«День» продовжує публікацію відповідей своїх читачів на запитання: «Що, на вашу думку, повинен зробити для України її майбутній президент?». «Громадський запит» для майбутнього голови держави на сторінках газети вже сформували жителі Криму, Хмельницької, Житомирської та Рівненської областей. Сьогодні — слово харків’янам. Пропонуємо приєднатися до нашого обговорення, участь у якому можуть взяти також кандидати на посаду президента, — їхні пропозиції виборцям «День» готовий розмістити на своїх сторінках на умовах полiтреклами.
Павло ШЕМЕТОВ, 81 рік, викладач Харківського музичного училища ім. Б. Лятошинського, в минулому — головний диригент Харківської філармонії, учасник ВВВ, капітан:
— Новий президент повинен бути особистістю, здатною систематично йти наперекір тим тенденціям, які, здавалося б, органічно вплелися в нашу повсякденність. А саме: в нас склався стійкий стереотип власної малозначущості та меншовартості, що проявляється на всіх рівнях, — від державного до рівня звичайної людини. Наша держава так і не завоювала авторитету на міжнародній арені — це нам не соромляться закинути і найближчі сусіди, і сусіди по Європі, а ми з цим змирилися. Пересічну людину, яка має роботу, сьогодні можна дуже легко примусити поступитися принципами. Для цього їй досить натякнути, що вона цю роботу може й втратити. Як бачите, жодної гордості, жодних спроб переламати ситуацію. І тут багато в чому винні ті, хто протягом останніх 12 років втілював державу. Це були люди, яким далеко не лише до таких величин, як Черчилль, Рузвельт, а й до тих, кого ми вважаємо просто авторитетними політиками з наших сучасників — це Лех Валенса, Вацлав Гавел. Погано, що ми не тільки усвідомлюємо свою меншовартість, а й, схоже, звикаємося з нею. Обравши президента з амбіціями, з розвиненим почуттям власної гідності, ми отримаємо додаткові сили для того, щоб показати себе не лише в одному-двох видах спорту, а й у зовнішній політиці, в торгових відносинах із сусідами. А бачачи хоч би ознаки зростання поваги до країни, люди, особливо молоді, природно формуватимуть у собі почуття громадянина сильної країни. А сильні громадяни зроблять, зрештою, і державу справді сильною.
Володимир СЕМИЧАСТЕНКО, студент 4-го курсу Національного аерокосмічного університету «Харківський авіаційний iнститут», голова комітету студентського самоврядування університету:
— Президент — багато в чому символ. Подивіться на символи, вони завжди піднесені, величні й одухотворені. Людина-символ має володіти тими самими ознаками — викликати внутрішнє захоплення. Пригадайте перших американських президентів, пригадайте де Голля, Сталіна, зрештою. Останній — яскравий приклад історичної відносності. Але в роки свого правління вони були здатні запалити та надихнути народ. Сьогодні таких особистостей дедалі менше. У тій самій Америці останній президент переміг із незначною перевагою — це свідчить про те, що він — аж ніяк не символ. Але Америці з її стійкою політичною й економічною системою, можливо, люди-символи сьогодні потрібні менше, ніж Україні, період становлення якої ще не закінчений, і їй потрібні люди-символи, потрібні значні, гучні успіхи в зовнішній політиці. Ось чому, на мій погляд, президентом має стати людина з незаплямованим іміджем, високою популярністю. Все це обов’язкове. Але, як відомо, короля грає почет. Тому новий президент зобов’язаний спиратися на кваліфіковану, з сучасним мисленням команду. І тоді цей символ набуде справді великого значення для країни, згуртувавши тих, хто сьогодні роз’єднаний.
Юрій ДЖЕРЕЛЯНСЬКИЙ, заступник головного редактора газети «Харків на долонях»:
— Я завжди вважав, що Президент — дзеркало процесів, які домінують у суспільстві. Пригадайте історію СРСР. Великі переломи, великі трагедії супроводжувалися найбільшим підйомом, мобілізацією народу. Поняття «застій» не дарма було конкретизоване в главах держави, які висунулися в результаті номенклатурних ігор. Наші українські президенти родом звідти — з країни під назвою «застій». Вони чудово зорієнтувалися та пристосувалися до нових реалій. Ось чому Україна й увійшла до ще сумнішого стану — занепаду. Ми виявилися відкинутими в епоху первинного накопичення капіталу. Сьогодні багато в чому діють саме ті економічні закони, згідно з якими первинне накопичення ніколи не може здійснюватися законними методами. Але ті самі закони свідчать і про те, що первинне накопичення приводить до економічного зростання. Схоже, що ми вступаємо в ту фазу, коли зростання стає об’єктивно необхідним. І тут будь-який президент — тільки б він не був екстремістом, «революціонером», виявиться на своєму місці. Адже він — лише відображення процесів і тенденцій у суспільстві.
А щодо мене, я би, все ж таки, оцінив програми президентів і віддав би голос тому, чия програма гармонійно пов’язує і загальнонаціональні інтереси, й інтереси пересічних громадян. У цьому випадку програма повинна протидіяти наростанню соціально-економічної нерівності та монополізації економіки — чи деякими вітчизняними кланами, чи транснаціональними або зарубіжними структурами.
Ганна САМОЙЛИК, президент акціонерного товариства «Аверс»:
— Для президента країни головне — бути захисником її інтересів. Насамперед, на міжнародній арені. Коли існував Радянський Союз, питання державних інтересів справді були пріоритетними. Їх захищали навіть іноді на збиток громадян країни. Історія сьогоднішньої України — низка поступок в області державних інтересів. Саме тому новий президент повинен бути, насамперед, зорієнтований на відстоювання цих інтересів. При цьому до розряду державних інтересів слід зарахувати і благополуччя громадян, їхню соціальну захищеність, і захищеність вітчизняного виробника. Коли я кажу про захищеність виробника, я маю на увазі стимулюючу податкову й економічну політику, які б надалі забезпечували економічне зростання.
Тут дуже важливе створення конкурентоспроможної промисловості, що дозволила б подолати сировинну орієнтацію експорту та дозволила б перейти до експорту трудомісткої та інтелектомісткої продукції. Тільки з таким експортом ми зможемо подолати диктат більш розвинених та економічно сильних сусідів, зокрема, Росії.
Віталіна ВОЛОБУЄВА, завідувач кафедри фінансового менеджменту Харківського гуманітарно-економічного університету, доктор економічних наук, професор:
— Гегель сказав, що кожному народу дається той уряд, якого цей народ заслуговує. А народ, котрий втратив своє культурне коріння, свої традиції, отримує натомість найгірше з того, що мають сусіди. Це так, оскільки краще взяти значно складніше. Відповідно, й на уряд ми заслуговуватимемо не найкращий. Виходить отаке хибне коло, яке треба розірвати. Але одними лише економічними реформами тут справі не допоможеш. Треба відродити в народі його «душу». А вона в нашого народу вельми чутлива та поетична. Ось чому я вважаю, що найкориснішим для України був би такий президент, який би звернув увагу і зробив би ставку на відродження того вічного та чистого в нашій нації, що здається зараз назавжди втраченим. І тут дуже важливо відродити престиж нашої інтелігенції, створення інтелектуальної та культурної еліти. При цьому президент повинен бути вельми порядною людиною. Адже добро не можна творити брудними руками.
