Державна символіка – це набір уречевлених ідей, які зв’язують минуле з сучасністю. Історична традиція, унаочнена, зокрема, і в символіці, перетворює населення в народ, формує націю. Досконала символіка впливає на свідомість і підсвідомість, несе в собі велике емоційне навантаження.
Мабуть, команда президента Росії Володимира Путіна враховувала подібні думки, коли вносила в Державну Думу законопроект про символіку. Затвердження пропозицій президента Росії конституційною більшістю голосів очікувалося. Коли прогнози справдилися, багатьох вразило тільки одне: віднині російським гімном є мелодія Гімну Радянського Союзу. Ті, хто цьому зрадів, або ті, хто цим засмутився, однаковою мірою розуміли, що вся суть в мелодії. Слова гімну мінялися залежно від політичної кон’юнктури, а тому будь-який новий текст викликатиме скоріше іронію, ніж повагу.
Та вражати повинен не стільки гімн, скільки сукупність запропонованих і затверджених державних символів. Симбіоз двоголового орла Російської імперії і триколора Російської республiки з Гімном Радянського Союзу вельми промовистий. Він несе у собі певну вказівку на те, в якому напрямку розгортатиметься зовнішньополітична активність Росії після політико-економічної стабілізації, яка вже не за горами.
Магістральний шлях розвитку людства уособлює євроатлантична цивілізація, яка спирається на цінності демократії, ринкову економіку і науково-технічну революцію. Сформоване в країнах Заходу за останню сотню років громадянське суспільство знаходить задовільні відповіді на виклики історії.
Ми хотіли б приєднатися до цих країн, аби мати такий же високий рівень матеріального і культурного життя. Щоб зайняти в Європі гідне місце, треба виявити неабияку наполегливість і багато попрацювати. Адже ми знаходимося в екстремальних умовах довгі десятиліття, нормальний розвиток припинився ще у 1914 році. Громадянське суспільство у нас тільки народжується, економічний потенціал технічно недосконалий і не відповідає потребам ринку.
Подібна ситуація спостерігається і в Росії. За обсягом валового внутрішнього продукту вона відкинута на десяте місце в світі і поступалася, за останніми даними (1998 рік), навіть Італії та Бразилії. Але на цьому схожість з Україною закінчується.
Об’єднана Європа не хоче прийняти Росію. Вона для європейців надто велика. Та й сама Росія не хоче стати однією з багатьох країн в європейській співдружності. Російські правлячі кола свідомі того, що мають дві переваги, які відрізняють їхню країну від усіх інших. Перша з них — це колосальна територія з легко реалізовуваними на зовнішньому ринку природними багатствами. Друга — це ракетно-ядерний потенціал, який змушує всіх рахуватися з національними інтересами Росії. Вся суть в тому, що розуміє російська влада під національними інтересами.
Шляхи екстенсивного розвитку набагато легші, ніж інтенсифікація виробництва з опорою на здобутки науково-технічної революції. Досить просто видобути нафту і газ, щоб розв’язати бюджетні проблеми. Така примітивна стратегія дозволяла Радянському Союзу довго залишатися супердержавою, незважаючи на зростаючу техніко-економічну відсталість.
Російська політична традиція має повагу до сильної адміністративної влади. Сила її полягає у стягненні всіх ресурсів в єдиний центр з наступним перерозподілом між регіонами. Найбільш лояльні щодо центру регіони опиняються у привілейованому становищі. Що буває з найменш лояльними навіть у наші дні — й говорити не хочеться. Зигзаги розвитку Росії важко передбачити. Найбільш вірогідно, що вона просуватиметься второваними шляхами. Зайве тому підтвердження – її державні символи.
За своїм політичним ладом Радянський Союз докорінно відрізнявся від Російської імперії. Проте політика його вождів теж була імперською. В.Леніну вдалося зібрати чимало втрачених територій, але у 1920 році він змушений був зупинитися під Варшавою. Й.Сталін, спираючися на корисливу допомогу А.Гітлера, продовжив політику збирання втрачених земель. У 1939–1940 рр. він приєднав до СРСР половину території міжвоєнної Польщі і три балтійські держави, зробив другу (після Леніна) невдалу спробу радянізувати Фінляндію.
Менш відомий, ніж пакт Ріббентропа—Молотова, сталінський меморандум, який відноситься до листопада 1940 року. Сталін пов’язував згоду на приєднання СРСР до Антикомінтернівського пакту з виконанням його союзниками шести умов. Вони, зокрема, повторювали плани, з якими Російська імперія вступала у 1914 році у війну: військово-морська база на Босфорі, визнання територій на південь від Батумі і Баку сферою радянських інтересів, укладення радянсько-болгарського договору про «взає модопомогу». У третій раз робилася спроба створити умови для радянізації Фінляндії. Не була забута втрачена під час російсько-японської війни 1905–1906 рр. половина Сахаліну.
Десять років тому внаслідок унікального збігу обставин демократична Росія найбільшою мірою посприяла розвалу союзного компартійно-радянського центру. Однак одночасно з його ліквідацією вона ініціювала створення Співдружності Незалежних Держав з навмисно невизначеними функціями. Практично відразу почалися настирливі спроби перетворення органів СНД в замінник попереднього союзного центру. В угоді про сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992 року), у договорі про колективну безпеку (травень 1992 року) та в інших прийнятих СНД документах передбачалося створення наднаціональних органів, здатних розв’язувати принципові питання без узгодження з членами Співдружності. За 1992–1993 рр. Рада глав держав і Рада глав урядів СНД прийняли близько 200 угод, рішень та інших документів, які надавали інститутам Співдружності наддержавні функції. Жодний з них представники України не скріпили своїми підписами.
Можна не сумніватися в тому, що повернення дореволюційного прапора і герба було не більше, ніж формою відмови від тоталітарної символіки. Тоді всіх «несла» революційна хвиля, про імперське походження прапора і царського орла (який, до речі, мав візантійські корені) мало хто задумувався. Коли пострадянський устрій стабілізувався, Росія почала шукати свої історичні корені і знайшла їх у спадщині Петра I і Катерини II. Коли небезпека комуністичного реваншу зникла остаточно, з’явилась потреба прищепити на імперському дереві сталінську спадщину. Розрахунок був точний: Радянський Союз ставав наддержавою під звуки нового гімну.
Колізії з Білоруссю показують, наскільки непросто в наші дні відбувається регенерація Російської імперії. Часи імперій безповоротно минули. Але у російської політичної еліти залишається ностальгія за втраченим лідерством у світі. Хай не радіє Г.Зюганов, у факті перетворення Гімну Радянського Союзу на Гімн Російській Федерації нема комуністичного підтексту, а є одна тільки ідеологія великодержавності.
Путінській Росії вистачить ресурсів, щоб створювати умови для поступового, спочатку майже непомітного встановлення контролю за всім пострадянським простором. Треба, щоб і нам вистачило рішучості, не пориваючи зв’язків з великим північним сусідом, добитися економічної незалежності від нього і повноцінного членства в європейських структурах.
Такий розвиток подій відповідатиме національним інтересам усіх без винятку європейських народів, у тому числі російського. Він буде суперечити тільки імперським інтересам російської політичної еліти.
