Шлях із «совків» у «греки»

Саміт Україна — ЄС, який минулого тижня завершився в Ялті, жваво обговорюється. Чи став він політичною подією на шляху євроінтеграційних устремлінь України, чи це була певна протокольна акція? Наскільки справдилися обережні очікування України й виявилися ще обережніші настрої ЄС?

І, головне: наскільки ми готові до повнокровного членства в ЄС? На саміті Президент України із шокуючою самокритичністю заявив, що практично за жодним чинником сьогодні Україна до цього не готова.

Не буду обговорювати такі фундаментальні чинники, як економічна, правова, технологічна готовність. Автора цікавить зовсім інша готовність, про яку на саміті не йшлося, але без якої про справжню інтеграцію до Європи годі й мріяти. Це готовність психологічна.

Можна зблизити наші економіки, адаптувати законодавства, стандартизувати технології, але якщо не змінити свою стару, «совкову», психологію, ми можемо стати свідками реалізації трагікомічного сценарію «Дунька в Європі», в якому новий мешканець європейського дому за звичкою після світського рауту завалиться, як то кажуть, «с сапогами на кровать».

Деякі особисті спостереження в ході саміту та навколо нього дають досить матеріалу для роздумів, хоча інколи приводом для них були лише деталі. Але якщо деталь красномовна, значить — за нею стоїть проблема.

Обговоримо ж їх неупереджено, як закликав на саміті Президент, але й відверто.

АКРЕДИТАЦІЯ. ХТО ЩАСЛИВЧИК?

Зізнаюся, що акредитувався я на саміт певним чином «по блату». Це наш рідний, звичний, «совковий» механізм вирішення проблем, зокрема й професійних. Але механізм поки що дієвий. У цьому я переконався, ознайомившись уже в Ялті зі списком журналістів та фотокореспондентів, які увійшли до пулу висвітлення саміту.

На моє превелике здивування, до цього списку не входили представники практично всіх провідних газет України. А як фотокореспондент я був практично один «рядовий», не враховуючи особистого фотографа Президента та фотокореспондентів деяких провідних європейських агентств. Звичайно, особисто я дуже вдячний за свою акредитацію, але ж європейським принципом у подібній ситуації є максимально можлива інформаційна відкритість, створення конкурентного середовища серед тих, кому надано можливість висвітлювати таку неординарну подію.

(Зазначу в дужках: якщо, прочитавши цей абзац, наступного разу такого «розумника», як я, викреслять із списків, щоб «не випендрювався», це буде також не по-європейськи. Адже я не про особисте, а про принцип, причому саме європейський).

У цілому ж, на мій погляд, обидві прес-служби — і Президента, і МЗС — справилися зі своїм завданням. Їм було нелегко, бо нас, бажаючих, було багато. Що поробиш, знову виринає рідне «совкове» поняття: ліміт. А ліміт — він і в Європі ліміт. Хоча прагнули ми до цього ліміту втрапити із суто професійною метою — поінформувати суспільство про те, що побачили та почули безпосередньо.

ДОРОГА ДО ЯЛТИ

Ще у Києвi у прес-центрі МЗС мені люб’язно відповіли, що кожен добирається до Ялти самотужки. Що ж, європейці цінують індивідуальну підприємливість, тому, не ремствуючи, я сам роздобував квиток, сам їхав до аеропорту, а у Сімферополі сам вирішував, на якому таксі добиратися до Ялти: за 200, 150, чи 120 гривень. Я як «совок» звично зекономив на собі та взяв найгіршу машину — але за 120 грн.

Правда, потім із соромом спіймав себе на ностальгії за «колективним». Захотілося, щоб це було організовано, щоб нас, усіх акредитованих без винятку, доставили спецрейсом, а із Сімферополя — автобусом. Змогли ж таке зробити для італійців, а для своїх? Обійдуться?

Подвійні стандарти уваги і турботи — до іноземців краще, ніж до аборигенів — це давня «совкова» традиція. Подолати б...

Славетний готель «Ялта» гордо іменувався «Інтуристом», у номері було три свіжі щодня рушники, інші потрібні дрібниці, але холодильника не було, телевізор практично не працював, та й програм було лише декілька. Персонал подейкував, що готель купили «донецькі», називалося стиха ім’я Рiната Ахметова.

Так це чи ні, немає значення, головне те, що «Інтурист» зовсім не відповідає європейському рівню. За рівнем комфорту, хоч як це дивно звучить, він поступається навіть кременчуцькому готелю, де мені нещодавно довелося зупинятися, коли був у відрядженні. Але ціни за проживання, як ви здогадуєтеся, у «Ялті» майже європейські. «Совковий» рівень послуг за європейську ціну — це той бар’єр, який нам треба ще долати на шляху до ЄС.

Послуги ж прес-центру в готелі та працівників обох прес-служб — президентської та МЗС, були загалом якісними, їхній персонал — привітним та уважним. Отже, у вечір приїзду я мав повну інформаційну картину всього, що планувалося щодо саміту.

РАМКИ ДЛЯ VIP-ПЕРСОН, АБО БЕЗПЕКА ПОНАД УСЕ

Вранці журналістський пул відправили до Лівадійського палацу, де й мав відбуватися саміт. Знову чітка робота прес-служби та держохорони. Перевірили нас і апаратуру досить швидко, хоча й ретельно. Вразило те, що через «рамку» безпеки змушені були пройти й такі ключові учасники переговорів, як Кремень, Чалий, Кірпа, Хорошковський, інші міністри.

Після перевірки нас зосередили в невеликому дворику перед головним входом до палацу, де мав відбутися церемоніал зустрічі керівників Євросоюзу.

До речі, Президент і супроводжуючі особи, члени української делегації, під’їхали вчасно, а ось «європейці» запізнилися хвилин на 15. Це доводить, що німецька пунктуальність ще не стала загальноєвропейською рисою, хоча нами вже нерідко засвоєна.

С.Берлусконі вийшов із машини першим, сліпучо посміхаючись і широко розкривши обійми. Інші євросоюзівці йшли слідом. Складалось враження, що Берлусконі готовий до найбільших можливих рухів у бік України, хоча б у жестах та висловлюваннях. Стриманість інших була помітною, хоча всі обнімалися, вітаючись із Президентом.

Після зйомок у залі саміт розпочався, а журналісти знову повернулися у дворик. Тут нам потрібно було провести майже три години до початку прес-конференції. Йти з дворика не можна, оскільки це зона безпеки. Покинеш її — вирушай знову на тотальну перевірку. Тому працівники служби держохорони пильно слідкували, щоб ми самовільно не полишали майданчик.

І ось півсотні журналістів, серед яких було багато й італійських, нудилися в цьому дворику. Сісти ніде — лише дві лавки. Навісу немає. Цього дня світило сонце, що теж стомлювало. А якби дощ?

Саміти різного роду в Лівадії проводяться часто, лише цього року це, здається, четвертий. А мінімально зручно обладнати територiю, щоб кількагодинне чекання не було таким, що втомлювало, — за «совковою» традицією цього не зробили досі. Може, якраз новопризначений керівник Державного управління справами І.Бакай продемонструє свої господарські риси й обладнає все по-європейськи? Журналісти це оцінять, адже попереду ще немало таких самітів.

А поки що «акули пера та об’єктива» пеклися на сонці, позираючи у бік літнього кафе, де продавали холодні напої та каву. Кафе розташоване за 30 метрів. Але туди не можна — виходиш за лінію безпеки. То якщо журналістам не можна в кафе, може, напої та каву підвезли б до дворика? А хто має підвезти? Може, той, хто про це просто подумає, потурбується про комфортні умови для журналістів, тобто вчинить по-європейськи? Може, це колись і станеться, а поки що звична, «совкова», думка: «Обійдуться». Але ж журналісти — це також свого роду vip-персони, хоча б за їхнєю функцією в суспільстві. Європейському.

ВБИРАЛЬНЯ ЯК ЄВРОСТАНДАРТ

На саміті неодноразово підкреслювалося, що досягнення євростандартів у всіх сферах є метою України на шляху до ЄС. Процес цей складний саме тому, що в більшості областей досягти цих стандартів важко і технічно, і технологічно, і економічно, і законодавчо.

Але є речі прості, навіть приземлені, суто побутові. Про них не прийнято говорити, але без них теж неможливо. І ці речі теж можуть бути за різними стандартами.

Знову приклад «із дворика». Через певний час, відчувши зрадницьку дію ранкового кавуна, я підійшов до «прикордонника», який охороняв зону безпеки нашого дворика і, вибачте, попросився «до вітру». Він стурбовано зморщив чоло, подумав і, докірливо хитнувши в мій бік головою, сказав: «Одному нельзя. Формуйте групу».

Ошелешений цією пропозицією, я спочатку відмовився, не уявляючи собі процесу цього формування. Але проклятий кавун через деякий час не залишив мені вибору, і я пішов «формувати». Можете собі уявити реакцію людей, коли до них підходять і стиха цікавляться, чи не хочуть вони пройти в певне місце? Деякі просто шарахалися, почувши таку пропозицію, а потім пильно вдивлялися в моє обличчя, шукаючи, мабуть, ознак кольорової орієнтації.

І все ж, переморгавши сором, подумки не раз чортихнувшись, групу я «зформував», і ми під наглядом охоронника попрямували до туалету. Один «одногрупник», згадавши минулорічний саміт у Копенгагені, сказав: «А в Данії ми чомусь ходили туди індивідуально і без супроводження». На що супроводжуючий відреагував мудро: «Так то ж у Данії». Побачене (WC) так вразило нас своїм... рівнем, що мимоволі ми зі сміхом це прокоментували. Охоронець, відчувши, мабуть, образу «за державу», виправдувальним тоном сказав: «Так це ж для челяді».

Не знаю, як хто, а я відчув полегшення від думки, що «нечелядь» у цьому палаці медитує в комфортніших умовах...

Та й місце це знаходиться метрах у 20 від зали, де в цей час проходив саміт, тому сюди заглядала далеко не лише «челядь». Ну й, нарешті, без утілення євростандартів у побут всі розмови про ці стандарти в економіці та суспільному житті залишаються тими абстракціями, які не стосуються повсякденних життєпроявів людини.

Вийшовши з цього до болю знайомого типу відхожого місця, я ще певний час не міг відчувати себе європейцем. Чомусь у голові звучали рядки Блока: «Да, скифы мы...»

«МОЯ ПОТИЛИЦЯ — ВАША ПРОБЛЕМА»

У період підготовки до зйомок головних дійових осіб саміту стався ще один характерний випадок. Фотокореспондент виліз на драбинку, щоб бути вище всіх і без перешкод зняти момент зустрічі делегації ЄС. Коли він вже примостився, позаду прозвучав голос телеоператора: «Посунься, ти якраз у моєму кадрі». Той не відреагував. Після декількох прохань він відповів: «Я вже вибрав точку й не посунусь. Сунься ти».

Телеоператор посунутись не міг, він був затиснутий з обох боків. Прибігла режисер: «Хлопці ми ж усі свої, всі в одній тусовці. Я вже виставила кадр, а твоя потилиця прямо посеред кадру!» На що «свій хлопець» незворушно відповів: «Це твоя проблема».

Режисер представляла телеканал, який єдиний вів пряму трансляцію на всю країну. Фотограф представляв зарубіжне агентство, хоча був не іноземець, а наш. З усіх поглядiв.

Що він продемонстрував «усій тусовці»? Європейську професійну чіпкість і непоступливість у конкурентній боротьбі за кращий кадр? Чи «совкове» жлобство, коли тобі наплювати на ближнього?

До речі, італійські оператори поводили себе досить толерантно, хоча теж боролись «за місце під сонцем». Але з усмішкою, приязно...

ПІДСУМКИ І СТИЛЬ ЇХНЬОГО ВИКЛАДЕННЯ

Наближався час підсумкової прес-конференції. Дворик напружився. Всі розуміли: місця для зйомок менше, ніж операторів. Дистанція до зали — метрів 50. Доведеться рвонути. Але тут знову чітко спрацювали прес-служба Президента і держохорона. Вони так вдало запустили двома групами журналістів, що в принципі всі змогли зайняти зручні для зйомок позиції, хоча і спурту уникнути не вдалося все-таки. Мчали з апаратурою, як олімпійці.

Спочатку в присутності всіх учасників переговорів відбулося підписання Угоди України з ЄС про наукове і технологічне співробітництво.

Міністр освіти Василь Кремень, підписуючи Угоду, мав вигляд — і заслужено — іменинника. До речі, Василь Григорович абсолютно контактно й охоче спілкувався щодо Угоди, люб’язно віддав свій екземпляр тексту та супровідні матеріали, обіцяв дати з цього приводу розгорнуте інтерв’ю. Словом, поводився міністр суто в європейському стилі. (Як ми його собi — в iдеалi — уявляємо!)

А потім почалася підсумкова прес-конференція. Чотири головні особи — Л.Кучма, С.Берлусконі, Р.Проді та Х.Солана — відповідали на запитання. Те, що вони говорили, вже відоме. А от те, як кожен себе поводив у ці хвилини, теж несе певну психологічну інформацію.

Х.Солана весь час поблажливо усміхався, почувався вільно, навіть розслаблено. Не вірилось, що він колись очолював НАТО, та й нинi відповідає за політику безпеки ЄС. У цій людині відчувалась мудрість досвіду, внутрішня свобода, якась недемонстративність. Словом, типовий європеєць професорського зразка.

Р.Проді зібрано, але активно говорив, жваво жестикулював, та складалося враження про його внутрішню непоступливість. Пластично він був розкутий, але психологічно закритий.

С.Берлусконі був надзвичайно виразним: міміка, жестикуляція, пози — все яскраво, навіть трохи театралізовано. Контрастні переходи від нахмурено-зосередженого вигляду до миттєво-сліпучої посмішки, що нагадувала спалахи бліців, говорять про натуру артистичну, а гордовиті повороти голови — про характер владний та амбітний.

Природно, що такому політичному актору ареною чи глядацькою залою більш імпонує саме Європа розширена.

Л.Кучма був стриманий, інколи тінь смутку чи розчарування з’являлась на його обличчі. Очевидно, не всі сподівання справдилися на цьому саміті, і позиція ЄС щодо України могла б бути конструктивнішою.

Один штрих. Автор стояв з фотоапаратом напроти Л.Кучми, зробив уже з десяток знімків, але спіймати задуманий ракурс не вдавалося. Ризикнувши, я показав Леоніду Даниловичу на об’єктив — мовляв, попозуйте на хвильку. Л.Кучма усміхнувся, хитнув головою і подивився прямо в об’єктив. Знімок зроблено. Президент міг би не звертати уваги на прохання фотографа, але ж звернув, відреагував, допоміг фотографу зробити його роботу. Це по-європейськи, демократично, без зверхності.

Зазначу, що не всі його підлеглі на цьому саміті поводили себе так демократично. Деякі прагнули дати зрозуміти, хто вони, а хто... Прес-конференція закінчилася, але журналісти ще жадали інформації. Наче відчувши це, у дворик вийшов Романо Проді. Італійські журналісти радісно обліпили його, і голова Єврокомісії щиро коментував результати саміту. Перекладача не було, і наші журналісти не змогли скористатися цiєю інформацією. А до них ніхто з української делегації не вийшов. А мав би...

Знову різниця у ставленні до преси — на користь європейців.

ДОРОГА ДОДОМУ

Саміт закінчився. Фуршет пройшов у досить європейському стилі, стримано. Щоправда, коли розходилися, дехто з наших все ж таки вiдрiзнявся — дбайливо прихопленими важкуватими целофановими пакетами із залишками фуршету. Йшли «догулювати в номера».

Я дивився на «несунів» трохи зверхньо й відчував себе майже європейцем — адже прихопив з фуршету в номер тільки мінералку та грушу. Хіба це їжа?

Коли здав номер черговій по поверху, то вже з коридору на секунду повернувся до номеру — забув ручку. Вийшовши в коридор, з полегшенням сказав: «Ну все. До побачення». «Ні, секундочку», — стурбовано відповіла чергова й теж знову зайшла в номер. У отвір дверей я побачив, як вона миттєво ще раз перерахувала рушники у ванній. «Вот теперь все», — люб’язно сказала чергова і додала: «Приезжайте еще».

Ну що ж, логічно. Якщо людина не поцупила рушника, значить, можна ще раз запрошувати. Але логіка чергової, її підозрілість щодо гостя, ґрунтується, мабуть, на гіркому досвіді...

Таксі до аеропорту коштувало вже 135 грн., хоча кілометраж був той же. Дорога додому жаданіша, може, це впливає на тарифи? В аеропорті, коли ми сідали на черговий рейс, побачили італійський спецлайнер. Він чекав на італійських журналістів, яких везли з Ялти на автобусі, організовано й безкоштовно.

ЕПІЛОГ

Все побачене і розказане (а ще більше те, що не увійшло до цієї статті) доводить: є шлях до Європи зовнішній, а є внутрішній, духовно-психологічний. Ставлячи за мету — нехай і далеку — входження до ЄС як повноправний член сім’ї європейських держав, Україна прагнутиме досягти зовнішніх європейських стандартів, переважно правового та техніко-економічного плану.

Але кінцевою метою «європеїзації» України є формування європейського типу особистості, з саме європейським, а не «совковим» стилем мислення та поведінки. Що являє собою такий тип — розмова окрема. Але те, що без цього весь шлях до Європи буде беззмістовним, здається автору незаперечним.

І останнє (що називається, «без протоколу»).

Особисто автору здається, що ніякої прірви між Україною та Європою немає. Є прірва між культурними та безкультурними, порядними та негідниками, працелюбними та нехлюями, професіоналами та дилетантами і т.д. і т.п. — незалежно від того, де вони живуть, — у Києві чи Парижі. І сицилійська мафія аж ніяк не більш «європейська», ніж наша братва.

А природний українець з глибокої периферії — Андрій Шевченко — сьогодні є не тільки окрасою футбольного клубу «Мілан», але й сформованим європейцем. Чи не тому президент «Мілана» та його головний уболівальник С.Берлусконі, так щиро налаштований до головного вболівальника «Динамо» Л.Кучми, всіляко демонстрував це на саміті? Адже багатьом європейським футболістам до Шевченка набагато далі, ніж Україні до Європи. Це стосується далеко не одного Андрія...