З тим, що рівень довіри між громадянами і владою в Україні залишає бажати кращого, погодиться чимало людей. Зрозуміло, чому ми можемо констатувати втрату довіри. Але от чи вдасться зробити так, щоб громадяни знову стали довіряти владі? Відповідь, на перший погляд, очевидна: якщо довіра була, то її можна відновити.
А втім, довіра просто так швидко не відновлюється. Тому я й пишу зараз те, що ви читаєте. Можна вдатися до самоперевірки для оцінки вірності зробленого вище висновку. От якщо хтось скоїв учинок, після якого людині перестали довіряти, чи думаєте ви, що довіра повернеться? Ні, не вернеться. Вкладники банку, який їх «кинув», ніколи не понесуть туди свої гроші, а неакуратний постачальник сировини досить скоро шукатиме нових контрагентів, бо колишні йому довіряти вже не будуть. Річ у тім, що довіра підпорядковується нормам, які вкрай ускладнюють її повернення. Ось приклад, який бачив сам у 1995 році, перебуваючи в Аргентині. Зверніть увагу на текст з агітаційного стенда, що використовувався у період виборної президентської кампанії: «Ми вже не віримо у прогрес Карлоса Менема — хіба це не прогрес?» Так політичні конкуренти тодішнього глави держави перефразували відомий афоризм аргентинського письменника Хорхе Луїса Борхеса. Що ж, чого тільки у виборчих штабах не витворять, якщо тільки захочуть!
Як робоче визначення довіри, мені імпонує точка зору одного з кращих на Заході консультантів з проблем взаємин між людьми, доктора філософії Йєльського університету Роберта Шо: «Довіра — це надія на те, що люди, від яких ми залежимо, виправдають наші очікування». Який вдалий за своїм людським самовідчуттям висновок, чи не так? Адже ми довіряємо тим, хто виправдовує наші сподівання. Більш точно, однак, було б сказати, що ми довіряємо тим, хто виправдовує наші позитивні очікування. Хто скаже, що це не так?!
У своєму житті ми багато чого вимірюємо на терезах довіри. Кожен з нас користується ними. Ми зважуємо достойність кандидатів у президенти і народні депутати, правдивість реклами, солідність фірм, якість продукції, соціальність управлінських рішень ... Що ж стосується органів державної влади, то їм мало рахуватися з народними інтересами, вони мають керуватися ними. У брошурі «Влада», яку ще в 1997 році я підготував спільно з впливовим тоді народним депутатом Вадимом Гетьманом у рамках серії «Бесіди про Конституцію», автори обстоюють важливий висновок: «Поза людськими вимірами реальна політика не лише стає аморальною, але й втрачає надихаючий потенціал та сталі орієнтири, вироджуючись у суто кон’юнктурну або навіть руйнівну активність. Влада над людьми набувається лише шляхом служіння їм — це правило, яке не має винятків. Тільки такий підхід здатен породити сильну законну державну владу, вільно і довірливо підтримувану народом». Цим ми хотіли підкреслити, що створення атмосфери лояльності та довіри є неодмінною умовою нормальних відносин між громадянами і владою держави. Та хіба це стосується лише тих, хто має велику владу? Будь-яку діяльність треба починати зі створення атмосфери взаємної довіри як основи для досягнення справжнього успіху.
Це не означає, що просте знання і виконання очікувань є гарантом довіри. Недоброзичливість і некомпетентність, навіть коли їх чекають і передбачають, сильно її підточують. Найчастіше, однак, саме невідповідність між тим, на що сподіваються, і тим, що спостерігається у реальному житті, є підставою для недовіри. Я б узагалі запропонував розглядати довіру як актив, який в апараті державної влади мусять оберігати і за необхідності регулювати. Погодьтеся, мудрий чоловік назвав довіру «соціальним капіталом», «зчепленням суспільства», вказавши тим самим на виняткову роль довіри в людському житті. Письменник Юліан Семенов навіть запропонував читачам свій поетичний погляд на її місце в історії людства, вклавши у вуста головного героя з роману «Експансія» (див.: «Роман-газета», № 20, 1998, с. 93) декламування вірша про довіру, який Штірліц читав самому собі. В разі потреби подивіться, він вам запам’ятається. Як бачимо, з одного боку, є усвідомлення важливості довіри в наші часи, а з другого — крайня нерозробленість цієї проблеми в українській науці, не кажучи вже про практику, яка, на жаль, поки що керується, через певні обставини, сугубо утилітарним, антипсихологічним підходом до людини.
Заради справедливості треба сказати, що в нашій країні інтерес до довіри зростає, що підтверджують вимірювання рейтингів довіри до політичних лідерів і громадських інститутів, про що потім повідомляють засоби масової інформації. Напевно, є сенс нагадати: люди мають різні «пороги» довіри, що грунтуються на їхньому особистому досвіді. Наприклад, пацієнт ніколи не звернеться до лікаря, який поставив йому помилковий діагноз. Так само і в політиці: навряд чи громадяни стануть розраховувати на можновладців, в процесі діяльності яких погіршилася система соціального захисту, життєві шанси великих мас людей. У зв’язку з цим вважаю можливим порекомендувати всім, хто відповідає за управління нашою країною, прочитати видану в Україні книгу Ярослава Паська «Соціальна держава і громадянське суспільство: співпраця versus протистояння» (Київ: ПАРАПАН, 2008. — 272 с.). І знаєте чому? А тому що її автор має рацію, стверджуючи у передмові (цитую дослівно): «Мова йде про втрату українською державою своїх соціальних функцій та її перетворення у засіб та джерело монопольного олігархічного збагачення купки осіб, наближених до влади, і економічного занепаду більшої частини суспільства, яке за останнє десятиліття було остаточно витіснено на маргінес». Якщо поміркувати, то це справедливе твердження. Цінність монографії Паська в тому, що в ній на основі комплексного теоретичного та соціально-історичного аналізу розкрито феномен соціальної держави в контексті генези громадянського суспільства. Це дуже корисна річ, наші правителі мусять весь час сприймати себе «ніби збоку», вміти бачити себе чужими очима. Недавні антиурядові виступи громадян у Тунісі, Єгипті, Лівії, Сирії ще раз переконливо показали, хто винний у тому, що ситуація, яка там виникла, стала нестерпною. Практика багатьох зарубіжних країн свідчить, що в такому разі довіра може виникнути знову, якщо будуть нові обличчя у владі, команди, як тепер модно казати. Але ці нові обличчя будуть персоніфікувати і нову владу.
Кожна людина, команда і організація мають такий «поріг» довіри, за яким ми перестаємо довіряти іншим людям. Якщо «поріг» одного разу подолано, то це блокує відновлення довіри. Цим можна пояснити, як недовіра часом міцно вкорінюється у свідомість: людина, яка з підозрою ставиться до інших, шукає і знаходить причини для підкріплення своєї недовіри. Одне слово, з цього кола дуже важко вирватися. Ганебно низький результат, досягнутий третім президентом України Віктором Ющенко на останніх президентських виборах, — прямий тому доказ, чи не так?
Фундаментальними моральними цінностями, а довіра саме такою й є, не можна нехтувати. У країнах-економічних лідерах усвідомлення цього відбулося повною мірою. Класична робота Френсіса Фукуями «Довіра» побачила світ десь 15 років тому. Провівши порівняльний аналіз, автор переконливо продемонстрував, що країни з низьким рівнем довіри приречені на відставання в економічній сфері. Фукуяма, який одного разу вже виступав у «Дні», вважає : «Ніщо не може замінити довіру». Щира правда! Мабуть, це найголовніше, що зрозуміє читач, знайомлячись з його працями про значення соціального капіталу в сучасних умовах.
Звичайно, шкода, що не читаємо Фукуяму. Але набагато більшу прикрість викликає те, що навіть діяти за принципом «не нашкодь» не можемо. На жаль, якось усього цього не вивчали. Цілком очевидно, що різні суб’єкти як теперішньої, так і прийдешньої державної влади мають не тільки усвідомлювати свою відповідальність за виникнення недовіри, а й витрачати достатньо часу на глибокий аналіз її наслідків. Яким чином можна всебічно оцінити ступінь недовіри? Для цього треба прагнути одержати відповіді на такі запитання: «Наскільки глибоко недовіра поширилася у суспільстві?», «Який ступінь впливу недовіри?», «Що її зумовило?», «Чи можна компенсувати недовіру?». Тільки після цього треба рішуче діяти, щоб відновити довіру.
Враховуючи стійку природу недовіри, розрізнені зусилля не дадуть ефекту; замість цього експерти з проблем довіри зазвичай радять розробляти єдиний план змін. Діапазон можливих варіантів враховує зміни в керівних органах влади, їх структурі та культурі. Запропоновані численні ініціативи треба об’єднати в конкретний і послідовний план дій для того, щоб, взаємно підкріплюючи одна одну, вони найбільшою мірою сприяли успіху. Щоб «вилікуватися» від недовіри, необхідно радикально змінити ситуацію і переконати у цьому співгромадян. Хто не здатний це зробити, у кінцевому підсумку втрачає довіру і лояльність населення та йде з політичної сцени. І світовий досвід проведення виборів державної влади це переконливо доводить.
Наостанок хотів би зазначити, що ми вступили у сторіччя, коли «невідчутні» фактори управління країною стають ключовими. Довіра проймає людське життя — як індивідуальне, так і громадське. Без неї неможливі і найелементарніші, і найскладніші соціальні явища. І ще — правитель, який заслужив довіру громадян, одержує більшу владу, ніж ту, яку має наймогутніший король. Ви дивуєтеся з цього тлумачення? А що тут дивного? Сильна влада, якій не довіряє більшість населення, — абсурд!
