінує уряд, а в Італії — бізнесові структури. У США інститути впливу більш фрагментовані та збалансовані. Та й взагалі, в сучасних індустріально розвинутих суспільствах все більшу роль відіграють групи екологів, споживачів, поселенських громад, а також персонал підприємств та акціонерів. Їхня участь у визначенні тих чи інших аспектів розвитку суспільного життя країни забезпечується належним професіоналізмом учасників, а також широкою відкритістю механізмів консультацій та переговорів.
ПОХВАЛЬНЕ СЛОВО БЮРОКРАТІЇ
У книзі «Україна: альтернативи поступу», написаній ще до 5-ї річниці незалежності України, наш авторський колектив (В. Кремень, Д. Табачник, В. Ткаченко) застерігав, що уникнути бюрократичного корпоративізму нам не дано. Хотіли б ми того чи ні, але «всі нині сущі покоління — родом із радянського суспільства, успадкувавши його славу й спокутуючи його гріхи» (с.647). Йшлось насамперед про те, що «наша вітчизняна бюрократія (яка, мов іржа, роз’їдала й парламент) успадкувала традиції так званої «патримоніальної бюрократії» від імперської Росії до радянської системи. Причому в її гіршому варіанті — колоніальної адміністрації, що завжди працювала згідно вказівок «згори» (с.532). Тобто, була відсутня традиція належного державницького менталітету.
До того ж, якщо виходити з аналізу М.Вебера, бюрократичний функціонер за своїм єством неспроможний у повній мірі забезпечити розвиток держави та професійне виконання істинно політичних функцій — він існує для того, щоб доглядати за виконанням встановлених правил і дотримуватись прецедентів. Бюрократ вихований на дисципліні, а не на ініціативі й боротьбі. Узагальнити історичний досвід, сформулювати модель суспільного ідеалу на майбутнє, виростити в своєму середовищі професіональних політиків з фундаментальним, державницьким мисленням — справа політичних партій і рухів. А на це потрібні роки й роки активного політичного життя.
Зате в бюрократа є інший спосіб самозреалізуватися у повній мірі. Відтоді, як з’явилася держава, велика кількість державних посад була, є й буде її приватною власністю. Апарат управління стає її колективним володарем. В міру просування на вищі щаблі ієрархічної драбини, відбувається, так би мовити, збільшення розміру приватної власності чиновника. Приватний інтерес породжує ієрархічність відносин у державному апараті. Гонитва за чинами є нічим іншим, як політичною формою гонитви а прибутком. Самовідданість у боротьбі за інтереси народу теж присутня, але в остаточному підсумку все тут залежить від особистісних якостей чиновника. Користолюбство ж — універсальна мотивація діяльності кожного члена державного апарату зверху донизу. Щоправда, користолюбство теж має свою міру, а її недотримання загрожує бунтом мас та порушенням стабільності всієї політичної машини.
І все ж, з бюрократією, як формою інтеграції суспільства, за умов приватної власності в суспільстві доводиться миритись: «Бюрократія — це добре організована машина, що виключає самоуправство всередині її» (М. Мамардашвілі). Відтак сутність бюрократії визначається не категоріями добра і зла, чи іншими моральними ознаками. Бюрократія є невід’ємним інтегруючим фактором суспільства. Проголошення державності завжди супроводжується появою безлічі нових вакантних місць в держапараті. Це створює передумови кристалізації за рахунок усього суспільства нового правлячого класу, який спроможний свій власний інтерес піднести до рівня загальнонаціонального і сформуватися в якості державної бюрократії.
До соціальних функцій бюрократії входить поєднання або ж нейтралізація специфічних інтересів різних груп і класів суспільства та спрямування їхньої діяльності на утвердження самостійної державності, як поля прикладання своїх професійних інтересів. Бюрократія зацікавлена як в організаційному, так і в ідеологічному закріпленні цієї своєї соціальної функції. В організаційному плані зв’язок громадянського суспільства з державним апаратом дістає своє втілення в ієрархії. В плані ідеологічному, сполучною ланкою між громадянським суспільством і політичною державою є корпоративний дух (Й. Гегель). Ця ідеологія прагне домогтися єдності громадянського суспільства й держави шляхом організації корпоративного способу життєдіяльності людей. В такий спосіб вона виключає традиційне гасло класичного лібералізму «війна всіх проти всіх», передбачає стабілізацію відносин виробничих колективів з державою, на засадах гасла «законність і порядок».
В разі, коли якісь структури громадянського суспільства, переслідуючи свій приватний інтерес, намагаються вийти з-під контрою корпорацій та «грати у власну гру», державна бюрократія вдається до заходів щодо збереження встановленого способу соціальної й політичної організації, а також за утвердження корпоративного духу (корпоративного колективізму) як соціально і політично необхідної форми свідомості. Слід особливо наголосити на тому, що ідеологія корпоративного колективізму розглядається тут не як універсальна і загальнообов’язкова державна ідеологія, директивно нав’язана всьому громадянському суспільству (такий крок був би катастрофічний для суспільства), а лише як ідеологія, культивована в сфері державної бюрократії. Громадянське суспільство, що народжується, повинно мати гарантований захист проти нав’язування йому згори будь-якої ідеології.
ЗМІНА ПАРАДИГМИ
Дострокові вибори в нашій країні в контексті корпоративізму, втрачають нав’язану нам деякими політиками та засобами ЗМІ личину «підступної змови» і набувають вигляду переструктурування механізмів владних ієрархій в Україні, відповідно до ступеня розвитку громадянського суспільства й політичної культури. Було б досить вузько й однозначно представляти останні події лише в площині боротьби ключових лідерів країни за самодержавну владу, тим більше — в плані «встановлення в країні тиранії», як це дехто намагається трактувати.
Ми поділяємо ту думку, що після Майдану 2004 року було б наївно уявляти здатність суспільства раптово трансформуватися в авторитарний стан за забаганкою того чи іншого вождя. Далебі, можливості найталановитішого політика чи потужність харизматичного лідера ніколи не буває настільки великою. Дійсно, завжди можна поміняти людей у коридорах влади, як це було вчинено з 20 тисячами державних чиновників у 2005 році, хоча результати такої заміни принесли сумнівні наслідки. Історія знає й приклади зміни всієї еліти, як це було зроблено при Сталіні. Зрідка, але не завжди на краще, можна змінити правила гри, як це було вчинено під час нещодавньої незбалансованої конституційної реформи в Україні. Але трансформація суспільства, його модернізація та ще й за умов глобалізованого світу, все це вимагає більш ґрунтовних суспільних зрушень: мають зійти з історичної арени цілі покоління з їх звичками, ідеями, з притаманними цим поколінням стереотипами поведінки й розумінням «добра» і «зла», «правди» й «кривди», «істини» й «неправди». Отже, проблема введення авторитарного правління буде вирішуватися врешті-решт не в утаємничених кабінетах, а на рівні масової свідомості.
Щоправда, тут не йдеться про те, що хтось може дати гарантію проти спроб встановити в країні авторитарний режим. Мова про інше — про некоректність «теорії змов», про те, що коли суспільство володіє високою громадянською культурою, то його неможливо навернути до авторитаризму. І навпаки — якщо в суспільстві продовжуватиме домінувати авторитарна свідомість, то завжди з’явиться претендент на вождя, який у повній мірі скористається ситуацією для того, щоб ліквідувати ті, мовляв, квазідемократичні інститути (розподіл влади, багатопартійність, виборчу систему) які стали розвиватися, на його думку, не в тому напрямі (Д. Травін).
В Україні за роки незалежності суспільні зміни відбувалися в досить драматичному ключі. Як ми застерігали ще десять років тому, в згаданій вище книзі, «замість демократичного суспільства європейського зразка в перші роки незалежності дедалі чіткіше став вимальовуватись образ «дикого» капіталізму латиноамериканського штибу —з різкими соціальними контрастами, мафіозною елітою, все проникаючою продажністю і розгулом насильства» (с.521). Тобто, в пострадянському суспільстві України відбувалась своєрідна «зміна парадигми»: місце радянського бюрократичного корпоративізму стала займати інша іпостась — олігархічний корпоративізм. В процесі його становлення, по-перше, виявилися регіональні особливості України, відсутність централізованого начала, дисперсність і навіть хаотичність взаємодії олігархів між собою і олігархічних угруповань з державою. По-друге, відразу далася взнаки відсутність не те що якоїсь загальнонаціональної ідеї, але й навіть будь- якої стартової суспільно вагомої мети — кожна з груп намагалася використати поточну кон’юнктуру для досягнення своїх суто групових, егоїстичних цілей. Універсальною «здобиччю» стала максимально висока політична рента на приватизований капітал. З утвердженням олігархічного корпоративізму яскраво виявила себе третя риса: підприємницька олігархія стала концентрувати в своїх руках левову частку ресурсів власності, а адміністративна й політична олігархія — широко використовувати у власних цілях владні повноваження. Взаємодія цих олігархій призвела до розгулу корупції, яка стала не супутнім явищем, а сутнісним, осьовим елементом парадигми олігархічного корпоративізму.
Врешті-решт, виявила себе й четверта характеристика — український олігархічний корпоративізм замкнув процес приватизації у вузькому колі, відсторонюючи від «розподілу» всі інші групи населення: країна із «відкритого акціонерного товариства» перетворилася в «закрите». Доходами від нього користається лише вузька група акціонерів, тоді як решта не мають можливості навіть «купити право співвласності на ринку». За таких умов розмови про створення середнього класу стають порожнім звуком. В той час, як наші «ліві» вчиняють лемент на тему «грабіжницького капіталізму», а «праві», фарисейські б’ють поклони Маргарет Тетчер, ніхто не акцентує увагу на те, що в процесі проведеної у Великій Британії приватизації, лише впродовж 80-х років минулого століття частка акціонерів серед населення виросла з 7% до 20%, досягнувши вагомої цифри в 10 мільйонів осіб. В Україні за роки незалежності в населення накопичилося на рахунках і «в панчохах» мільярди гривень, які однак не можуть знайти застосування щоб придбати активи перспективних кампаній. У підсумку, соціально вибухонебезпечна ситуація в країні для Майдану 2004 року була створена саме цим недолугим егоїзмом олігархів, який послідовно впроваджується у дотримання принципу закритості найважливіших сфер політичного й економічного життя для осіб, які не допущені бути членами корпорації.
На жаль, сталося так, що результати «великого стояння» на майдані не виправдали сподівань середнього й дрібного підприємництва, а політичні лідери, які взялися представлять його інтереси, виявилися не на висоті становища. В цілому, ситуація в країні «зависла», а тому політична конфігурація українського правлячого класу мусила бути переформатованою. У цій ситуації олігархічний корпоративізм став виявляти тенденцію до переходу в фазу авторитаризму. Логіка такого процесу досить проста: коли тому чи іншому угрупованню вдається поставити під свій контроль державу, а значить, використати у своїх інтересах держвласність і основні ЗМІ, це значить, що олігархічний корпоративізм вступає у свою вищу і останню стадію авторитарного корпоративізму. Іншими словами, політична криза, яка об’єктивно розгортається останнім часом, кидає виклик суспільству, і воно неминуче приречено відгукнутися на загрозу авторитаризму застосуванням тих форм, які адекватні його історичному досвіду.
Щоправда насторожує те, що минула практика різноманітних «перебудов», які ми винесли з російської імперії та недалекого радянського минулого, може штовхнути одну частину суспільства до пошуку виходу на шляху мобілізації силових структур: теж своєрідних замкнутих корпорацій, які сповідують свою специфічну етику й кодекс честі, а також месіаністське уявлення про власну роль в житті країни. Такі корпорації завжди об’єктивно були своєрідною «системою стримувань і противаг» в недемократичному суспільстві, а тому варіант залучення до вирішення політичної кризи за допомогою силових структур не слід зневажати. Питання лише в тому, наскільки суспільство є готовим для того, щоб визнати за силовиками право на подібне втручання. Що стосується «старої еліти», то відчуваючи необхідність змін, не виключено, що частина її може бути здатною в якійсь мірі перейнятися впевненістю в «пробивні здатності» силових структур. Подібних прикладів у світі безліч: від Греції, Туреччини й Чілі — до «гекачепістів» у серпні 1991 року.
Друга частина суспільства, судячи з усього, тяжіє до встановлення консенсусної демократії, коли різні угруповання корпоративної еліти знаходять погодження один з одним, коли кожна з них матиме змогу знайти своє місце в соціальній структурі і не буде при тому утиснутою. Якщо буде знайдено погодженість серед корпоративних еліт, суспільство, судячи з мирного характеру акцій на майданах Києва весни 2007 року, сприйме таке рішення позитивно. Зрозуміло, що оптимальним механізмом погодження інтересів корпоративних еліт є демократія, яка в сфері політики є продовженням ринку в економіці. Як ми забули про дефіцит за умов ринкового господарства, так само мають бути справи й на «політичному ринку»: якщо люди розчарувалися в одних елітах, у них має бути можливість вибрати собі інших лідерів. Делікатно обминаючи питання про якість політиків, дефіциту щодо кількісного обсягу в політиках, судячи з усього, немає: отримуй того, кого oбрав, але запам’ятай — «товар обміну не підлягає». Принаймні хотілось би, щоб було саме так.
Хочеться сподіватись також на незворотність домовленості лідерів країни, їхнє глибоке переконання в тому, що політичну кризу можна діалектично «зняти» лише за умов демократії й з опорою на різноманітні корпоративні еліти, підтримані широкими народними масами. Не слід забувати й те, що популістська любов до будь-якого вождя є явищем досить плинким, і ранішe чи пізнішe закінчується глибоким розчаруванням. Більш стабільним і неперехідним є відчуття власного інтересу, на якому й слід будувати виборну стратегію, а не на розпалюванні ненависті до конкурентів і спекулюванні на наївності пересічного виборця. Коли ж поваги до чужого інтересу немає, коли якась частина корпоративних еліт стає загнаною в глухий кут, то це неминуче викличе дестабілізацію, що може закінчитись як деградацією політичного режиму, так і розпадом країни. Цього слід уникнути.
