Як засвідчує історія, українці завжди були нацією миролюбною: війни та повстання, звичайно, траплялися, але це були зазвичай вимушені дії, коли, як то кажуть, «сіли на голову». Ці війни часто мали, окрім широких суспільних передумов, особистісні. Згадаймо хоча б початок визвольних змагань під проводом Б. Хмельницького: якби не особиста драма гетьмана, можливо, й війни не було би. Звичайно, історія не любить слова «якщо». Але в багатьох випадках, у тому числі й у теперішньому України, часто треба моделювати ситуацію для того, щоб визначити можливі варіанти розвитку подій.
Із другого боку, навряд чи хтось буде заперечувати, що історія любить сильних і немиролюбних, тих, хто може захистити себе і свої права, а часами не просто захистити, а й напасти на опонента. От і постає питання: чи достатньо українцям сили духу, щоби захистити свої права?
На такі роздуми мене наштовхнула наступна подія. Нещодавно у ЗМІ з’явилося повідомлення про подання родичами польських офіцерів, розстріляних у Катині 1940 року, позову на Росію до Європейського Суду. Суть претензій зводиться до того, що російське керівництво так і не розслідувало належним чином скоєний тоді злочин, чим порушило Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини.
Якщо зважати на те, скільки часу зазвичай потребує Європейський Суд для розгляду справ (навіть термінові справи розглядаються протягом чотирьох — п’яти років), можна із упевненістю сказати, що рішення за цим позовом чекати доведеться дуже і дуже довго. А з огляду на спротив, який буде чинити російське керівництво, цей процес може, у принципі, зав’язнути в європейських інстанціях на довгі роки.
Цікавим для нас є сам факт подання до суду за злочини режиму, здійснені понад 70 років тому. Уявімо, що рішення суду вже прийнято і воно є позитивним щодо вимог позивачів, себто російське керівництво визнано винним у порушенні положень конвенції. Що ж тоді буде?
Історія Радянського Союзу до країв наповнена злочинним нехтуванням прав і свобод не тільки окремих людей, а й цілих народів. Це й загальновідомі факти (як-от «звільнення» Криму від кримських татар, яких було виселено протягом фактично лише однієї ночі), і менш відомі сторінки історії, які все ще доведеться відкрити. У принципі, уже зараз кожен, хто постраждав від переселень, катувань, чиї родичі буди вбиті під час «червоного терору», індустріалізації, розкуркулення або будь-якої іншої «ініціативи» радянського керівництва, може подати позов до суду із вимогою не тільки встановлення історичної справедливості, а й морального відшкодування. І таких людей будуть тисячі, якщо не сотні тисяч.
Але не треба забувати, що чи не найбільше від злочинів тоталітарного режиму постраждали саме українці. Це й голодомор(и), і катування, і розстріли, і висилка до Сибіру. Ледь не кожна українська родина в той чи інший спосіб постраждала від злочинів режиму і тому має право подати позов на російське керівництво для захисту своїх порушених прав і свобод. Ми не будемо заглиблюватися в юридичні тонкощі такого розвитку подій, зосередимося більше на морально-політичному аспекті. Виникає питання: наскільки це можливо? Чи подадуть українці до суду на колишню «братську» республіку?
Наслідок багаторічних старань наших політичних діячів — реальна поляризація ставлення населення до історії та політики. І хоча більшість таки визнає злочини радянського режиму по відношенню до України, але з чисто політичних міркувань не підтримає прагнення справедливості, висловлені іншою стороною. Окрім того, для багатьох українців Росія і досі є не просто сусідньою державою, а «народом-побратимом», з яким було спільно пережито лихоліття, війну та побудовано нове життя. Саме тому й досі багато громадян ставляться до Росії як до близької, але проблемної родини: «Нехай він і побив тьотю Ганну, але ж він свій, рідний, і не можна на нього до міліції заявляти», — саме такі міркування на побутовому рівні характерні для більшості українців. Є питання також політичного характеру. Будь-яке керівництво української держави, незважаючи на те, чи воно проросійське, чи прозахідне, не захоче настільки сильно псувати відносини з Росією, адже кожного разу вони обертаються закручуванням газового вентиля і, як результат, черговим підвищенням ціни на газ.
І питання третє: проблема самовизначення. Наприклад, особливістю польської нації є не тільки її самобутність, а й унікальна сила самовизначення. Незважаючи на всі випробування долі, що випали польському народу, проблеми самоідентифікації цей народ ніколи не переживав. Польське суспільство є гомогенним щодо ставлення до основних історичних подій, воно їх пережило, інкорпорувало в історію, що зробило можливим критичне осмислення цих подій та раціональне ставлення до них. Набір цих характеристик і робить можливим подання подібного позову з боку нащадків польських офіцерів, розстріляних у Катині, і сумнівним позови українських громадян, сім’ї яких постраждали від голодомору.
Україна вже давно потребує критичного осмислення та опрацювання власної історії. Адже без цього народ — не народ. Як не намагалися комуністичні вожді побудувати матеріальне суспільство, у них нічого і не вийшло: кожна людина потребує духовної основи свого буття. Так само і народ та нація. Тільки у випадку народу саме історія (разом із менталітетом) грає роль духовної основи буття цього народу. Без історії неможливий і поступ у майбутнє.
Звичайно, будемо сподіватися на якнайскоріше прийняття Європейським Судом до розгляду позову нащадків польських офіцерів та на неупереджений розгляд цієї справи. А що стосується України, будемо робити все від нас залежне для якнайповнішого та найнеупередженішого аналізу історії нашої держави. А потім, осмисливши, можна пробачати. Адже саме так говорить християнство.
