З інтересом прочитав фундаментальну статтю Ігоря Чубайса «Куди прямує Росія?» («День», 24.Х.2009). З багатьма її положеннями згоден повністю, проте деякі викликають заперечення. Справедливо критикуючи нинішній політичний режим Російської Федерації та радянську спадщину, пан Чубайс у якості контрасту, причому надзвичайно позитивного, наводить царську, імперську Росію. В його описі вона постає як така собі ледве не ідеальна держава, несподівано(!) знищена нечестивими більшовиками, які буцімто до історичної та національної Росії не мали жодного стосунку. Чи це так? Ігор Чубайс яскраво описує швидке економічне зростання імперії, пік якого припав на 1913 рік (чому, власне, в усіх радянських підручниках успіхи СРСР порівнювалися саме з цим періодом), але забуває про контрасти. До речі, за багатьма показниками, незважаючи на безумовні успіхи, Російська імперія істотно відставала від Британії, Німеччини, Франції, США й навіть Австро-Угорщини. Росія так і не змогла вирішити дві найважливіші проблеми, які її «завалили» 1917 року: аграрну й національну.
В селянській країні аграрна проблема є особливо гострою, як і національна в багатонаціональній. Імперія Санкт-Петербурга могла на початку ХХ століття похизуватися примітивним, відсталим поміщицьким-общинним землеволодінням (що породжувало дивовижний феномен безземельності селян за наявності величезної кількості вільних земель), яке намагався реформувати Петро Столипін. Зокрема, в Україні цю проблему Столипін вирішував не земельною реформою та ліквідацією поміщицького землеволодіння, а шляхом заохочення масового виїзду українських селян на Далекий Схід, до Сибіру, на Алтай, до Північного Казахстану. В історичній перспективі це могло би зробити українців національною меншиною на власній Батьківщині. Що до російських селян, то на початок ХХ сторіччя вони різко відрізнялися навіть від селян Східної Європи крайньою мірою патріархальністю, темнотою і нецивілізованістю.
Американський дослідник Річард Пайпс у книзі «Росія під більшовистським режимом» писав: «Основною проблемою російських селян було не пригноблення, а ізоляція. Вони були ізольовані від політичного, економічного й культурного життя країни, тому їх не зачепили ті зміни, які відбувалися з часів Петра I, котрий спрямував Росію курсом «вестернізації»... селянство, схоже, пронизане московською культурою: з точки зору культури воно мало не більше спільного з правлячою елітою або інтелігенцією, ніж місцеве населення британських колоній в Африці з вікторіанською Англією... Можливо, ця ізоляція була б менш непроникною, якби та енергія і ресурси, які імперія витрачала на русифікацію неросіян (найдорожче обходилася Польща), прямували на «русифікацію» селян усієї великої Росії — наприклад, на навчання їх читання й письменності».
Але саме ці ізольовані, безграмотні люди становили більшість російського народу. Більшовики блискуче використали есерівське гасло: «Земля селянам!», яке забезпечило їм підтримку сільської Росії. Про ступінь «демократичності» царської Росії, «історичної», як називає її Ігор Чубайс, багато не говоритимемо. Навіть російські терористи-народовольці заявляли, що якби в Росії існували права, що були вже на той час у Європі, та свободи, вони б ніколи не стали на шлях терору. До речі, коли в США внаслідок замаху загинув президент цієї країни, російські народовольці засудили цей акт, заявивши, що в США, на відміну від Росії, терор не має жодних політичних і моральних виправдань.
«Історична» Росія зовсім не була, як це здається Ігорю Чубайсу, «градом Китежем» і «країною Білозерією» (поняття, сформовані утопічними уявленнями російських селян про ідеальну країну).
Автор не має ані найменших симпатій до Леніна, однак його визначення царської Росії як «тюрми народів» є цілком справедливим. Це і постійне переслідування неросійських культур і мов (зокрема, реформатор Столипін заборонив усі «інородницькі» громадські й культурницькі організації «безвідносно до тих цілей, які вони перед собою ставлять»), правове обмеження релігійних структур, які не входять до складу пануючої РПЦ, обмеження прав і свобод за національною та конфесійною ознакою, державний антисемітизм (смуга осілості, відсоткова норма, не кажучи вже про толерантне ставлення влади до погромів), заборони на публічне використання низки мов (серед них — і української), жорстка насильницька русифікація. Генерал Антон Денікін писав у своїх спогадах, які у нього виникли неприємності в період шкільного навчання у Варшаві, коли він не доніс начальству на двох своїх товаришів, етнічних поляків, які посміли вдома(!) спілкуватися польською. Той же Ленін визнавав, що національне становище українців у Росії набагато важче, ніж в Австро-Угорщині, а австрійську Галичину називав «єдиним куточком свободи для українського народу».
Жоден із діячів «Білого руху», «історичної» Росії не зміг відмовитися від імперських ідеалів «єдиної та неподільної». А більшовики кинули гасло «Право націй на самовизначення аж до відділення!» й використали колосальну енергію більшості населення імперії у своїх інтересах.
Сьогодні серед певної частини російської політичної еліти й інтелігенції гуляє ідея «ліберальної імперії», в якій усе на пострадянському просторі буде скуплене російським капіталом (підконтрольним державі), а колоніальним народам, щоб тішилися, залишать тюбетейки, папахи і вишиванки, знову, як і до 1917-го, до 1991-го, все за них вирішуючи. Можуть залишити ще і прапор, гімн і герб, як слабку втіху за втрату національної свободи. Але «демократичних» і «ліберальних» імперій не буває за визначенням. І тут російська демократична інтелігенція повинна чітко визначитися, що їй дорожче: імперія чи свобода.
І йдеться не лише про те, аби припинити заважати колишнім союзним республікам спокійно жити й розвиватися як суверенні держави. Адже є вельми болючі проблеми, пов’язані з корінними народами та національними меншинами самої Росії. І хоча сьогодні Російська Федерація більш мононаціональна країна, ніж будь-коли в її історії (понад 80% її населення складають етнічні росіяни або ті, хто себе так називає), це не знімає питань щодо Північного Кавказу, Татарстану, Башкирії, Якутії, Туви, стосовно фінно-угорських народів, яким необхідно забезпечити перспективу збереження ідентичності. Та й не тільки про ці народи йдеться. Офіційна російська статистика визнає нині на території РФ близько мільйона етнічних українців. За неофіційними підрахунками їх близько десяти мільйонів, а це означає, що є безліч так званих криптоукраїнців, тобто людей, які з різних причин не афішують своє українське походження. Що вже там говорити, якщо навіть на Кубані, де за старими імперськими етнографічними картами «малороси» становили 70 і більше відсотків населення, тепер визнають себе українцями лише 3%. Куди поділися ще 67%? Адже ніхто не може гарантувати російській владі, що в середовищі цих людей не почнуться процеси, принаймні, етнічної регенерації. Крім того, неминуче постануть питання, а чи бажає Російська Федерація, яка постійно критикує своїх сусідів за ставлення до національних меншин (особливо етнічних росіян), подати власний позитивний приклад позитивного до них ставлення... Згадується, як нещодавно російські керівники заявляли, що в Російській Федерації немає жодної потреби в українських школах, мовляв, не потрібні вони там нікому.
А ось які цікаві спогади залишив російський філософ і культуролог Григорій Померанц: «1953 року я почав працювати вчителем у станиці Шкуринській (колишнього Кубанського козачого війська), і ось виявилося, що деякі школярі 8-го класу не говорять російською. Мені відповідали за підручником напам’ять. Кубанці — нащадки запорожців, їхньою рідною мовою є українська, проте за сім років можна було б чогось навчитися... Я вирішив обійти батьків найбільш неуспішних учнів і порадити їм стежити за читанням дітей.
Почав випадково з дівчинки, у якої було російське прізвище. Наприклад, Горкіна. Мати відповіла мені нелітературною, з якимись обласними рисами, але безумовно російською мовою. З явним задоволенням відповіла, з усмішкою: «То ви росіянка?» — «Так, ми з-під Воронежа. Нас переселили 1933 року замість померлих від голоду». — «Чому ж ви не навчили дочку вашої рідної мови?» — «Що ви, щоб їй проходу не було! Били смертним боєм!»
Виявилося, що хлопчики п’ятирічні, дошкільнята, своїми малюсінькими кулачками примушували дітей переселенців говорити по-місцевому. У школі це продовжувалося. За кожне російське слово на перерві — по зубах. Російською лише на уроці, вчителю. Заборона знімалася тільки з 8-го класу... Вся ця автономістська мовна політика стійко протрималася з 1933-го (коли було скасовано українізацію) до 1953-го і тривала при мені, тобто до 1956-го. Далі не знаю». Пережиті кубанськими українцями жахіття — розкозачування (фізичне винищення козачого стану в перші роки комуністичної диктатури, стратоцид), Голодомор — якимсь особливим чином передалися підсвідомості маленьких кубанців, примусивши їх у такий неполіткоректний спосіб відчайдушно захищати рідну мову, ставши фактично її останнім бастіоном після розгрому 1933 року українських шкіл, технікумів, педагогічних інститутів, газет і радіостанцій. Григорій Померанц згадує 1953—1956 рр. А мені доводилося читати спогади українця, студента одного з вузів УССР, якому довелося вже у 80-ті роки минулого сторіччя працювати вожатим в одному з піонерських таборів Краснодарського краю. Якось, ідучи по табору, студент почув, що кілька юних кубанців спілкуються між собою українською, він підійшов до них і звернувся українською. Ефект був вражаючим: діти страшенно перелякалися, негайно перейшли на російську мову і ніколи більше не говорили українською в присутності «чужинця»... Український студент потім згадував, що діти поводилися так, немов їх упіймали на чомусь негожому.
То може не так уже й українська мова «нікому не потрібна» в Росії?
У цьому контексті варто зазначити, що російська демократична інтелігенція (особливо московська) завжди вирізнялася особливою глухотою відносно національного питання. Воно здавалося їй якимсь віртуальним, вигаданим, штучним. І це було й лишається наслідком не злого наміру, а специфіки власної об’єктивної ситуації цього прошарку, про який писав ще 1916 року в газеті «Голос Півдня» Н.А. Гредескул: «Широке російське суспільство до самого останнього часу, якщо можна так висловитися, «не підозрювало» про національне питання, не усвідомлювало всієї його величезної важливості. І це, мабуть, зрозуміло. Народ, що займає у державі положення «державного», не переживає національного питання на своїй власній шкурі; воно в нього «не болить», воно для нього нормально вирішене.
А що у нас не болить, того ми просто не помічаємо. І російське суспільство саме не бачило, не помічало національного питання, не думало про його величезне значення в сучасному державному житті. І це робило його часто байдужим, а часто несправедливим щодо тих народів, які разом із нами живуть... Йому (російському. — Авт.) чимось «надуманим», чимось навмисно вимишленим здаються всі розмови про «права мови», про «національне самовизначення», про національну «автономію» тощо. Йому добре відомі «болі» політичні, «болі» соціальні, він їх добре розуміє і на них завжди готовий відгукнутися, але «болі» національні — що це таке? Через що тут, власне, клопочуться?». У ситого завжди виникають великі труднощі з розумінням голодного... Як відповіла королева Марія-Антуанетта французьким селянам, котрі поскаржилися, що у них немає хліба: «То в чому ж річ? Їжте тістечка!»
